Байки, стр. 2
БУДЯК ТА КОНОПЛИНОЧКА
"Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?" -
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
"Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-пiд корiнця забрав".
Бува i чоловiк сьому колючцi пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких i, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комiсара!
ЦАП
«Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.
Да як моторно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!» -
Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишнився,
Да швидко став їй і не рад:
Бо тілько Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін дзень-дзень! - народ заворушився,
І гостя втришия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем’я, що, бувало,
Майнув де здумавши, куди б то ні попало,
Поїв, пообгризав - і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори!
ЯЧМІНЬ
С и н
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз,
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки?
Б а т ь к о
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;
Котрі ж поклякнули - то Божа благодать:
Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
С и н
Того ж то голову до неба зволить драть
Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу...
Б а т ь к о
Мовчи! почують - будеш битий.
ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР
На дубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій Боже милий? -
Снігир Зозулю перебив. -
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець - менший вас, а їсти як захоче -
Летить і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! -
Зозуля Снігиру в одвіт. -
Замісто горобця я з’їм жуків десяток
Да гусені, черви десятків три в наддаток
І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю... да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»
Прощай тогді, моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море безвісти,
Так лучче ж тута жить да зводить черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.
СОНЦЕ ДА ХМАРИ
Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«Що вже мені се Сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.
ВЕРША ТА БОЛОТО
Рибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи поймать в’юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),
Так лаяти Болото почала:
«Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.
Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,
Одна черва,- мовляв,- кишить
Да деколи повзе по куширу гадюка,
Уже коли б тут воленька мені!..
Таке ж бридке, таке мерзенне,
Поржавіло, від жабуру зелене,
Не хочеться паскудиться в багні,
А то б...»
Що ж їй Болото одвічало?
«Де ти сама, добродійко?» - спитало.
А Верша гомонить на дні.