Елементарні частинки, стр. 35

Раптом Брюно замовк. Почекавши кілька хвилин, Мішель підвівся, відчинив скляні двері й вийшов на балкон подихати нічним свіжим повітрям. Більшість тих, кого він знав, жили саме таким життям, як Брюно. За винятком деяких доволі складних сфер, як–от реклама та мода, отримати доступ у професійне середовище відносно легко, досить лише засвоїти обмежену кількість необхідних «умовних рефлексів». Після кількох років праці сексуальна хтивість пригасає, люди починають зосереджуватися на шлунку та випивці; дехто з його колег, набагато молодший за нього, вже почав створювати для себе винні погрібці. Що ж до Брюно, то все було не так, він аж ніяк не прокоментував вино, а то було «Старе Папське» за 11 франків 95 сантимів.

Майже забувши про присутність брата, Мішель зіперся об поруччя, глянув на будинки. Вже настала ніч, майже у всіх вікнах світло було погашене. То була ніч з неділі на понеділок, 15 серпня. Він повернувся до Брюно, сів поруч; їхні коліна майже торкалися. Чи можна вважати Брюно індивідуальністю? Його старіючий організм належить йому, саме він як особистість має дізнатися, що таке фізичний розпад і смерть. З другого боку, його гедоністичне бачення світу, силові поля, що формують його свідомість, його потреби властиві для всього покоління. Так само, як і при аналізі експериментального препарату, коли вибір одного чи кількох доступних для дослідження елементів дозволяє отримати на атомному рівні картину корпускулярних або хвильових характеристик всього об’єкта. Брюно може проявити себе як індивід, але з іншої точки зору він не більш ніж пасивний елемент історичного процесу. Його мотивації, цінності, бажання — ніщо не виділяє його з–поміж його однолітків. Перша реакція фрустрованої тварини звичайно полягає в тому, щоб докласти ще більше зусиль, намагаючись досягти своєї мети. Наприклад, зголодніла курка (Gallus domesticus), якій залізна огорожа не дає дістатись до корму, намагатиметься все більш гарячково протиснутися крізь цю огорожу. Проте потроху ця поведінка зміниться іншою, зовні безглуздою. Так і голуби (Columba livia), які не можуть отримати жаданої їжі, нервово клюють землю, навіть якщо в ній не міститься нічого їстивного. Вони не тільки займаються цим безрозсудним заняттям, але часто починають чистити своє пір’я; така цілком недоречна поведінка характерна для ситуацій, що обумовлюють фрустрацію чи конфлікт, — це зветься активністю, що заміщає. На початку 1986–го, невдовзі після свого тридцятиріччя, Брюно почав писати.

13

«Жодна метафізична мутація, — напише згодом Джерзінські, — неможлива без сукупності малих мутацій, які пророкують, готують і полегшують її, часто–густо залишаючись непомітними в контексті історичних випадковостей. Особисто я вважаю себе однією з таких малих мутацій».

Здибуючись із мешканцями Європи, Джерзінські за життя ніколи не зустрічав розуміння. Думка, що розвивається за відсутності реального співрозмовника, як підкреслює Хюбчеяк у своїй передмові до «Кліфденських нотаток», іноді може вислизнути з пасток ідеосинкразії та психозу; проте ще не було випадку, щоб вона у своєму вираженні могла обрати формально незаперечні доводи. До цього можна додати, що Джерзінські мав до кінця вважати себе передовсім ученим; його внесок у розвиток людства, як йому здавалося, полягав саме в його дослідженнях з біофізики, що були виконані у повній відповідності до класичних критеріїв неспростовності та самодостатності доказів. Філософські елементи, що містилися в його останніх записах, являли для нього самого лише випадкові пропозиції, навіть дещо безглузді, що ґрунтувалися не стільки на логіці, скільки на суто особистих мотивах.

Йому трохи хотілося спати; місяць плив над сонним містом. Він знав: досить одного його слова, і Брюно встане, натягне куртку, ввійде у кабіну ліфта; а спіймати таксі на Ла Мотт- Піке можна завжди. Дивлячись на власне життя, ми весь час вагаємося між вірою у випадковість та очевидністю того факту, що все вже визначено. Проте, коли йдеться про минуле, у нас немає жодних сумнівів: нам здається, що все вийшло так, як і мало статися. Цю ілюзію сприйняття Джерзінські вже в принципі здолав; немає сумнівів, що саме через це він не вимовив простих, звичних слів, які б обірвали сповідь цього створіння, що пхикає і гине, що пов’язане з ним половинчасто спільним походженням, створіння, яке, розкинувшись на канапі, вже давно вийшло за існуючі правила пристойності людської розмови. Він не відчував ані співчуття, ані поваги, втім, він керувався слабким, підсвідомим, непереможним відчуттям: у зарозумілих, сповнених патетики словах Брюно цього разу з’явиться якесь послання; якщо дати йому вибалакатися, його слова — вперше — набудуть якогось остаточного сенсу. Він підвівся, пішов до вбиральні, зачинився. Дуже обережно, без зайвого шуму, блював. Потім змочив обличчя й повернувся у вітальню.

— Ти не гуманний, — тихо мовив Брюно, підводячи на нього очі. — Я з самого початку відчув це, коли побачив, як ти повівся з Анабель. І все ж таки, ти — співрозмовник, якого мені послало саме життя. Гадаю, ти не здивувався, коли свого часу отримав мої записки про Іоанна Павла Другого.

— Всі цивілізації, — сумно відгукнувся Мішель, — всі цивілізації були змушені зіткнутися з необхідністю виправдання батьківської жертовності. Зважаючи на історичні обставини, в тебе не було вибору.

— Але ж я справді захоплювався Іоанном Павлом Другим! — запротестував Брюно. — Я пам’ятаю, то було у 1986–му. Тоді саме створювалися «Канал–плюс» та «М6», коли почали випускати «Глоб», відкривалися «Ресторани сердець» [25]. Іоанн Павло Другий був дуже самотнім, тільки він розумів суть того, що відбувається на Заході. Я був надзвичайно вражений, коли піжонська група «Віра та життя» вороже сприйняла мої нотатки; вони критикували позицію Папи щодо абортів, презервативів, усіх цих дурниць. Правду кажучи, я й сам нічого не робив, щоб зрозуміти їх. Пам’ятаю, що зібрання відбувалися по черзі в будинках різних подружніх пар, подавали різні вінегрети, салати, пироги. Весь вечір я по–дурному шкірився, похитуючи головою, і налягав на вино; я взагалі не слухав, про що йшлося. Анна, навпаки, була безмежно натхненна, вона записалась до групи, що боролася з неписьменністю. В ті вечори я підсипав снодійне у дитячий рогалик Віктора, а потім мастурбував, підключившись до «Рожевого мінітеля»; але мені ніколи не вдавалося зустрітися з кимось.

У квітні, до дня народження Анни, я купив їй розшитий сріблом корсет з підв’язками. Спочатку вона протестувала, але потім погодилася надіти його. Поки вона намагалася застебнути це бойове спорядження, я випив залишки шампанського. Потім почув її голос, слабкий і дещо тремтячий: «Я готова…» Повернувшись до спальні, я одразу зрозумів, що все марно. Її сідниці, притиснуті підв’язками, відвисли; груди були зіпсовані годуванням. Слід було видалити жир, уприснути силікон, повністю перебудувати… вона ніколи б на це не погодилася. Заплющивши очі, я сунув палець їй у трусики; я був наче ватяний. У цю мить Віктор у сусідній кімнаті розлючено заголосив — знаєш, таке довге ревіння, різке, нестерпне. Вона накинула халат і кинулася туди. Коли вона повернулась, я просто попросив її відсмоктати. Смоктала вона погано, я відчував її зуби; але я заплющив очі і уявив собі рот однієї з дівчат з мого другого класу, вона була з Гани. Уявивши її рожевий, трохи шорсткуватий язик, я зміг розрядитись у рот дружини. Я не збирався заводити інших дітей. Наступного дня я склав свій текст про сім’ю, той, що згодом був надрукований.

— Я його зберіг, — уставив Мішель. Він звівся на ноги, відшукав на книжкових полицях потрібний журнал. Брюно з легким подивом погортав його, знайшов потрібну сторінку.