Елементарні частинки, стр. 14

На час цієї розмови батькові Брюно було сімдесят. Незабаром цироз мав угробити його. «Історія повторюється, — похмуро буркотів він, брязкаючи в склянці льодяниками. — Цей чортів Понсе (йшлося саме про того молодого заповзятливого хірурга, який двадцять років тому стояв на початку його розорення) щойно відмовився фінансувати дослідження щодо збільшення статевого члена. Він називає це ковбасним виробництвом, він не вірить, що в Європі ось–ось з’явиться ринок таких товарів. Понсе! Бовдур. Такий же ідіот, як і я свого часу. Було б мені зараз тридцять, я б не упустив збільшення членів!» Після цього він зазвичай впадав у сумні міркування, які закінчувалися дрімотою. В такому віці розмова дещо буксує.

В липні 1974–го батько Брюно переживав лише перший етап свого краху. Після обіду він зачинявся в своїй кімнаті зі стопкою романів Сан–Антоніо та пляшкою бурбону. Звідти він виходив близько сьомої години, тремтячими руками готував вечерю. Він не уникав розмови з сином, просто в нього нічого не виходило, та й годі. Через дві години мовчання ставало справді тяжким. Брюно після обіду йшов кудись, гуляв до ночі, просто вештався по пляжу.

Продовження історії цікавило психіатра не так сильно, але сам Брюно дуже цінував цю частину своєї біографії і не бажав замовчувати її. До того ж, цей бовдур на те тут і сидить, щоб слухати, хіба це не його робота?

Отже, вона була сама, — вів далі Брюно, — весь день на пляжі і все одна–однісінька. Непоказна дівчинка з багатеньких, як і я. їй було сімнадцять років. Товстуха з невисокою копицею волосся і несмілим обличчям, з надто білявою шкірою в прищах. На четвертий вечір, саме напередодні від’їзду, я взяв свій рушник і сів поруч з нею. Вона лежала на животі, розстібнувши ліфчик. Наскільки я пам’ятаю, я не знайшов нічого кращого, як спитати: «Ти на канікулах?». Вона підвела очі; звичайно, навряд чи вона могла сподіватися на якусь витонченість поводження, проте до такого примітивізму, мабуть, все одно не була готова. Врешті–решт ми познайомились, її звали Анік. Вона саме збиралася підводитись, а я гадав: намагатиметься вона застебнути ліфчик чи, навпаки, випрямиться, показавши мені груди? Вона обрала щось середнє: перевернулася на спину, притримуючи ліфчик на боках. У фінальній позиції чашки бюстгальтера трохи з’їхали набік і лише частково прикривали їх. Її груди справді були великими, вже дещо відвисали, а на що вони перетворяться з роками, навіть уявляти не хотілося. Тоді я подумав, що вона дуже хоробра дівчина. Я простягнув руку й почав просовувати її під бюстгальтер, все більше оголюючи груди. Вона не ворушилась, але дещо напружилась і заплющила очі. Я просунув руку ще далі. В неї були тверді соски. Ця мить лишилась одним з найкращих спогадів мого життя.

Потім все стало складнішим. Я повів її до себе, ми одразу піднялися до мене в кімнату. Я побоювався, щоб батько не побачив її; все життя він бачив лише дуже вродливих жінок. Але він спав; того вечора він був п’яним, як чіп, і прокинувся не раніше десятої. Дивно, але вона не дозволила зняти з неї трусики. «Я ніколи не робила цього», — мовила вона; відверто кажучи, вона взагалі ніколи не мала справи з хлопцями. Але мінет вона робила вправно, без найменшої зніяковілості, навіть з деяким натхненням; пам’ятаю, вона при цьому всміхалася. Потім я наблизив член до її губів; вона трохи відсмоктала, але не настільки сильно вона жадала, щоб продовжити. Я не наполягав, а сів на неї зверху. Коли я затис свій член між її грудей, я відчув, що вона справді щаслива, вона злегка стогнала. Це мене неймовірно збуджувало, я скочив і стягнув з неї трусики. Цього разу вона не заперечувала, навіть підняла ноги, щоб допомогти мені. Ця дівчина була справді невродлива, але її піхва вабила не менш, ніж у будь–якої іншої жінки. Вона заплющила очі. В ту мить, коли я просунув долоні під її сідниці, вона широко розсунула коліна. Це так вразило мене, що я враз кінчив, не встигнувши навіть увійти в неї. На її лобкове волосся потрапило трохи сперми. Я був дуже засмучений, але вона сказала, що цілком задоволена.

У нас зовсім не лишалося часу, щоб поговорити. Була вже восьма година, вона мала повертатися додому, до батьків. Вона сказала мені, я навіть не зрозумів до чого, що вона єдина донька в сім’ї. Вона мала такий щасливий вигляд, вона так пишалася, що має причину запізнитися до вечері, що я мало не розплакався. Ми довго цілувалися в садочку навпроти будинку. Наступного ранку я поїхав до Парижа.

На завершення цієї стислої розповіді Брюно робив паузу. Лікар, нишком посміхаючись, зазвичай казав: «Гаразд». Залежно від часу, він або просив Брюно розповідати далі, або обмежувався словами: «Отже, це все на сьогодні?», дещо натискаючи на останньому слові, щоб надати реченню питальної інтонації. При цьому на його вустах з’являлася пікантна легка посмішка.

Того ж літа 1974–го Анабель дозволила одному хлопцеві на дискотеці в Сен–Пале поцілувати її. Вона щойно прочитала в «Стефані» матеріал про дружбу хлопчиків та дівчат. Торкаючись питання про друга дитинства, журнал розвиває неймовірно огидну ідею: друг дитинства надзвичайно рідко може стати дружком; зазвичай він має стати приятелем, вірним товаришем; він навіть нерідко може бути сердечним повіреним своєї подружки та підтримувати її у години хвилювань, спричинених першим досвідом флірту.

Після того поцілунку Анабель усупереч запевнянням преси в першу мить відчула неймовірний смуток. У грудях з’явилося відчуття чогось нового, невідомого та болісного. Вона пішла з дискотеки, не дозволивши йому йти за нею. Коли вона відключала протиугінний пристрій свого мопеда, її тіло тремтіло. Того вечора на ній була найчарівніша сукня. До будинку її брата було з кілометр, не більше; коли вона приїхала туди, навряд чи було більше одинадцятої вечора; у вітальні горіло світло. Побачивши освітлені шибки, вона заплакала. Саме за таких обставин цієї липневої ночі 1974 року Анабель гірко та безповоротно усвідомила факт свого індивідуального буття. Спочатку відкриваючись тварині у формі фізичного болю, індивідуальне буття повної мірою усвідомлюється членами людських товариств через брехню, з якою воно може збігтися в реальному житті. До шістнадцяти років Анабель не мала таємниць од батьків; також вона не мала — тепер вона зрозуміла, що то була за безцінна рідкість, — таємниць од Мішеля. Тієї ночі Анабель зрозуміла, що людське життя — лише безперервна низка брехні. Саме тоді до неї прийшло усвідомлення власної вроди.

Індивідуальне буття та відчуття свободи, що витікає з нього, слугують природним підґрунтям демократії. За демократичного режиму класичним способом регулювання стосунків між людьми є контракт. Будь–який контракт, що обмежує права однієї із сторін або не містить чітких умов розірвання договору, має через це бути визнаним недійсним.

Якщо своє літо 1974–го Брюно згадував охоче і в подробицях, то щодо наступного навчального року він був уже не таким балакучим; правду кажучи, ті місяці не залишили в його пам’яті нічого, крім усе зростаючого відчуття ніяковості. Непевний, але за тональністю доволі кепський відрізок часу. Він усе ще часто зустрічався з Анабель та Мішелем, загалом вони були дуже близькими, однак невдовзі вони мали складати випускні іспити, а кінець навчального року неминуче мав розлучити їх. Мішель змінився: тепер він слухав Джиммі Хендрікса й енергійно рухався в такт по килиму; набагато пізніше, ніж в інших, у ньому вочевидь почали виявлятись ознаки отроцтва. Вони з Анабель виглядали збентеженими, їм було вже не так легко взятися за руки. Коротше кажучи, як колись сказав Брюно про свого психіатра, «яйця там варилися круто».

Після історії з Анік, яку він був схильний прикрашати в пам’яті (втім, завбачливо уникаючи її повторення), Брюно відчував себе дещо впевненіше. Але за цією першою перемогою зовсім не було інших, і він дістав жорстокий опір, коли спробував поцілувати Сільвію, дуже стильну чарівну брюнетку з того ж класу, в якому вчилась Анабель. Проте одна дівчина захотіла його, отже, можуть бути й інші. Він почав відчувати до Мішеля якесь незрозуміле заступницьке відчуття. Адже він був його братом, до того ж молодшим братом, Брюно старший на два роки. «Ти повинен щось зробити стосовно Анабель, — казав він, — вона ж тільки на те й чекає, вона кохає тебе, це найвродливіша дівчина в ліцеї». Мішель нервово крутився на стільці та лише відповідав: «Так». Минали тижні. Він вочевидь вагався на порозі вступу в доросле життя. Якби він поцілував Анабель, мабуть, це було б для них обох єдиним засобом уникнути проблем такого переходу; але він не усвідомлював цього; він заколисував себе оманливою ілюзією, ніби те, що є, триватиме вічно. У квітні він викликав обурення викладачів тим, що відмовився записатися на підготовчі курси. Було цілком очевидно, що він, як ніхто інший, мав чудові шанси вступити до університету. До випускних іспитів залишалося півтора місяця, а він, здавалося, все більше заносився у хмари. Крізь загратовані вікна лекційної зали він дивився на хмари, дерева, що росли на подвір’ї ліцею, на інших учнів; здавалося, жодна подія зі світу людей не могла по–справжньому зворушити його.