Лагідний янгол смерті, стр. 9

«Чоловік протягом усього життя бореться зі своїм нібито природним призначенням „бути сильним“, він втрачає інколи все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо завжди перебуваючи в пошуках захисту, який може дати йому і дає тільки жінка. Кожний прояв природної чоловічої якості він присвячує пошукові цього захисту. У політиці цей природній процес використовується саме для ін’єктування патріотизму, адже кожен монумент, який зводять на честь батьківщини, зображає жінку, і часто у войовничій позі. Жінку — захисницю слабких, тобто чоловіків».

Гіркота кави осіла на язику, і мені захотілося затримати цей смак до ранку — він і бадьорив, і перебивав запах кориці, який, здавалося, вже літав по всій квартирі, куди б я не заходив.

Я знову погортав кілька сторінок.

«Любов до себе і свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою свого життя».

Ця думка здалася мені дещо банальною. Але я розумів, що всі ці записи були зроблені не для друку, тому не став звинувачувати покійного мислителя в надмірному милуванні власними роздумами і втраті якості. Це відкриття він зробив для себе, і якщо для мене в ньому не виявилося нічого нового, то лише тому, що інтуїтивно я це і так розумів.

Я сидів, гортав «Кобзаря» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думок. Перечікував ніч. Доки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися у світанок, що наближався.

Зранку, пригадавши нічний телефонний дзвінок, я вже розхвилювався всерйоз. Денне світло наче внесло дещицю реальності в погрози того, хто дзвонив. Десять тисяч доларів — сума настільки велика, що не тільки віддати її, але й заробити було для мене чимось фантастичним. Але від погрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, то тепер хтось збирався зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно зламав усі плани невідомим гостям, які так рвалися на склад «дитячого харчування». Але для того мене й наймали охоронцем... Хоча їм, звісно, на це наплювати. Я навіть не знаю — пробралися вони туди зрештою чи ні.

Ні, твердо вирішив я, жодного кроку назад. Грошей у мене таких немає, а квартиру не віддам! Лежать відкладені на чорний день п’ятсот доларів — треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть різати їх автогеном. А якщо й почнуть — я встигну міліцію викликати... Надія на міліцію викликала в мене посмішку. Але треба ж бодай від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла опікуватися мною двадцять чотири години на добу.

До одинадцятої години я вже подзвонив у фірму з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут-таки ми підписали віддрукований на комп'ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, — усього триста баксів.

Після поставленого підпису на договорі я почувався впевненіше. Помітив і яскраве світло сонця за вікном, і цвірінькання горобців. Життя тривало, і треба було його продовжувати, брати від нього максимум і віддавати мінімум, щоб того, що лишилося, вистачило на якомога довший час.

Минуло два дні, й моє помешкання перетворилося на фортецю. Коли встановили важкі броньовані двері і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило відчуття свободи. Захищеність моєї квартири на якийсь час передалась і мені. Тому я пішов, захищений, прогулятися вулицею.

Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, наче збиралося падати. На місці покладення під асфальт невинного патріарха Володимира було порожньо, і я без поспіху пройшов повз його невгодну могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з-за дверей якого час від часу з'являвся лисий мужичок-боровичок із мобільним телефоном у руці та саме з вулиці перед штабом вів свої, певно, секретні телефонні перемовини. Але зараз і його не було. Лише поодинокі, не організовані ані в мітинг, ані в ходу стрічні траплялися мені на шляху.

Я йшов і міркував про це невиправдане відчуття свободи, яке мені подарували нові залізні двері. Несподівано поруч загальмувала «дев'ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п'яти в синій футболці.

— Слиш, як до Бессарабки проїхати? — запитав він.

Я пояснив і потім провів авто поглядом. Номера в цієї «дев'ятки» були одеські.

Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє відчуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, недаремно. Я почав обережно косувати по боках і одразу ж запримітив уже знайому чорняву парочку, яка трапилася мені нещодавно разів зо три за день. Вусатий парубок дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.

«Знову збіг? — подумав я. — Чи вони мешкають десь поблизу?»

Я обійшов довкола Золотих Воріт і повернувся додому.

Цього ж вечора пролунав телефонний дзвінок.

— Як триває збір зелених? — запитав мене знайомий голос.

— Ніяк, — відповів я.

— Гляди, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо — не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук — переселимо тебе на дошку з назвою «Допоможіть знайти». Допетрав?

Відповіді на своє «допетрав» мій співрозмовник не очікував і миттю поклав слухавку.

Настрій став зовсім кепським.

Яке пуття з цих дверей, якщо я зможу почуватися в безпеці, тільки зачинившись ізсередини?

«Ні, — подумав я, — треба кудись ушитися на час. Квартиру замкнути й утекти. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».

І хоча теперішнє не надихало на туризм, я серйозно замислився про те, щоб на певний час полишити улюблене місто. Треба було їхати геть, і їхати негайно. І якось сам собою визначився напрямок — на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояла Новопетрівська фортеця.

Збір речей відірвав мене від неприємних відчуттів, що накотилися після телефонного дзвінка.

Я запхав у свій китайський рюкзак рукопис Гершовича, три банки з «дитячою молочною сумішшю», кілька бляшанок знайдених у кухонній шафі консервів. Згори все це заклав одягом.

Тоді сів на кухні за чашкою кави. За вікном було вже темно, і ця темрява мене заспокоювала. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому і розчинитися в цій темряві.

Так я і зробив. І світанок уже зустрічав у поїзді Київ-Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пожмаканим червонолицим провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.

Близько полудня поїзд зупинився на кордоні. Спочатку вагоном пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав із надією в голосі: «Щось вивозимо?»

Я заперечно мотнув головою.

— Ану, покажи багаж, — вимогливо наказав він.

Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. З обличчя митника було помітно, що він хотів сплюнути, але стримався.

Тоді з'явилася російська митниця. Вони підійшли вдвох.

— Що ввозимо? — запитав один.

— Себе, — пожартував я.

Другий митник примружився, повів носом.

— Ти що, корицю на продаж везеш? — запитав він.

— Ні.

Вони не повірили, і довелося мені їм також показати свій рюкзак. Тут вони повели себе з гідністю і лізти в мої речі не схотіли.

Поїзд знову запихтів, застукотів по рейках. За вікном пролітали ті ж пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, й провідник приніс мені склянку чаю із «залізничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаєм, споглядаючи безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позад себе у Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розриту могилу. Не більше і не менше.