Лагідний янгол смерті, стр. 8

«Утік!» — зрадів я, але усмішки не вийшло.

Я не просто втік, а й сумку з трьома банками «молочної суміші» прихопив. Не випустив її з руки, незважаючи на пережитий жах реальної чи напівреальної гонитви.

І знову, повернувшись у свою нову квартиру в передсвітанковій темряві, я почав день із прання одягу й приймання ванни.

Поступово я відмокнув і остаточно прийшов до тями, а тому ще лютіше відчував колючий глибинний голод. Тому я навіть не одягнувся, коли вийшов із ванної. Тільки обтерся рушником й одразу — на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочної ковбаси, банку шпротів й охолоджену скибку чорного хліба. Поступово мій шлунок наповнювався їжею, а я так само поступово починав відчувати холод. У квартирі не було холодно, але, певно, організм заново пристосовувався до земної атмосфери й температури після двох діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.

У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось додавало мені життя, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій течці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому я тепер дивився на неї, після своїх несподіваних пригод. Але інтерес мій до ідей та думок покійного філософа-аматора не згас. Радше навпаки.

Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрібний почерк не було сил. А тут ще й згадав, що в коридорі лежить моя чорна сумка з трьома банками «молочної суміші». Сходив туди, переклав банки в кухонну тумбочку — все-таки, що б там усередині не лежало, але воно дуже їстівне!

І ліг спати, слухняно відповідаючи на поклик тіла, що втомилося від польотів.

Почався наступний день, свіжий і сонячний. І прокинувся я, на власну радість, рано — близько сьомої. Зварив кави.

«Ну ось, — думав я, — робота моя позаду. І не цікаво мені, що там відбулося. Життя цінніше».

Узяв естетським жестом маленьку філіжанку з кавою і підніс до вуст. Потримав її у повітрі, щоб відчути аромат арабіки, але в ніс ударив стійкий запах кориці, відразу повернувши мене у стан напруження. Знову запах моєї руки перебивав аромат кави.

Я похитав головою. Ковтнув кави — усе ж таки смак у неї був справжній і вартісний.

«Треба жити!» — подумав я. (Оптимістичні думки зазвичай до глупства банальні).

Учителем історії я вже ніколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я є — вісім років плавання і три роки фехтування. На роботодавців це справляє певне враження. Знайти б знову ніч через дві. Щоб залишався час для вирішення філософських загадок. Життя повинне приносити задоволення — кожному відповідно до потреб.

А за вікном світило весняне сонце і долітали гулкі уривки мегафонних фраз — на Софійському майдані знову тривав якийсь мітинг.

Захотілося прогулятися. Я вийшов із будинку і пройшов повз учасників мітингу, над головами яких маяли червоно-чорні прапори УНА-УНСО. На борту вантажівки з мегафоном у руці до чогось закликав чоловік із довгими сивими вусами, що звисали аж за підборіддя. Я не хотів дослухатися — минуща суєта людських мас мене не надто цікавила. Політика — це лише будівельний матеріал найновішої історії, щось схоже на цемент. Варто тільки застрягнути в ній — і все! Затопчуть, потім викопають — і станеш експонатом у якомусь глухому історичному музеї в провінції.

Я пройшов між вантажівкою і натовпом учасників мітингу, увага яких була повністю зосереджена на ораторові. На ходу помітив кілька роздратованих поглядів у свій бік. Напевно, тому що я проходив повз, не виявляючи бажання приєднатися до їхнього великого стояння. Але за всієї моєї симпатії до кожного страждальця — я цінував будь-яку цілеспрямованість у людях, аби тільки не вішалися самі й не вбивали інших, — співчуттям моє ставлення до таких людей і обмежувалося. Запропонувати їм більше, ніж співчуття, було би вже небезпечно для мене. Я любив себе і свою свободу і в стосунках із жінками надавав пристрасті перевагу над любов’ю — пристрасть сильніша, вона не підкоряється жодним правилам і зникає так само несподівано, як і з’являється.

Ще довго мені в спину кричав мегафонний оратор, але коли я дійшов до Оперного, то вже забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов до кав’ярні. Додав собі у кров кофеїну.

Через п’ятнадцять хвилин, проведених за столиком кав’ярні, знову подався без цілі прогулюватися. Ноги самі вивели мене до університетського скверика. День був явно не «клубний». Тільки на одній лавочці двоє стариганів без глядачів грали в шашки.

Я зупинився над ними і раптом помітив, що позад мене, метрів за п’ять, теж зупинилася дивна пара — чорновусий молодик із худим обличчям і жінка з таким точно худим обличчям і чорним волоссям. Хлопець курив люльку. На мить наші погляди перетнулися, і я побачив у недоброму виразі його примружених очей напругу і ворожість.

«Може, привиділося?» — подумав я, не розуміючи, чим міг зіпсувати їм настрій.

Знову повернувся до гравців у шашки й без зайвих думок втупився у дошку, викинувши з голови дивну пару. Коли я озирнувся хвилин за п’ять — їх уже не було.

Незабаром я подався додому — прогулянка додала мені свіжості й доброго гумору.

Я йшов Володимирською, а назустріч мені рухалися учасники мітингу, який щойно закінчився. Я наче врізався в льодохід, але їх було не надто багато, тому я, обережно маневруючи, легко уникав непотрібних зіткнень.

Уже коли я підійшов до свого під’їзду, знову помітив краєчком ока щось підозріле. Озирнувся і побачив на протилежному боці вулиці ту саму чорняву парочку. Вони, поза сумнівом, дивилися на мене, але коли я озирнувся — різко відвернулися.

Спантеличений, я зайшов до під’їзду.

Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Швидше за все, це був випадковий збіг обставин — зі мною так буває: ходиш містом і три-чотири рази стикаєшся лицем до лиця з однією і тією ж людиною, що має виразну зовнішність. Тут і вона вже, напевно, тебе за когось приймає, та й ти сам починаєш гадати: з якого це дива вона за тобою стежить? Головне — парочка не скидалася ні на бандитів, ні на наркодилерів, тож до подій на складі «дитячого харчування» стосунку мати не могла.

Уночі мене збудив телефонний дзвінок.

— Чуєш, козел? — увірвався у мою сонну голову неприємний чоловічий голос, дещо хрипкуватий. — Тебе просили вийти, але ніхто не просив тебе замикати по собі двері! Ти нам тепер винен десять штук за зайві турботи. Рівно за тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш — твої проблеми. Квартиру заберемо.

— Хто це? — інстинктивно вихопилося в мене.

— Ти шо, не допетрав? — обурився голос. — Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

Короткі гудки вже лунали зі слухавки, а я досі тримав її біля вуха. Сон як рукою зняло, і на його місце просочувалося відчуття тоскної і брудної реальності.

«І чого я дійсно ці двері замкнув? Може, й утікати не довелося б, якби замок не клацнув...»

Мною опанувала туга. Ніч уже зіпсували, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за замкнені складські двері, не були схожі на жарт.

Я підвівся, потинявся кімнатою, яку освітлювало лише тьмяне нічне світіння неба, що пробивалося крізь вікно й робило темряву доступною оку. Знову ніч здавалася не придатним до вжитку відрізком доби — тепер уже мені не заснути.

Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і всівся за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзаря» і, все ще примружений, бо звикав до кухонної лампочки без абажура, яка вільно, наче шибеник, висіла на дроті попід стелею, розгорнув цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле й загадкове, здатне відірвати від сірої буденної реальності.

Певно, читати рукопис Гершовича було би цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на берегах «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар видавався окремою картинкою, гарно оформленою і взятою в рамочку, тож можна було цю картинку розглядати й обдумувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.