Лагідний янгол смерті, стр. 44
— Тямиш? — він усміхнувся. — Нехай по десять долярів на людину, дамо сорок... І весь клопіт! Може, вони нам за це й тютюну з кавою вділять?
Оптимізм мого чорновусого напарника заспокоїв мене. Я відклав сорок доларів до кишені, а конверт запхнув глибше в рюкзак, майже на дно, ближче до фотоапарата «Смена», банок із «дитячим харчуванням» і пістолета з глушником, аби він не зразу впадав ув око, якщо митники все ж таки захочуть зазирнути досередини.
Тепер я вже стежив за роботою митників. Вони працювали без поспіху. Наскільки мені було видно, робота полягала в розмові з водієм й отриманні від нього певної суми грошей, але якої саме і в якій валюті, з причалу роздивитися було неможливо, і я, остаточно заспокоївшись, знову поглядав час від часу на море, кораблі і портову забудову.
— Колю, — теплий шепіт Гулі торкнувся мого вуха, — здається, за нами стежать...
Я повільно повернувся до дружини. Вона спрямувала мій погляд далі, в бік порома, і я побачив засмаглого слов'янина, якого помічав уже раніше; він був одягнутий у брезентові штани і синій светр. Слов'янин стояв до нас боком, роздивляючись щось на березі. За спиною в нього хилитався напівпорожній рюкзак. Навіть звідси я міг роздивитися кирпатий профіль і русяве волосся, що стирчало перерослим «йоржиком».
— Він довго дивився на нас, на наші речі, — прошепотіла Гуля.
Я кивнув.
«Довго дивитися на когось іще не означає стежити», — подумав я, але в глибині душі погодився з Гулиними підозрами.
До митного бар'єру під'їхав перший із наших «КрАЗів». Тепер ми з Петром уважно слідкували за митниками. Обидва водії вийшли до них і спокійно про щось говорили. Потім один показав митникам документи і папери, вочевидь, на вантаж. Один із митників уважно вивчив усе, повернув водієві, але розмова на цьому не закінчилася. Хвилини за дві водій із паперами підійшов до нас, залишивши свого напарника і машини біля митного бар'єра.
— З документами проблеми, — мовив водій-казах, підійшовши до нас. — Вони кажуть, що транзит не оформлений.
— А він оформлений? — поцікавився я.
— Сам подивись! — водій передав мені папери.
Я пробіг документи поглядом і загалом нічого не зрозумів, крім того, що спільне українсько-казахське підприємство «Каракум ЛТД» відправляло дванадцять тонн будівельного піску до Києва через Баку, Махачкалу, Ростов-на-Дону і Харків.
— Що ж діяти? — запитав Петро водія.
— Платіть, — він знизав плечима.
— Скільки?
— Сотні дві вистане, — висловив припущення казах. Петро кинув на мене задумливий погляд. Я зрозумів без слів. Поліз до рюкзака, витягнув потрібну суму і передав водієві.
Хвилин за п'ять самоскиди проминули митний кордон і зупинилися біля контейнерів, вибудуваних у чотири поверхи. Один із водіїв виліз із кабіни і махнув нам рукою.
Галя допомогла Гулі закинути на плече її подвійний баул, потім сама взяла до рук чорну сумку. Повільно ми рушили до митниці. Коли підійшли — саме від'їхала остання машина.
— Паспарта! — скомандував митник із сивими короткими вусиками. — Куда єдєм?
— До Києва, — відповів я за всіх.
— Транзит?
Я кивнув.
Митник вивчив паспорти і порівняв фотографії з обличчями, та все ж залишив документи в руці.
— Что везьом?
— Особисті речі, — сказав Петро.
— Что? — митник насторожився.
— Особисті речі, — трошки тихше відповів Петро.
— У сєбя дома будеш па-сваєму гаваріть, а здєсь па-рускі атвічай!
Розуміючи, що треба рятувати ситуацію, я перевів увагу митника на себе.
— Скільки треба за транзит заплатити? — відповів я російською. — Ми з мого весілля їдемо, — і я кивнув на Гулю.
— Свадьба? — усміхнувся раптом митник. Подивився з усмішкою на мою дружину, схвально кивнув головою. — Сколька заплатіл?
— Багато! — відповів я, метикуючи на ходу.
— Казашка?
Тепер уже кивнула Гуля.
— Ай, маладєц! — митник перевів погляд на мене. — Луччє далеко єхать, чєм пад ногі сматрєть! Давайте па двадцать доларов і прахадітє!
У кишені в мене було лише сорок, і лізти у нього на очах у свій рюкзак аж зовсім не хотілося. Я кинув швидкий погляд на Петра. Він зрозумів.
— А як звідси краще до Києва дістатися? — запитав мій напарник у митника.
Митник замислився, дивлячись собі під ноги. Доки він думав, я встиг відкрити рюкзак і запхати руку просто в конверт.
— Знаєш, — митник підвів погляд на Петра, — тут каждий день товарний состав до Растова ідьот. Там вагони і на Растов, і на Кієв. Пойді, пагаварі с рейсовікамі, луччє будєт, чєм на пасажирском...
Уже застібуючи пластмасові карабіни на рюкзаку, я посміхнувся — митник нам порадив те, що ми і так збиралися робити. Отже, полковник серйозно прорахував маршрут, перш ніж нас інструктувати.
Ми розрахувалися за транзит і попрямували до самоскидів. Там нас зустрів лише один водій, другий уже подався до вантажного депо «Баку-порт» домовлятися про вагон.
— Слухай, ти кави і покурити дістати можеш? — поцікавився у водія Петро.
— Каву яку?
— Мелену, звісно.
Водій кивнув.
На прохання Петра я видав водієві зелену двадцятку, і той зник за чотириповерховим громаддям контейнерів, полишивши нас чатувати самоскиди. Хвилин за п'ятнадцять він повернувся з целофановим пакетиком меленої кави і таким самим, але меншого розміру пакетиком тютюну.
— Тут що, магазин є? — запитав я у водія, міркуючи про те, чого хотілося б купити в дорогу.
— Маґазін? — посміхнувся водій. — Ета всьо магазін, — він обвів руками порт. — Здєсь всьо єсть! Водка, машини, кансєрви...
— Ясно, — видихнув я, тамуючи свої ще не до кінця сформовані споживацькі бажання. — Зачекаємо на вогні великого міста...
— В місті все дорожче, — зауважив на це водій. Я промовчав.
Незабаром повернувся його напарник.
— Вагон є, — сказав він. — Тільки не дуже гарний...
— Що означає не дуже гарний? — перепитав Петро.
— Так усе без даху. Звичайний, насипний, всередині службове купе є, тільки все без даху... Можна інший взяти, з дахом над купе, і купити в них брезент, аби пісок накрити...
— Скільки коштує? — голосом фаталіста запитав Петро.
— Двісті п'ятдесят...
Петро подивився на мене. Я раптом відчув, що відповідальність скарбника починає мене втомлювати. І навіщо я лишив конверт у своїх руках? Тепер, коли долари закінчаться, Петро буде так само дивитися на мене, тільки я вже буду не скарбником, а «марнотратником» у його очах.
— Знаєш що, давай ти за все платитимеш! — сказав я і поліз до рюкзака.
На очах водіїв передав йому конверт. Петро явно був незадоволений. Він відрахував із конверта двісті п'ятдесят доларів і передав конверт Галі.
— Дивись, щоб усе було гаразд, будеш у нас бухгалтером!
Галя покірливо кивнула, але в її очах я встиг помітити розгубленість і хвилювання. Вона запхнула конверт до господарської торби, потім довго проштовхувала його глибше поміж речей. Нарешті із зусиллям затягнула блискавку на торбі й запитально подивилася на Петра. Він тільки покивав головою.
А другий водій уже прямував уздовж громаддя контейнерів, туди, звідки почали долинати знайомі з дитинства звуки залізних пар, скрегіт і удари вагонів, які зчіпляють.
Я роззирнувся і помітив метрів за сто від нас смаглявого слов'янина, який визирав із-за основи найближчого портового крана.
Я штовхнув плечем Петра і спрямував його погляд на незнайомця.
Петро задумливо свиснув. Знову повернувся до мене.
— Нас або супроводжують, або пасуть... — прошепотів я. Коли я знову подивився в бік найближчого портового крана, там уже нікого не було.
56
Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.
Ми сиділи на речах, розкладених по колу просто на землі. Знову, як і на Мангишлаку, в центрі нашого кола палало багаття, у казанку закипала вода. Тільки багаття тут було міцнішим — дровами нам слугували розламані дерев'яні ящики, які валялися довкруж у великій кількості. Життя в порту вже завмерло — крани застигли, увіткнувши свої стріли в небо. Біля причалу горіло ще кілька багать, навколо яких грілися майбутні пасажири порома «Нафтовик», що ладнався через кілька годин у зворотній шлях. Перед в'їздом на причал дрімало десятків півтора легкових автомобілів, що вишикувалися в чергу.