Лагідний янгол смерті, стр. 31

Вітольд Юхимович Тараненко відчув брак кисню. Він уже втратив лік часу польоту. Вже й космос здавався йому одноманітним, тим більше що після зустрічі з великоднім яйцем і одиноким космонавтом нічого цікавого з ним не відбулося. Повз пролітали різнокольорові метеорити, деякі досить великі. А коли поруч проплив метеорит завбільшки з хатку-мазанку його бабусі, невідомою силою полковника віднесло вбік, і він відчував інерцію цього руху ще близько години.

Але тепер він почувався зле. Бракувало повітря, і в голові виник неприємний жар, наче підскочила температура. Спочатку він був подумав, що припекло сонце, та коли роззирнувся, збагнув, що сонця ніде нема. Вдалині виднілася невелика жовта планетка, але вона була тьмяною. «Це навіть не Місяць», — вирішив полковник Тараненко і знову замислився про свою голову. Повільно доторкнувся до чола, та чоло здалося неймовірно холодним. «Може, в мене дуже гаряча рука і тому я не можу відчути реальну температуру лоба?» — знову подумав Вітольд Юхимович.

І раптом нові внутрішні відчуття примусили його насторожитися — він відчув, як його тіло набуває ваги, важчає, наче хтось невидимий підкладає до кишень цеглини. Його почало тягнути вниз, і він зробив різкий рух руками й боязко озирнувся. Якби він був на повітряній кулі — миттю взявся би викидати з кошика баласт — мішки з піском. Але ж він не на повітряній кулі. Він радше сам собі повітряна куля...

І відразу ж він уже чітко відчув швидкість і напрямок свого падіння. Він не плив, він падав кудись униз. І доки внизу виднілася бездонна глибина космосу, падати було не так страшно, хоча нервова напруга й не відпускала його з самого початку падіння. Але ось у цій бездонній глибині з'явилася й на очах збільшувалася крапка, яка поступово перетворювалася на кулю. Вона вже переросла розміри тенісної кульки, і полковник зрозумів, що це не яйце-писанка, а щось значно огрядніше. За деякий час крапка виросла до розмірів планети, й він уже знав, яка це планета. Він пам'ятав її ще зі шкільного підручника. Ця планета називалася Земля. Він сам жив на цій планеті. Але повернення на рідну планету не радувало полковника. Повітря обпалювало шкіру рук і обличчя. «Це через швидкість, — збагнув Вітольд Юхимович. — Через космічну швидкість згоряють супутники, входять у щільні шари атмосфери...» І він із жахом уявив собі, як від тертя об його шкіру спалахує повітря довкола й він, увійшовши до щільних шарів атмосфери, вже ніколи з них не вийде.

Й ось він побачив ці щільні шари, хоча на вигляд вони не були аж такими щільними. Радше скидалися на напівпрозору хмаристу сферу, що огортала його Землю. Швидкість наростала. Щільні шари наближалися, і від страху згоріти в цих шарах полковник Тараненко заплющив очі. Він летів із заплющеними очима, доки раптом не відчув, як його тіло пробило якусь оболонку зі звуком, схожим на тріск порваного паперу або поліетиленового пакета. Полковник розплющив очі й поглянув назад (летів він зараз уперед ногами): щільні шари атмосфери з іще помітною діркою, яку пробило його тіло, лишилися позаду. Внизу лежала Земля.

Зранку я збудився останнім. Петро стояв трошки віддалік із картою-схемою в руці. Час від часу він крутив головою, вишукуючи, певно, позначений на карті орієнтир. Поруч потріскувало багаття, на якому кип'ятилася остання порція води.

Відчуття бадьорості прокинулося в мені, щойно подумалося: сьогоднішній день може стати вирішальним. Адже ми вже були на місці — навіть не підводячись, я бачив неподалік на невисокому курганчику руїни артилерійської батареї. І хоча хвилеподібна нерівність місцевості приховувала від мого погляду інші деталі укріплення, вже теоретично знайомі з карти-схеми, я знав, що все це десь поруч. Настільки поруч, наскільки може опинитися дружина під час першої шлюбної ночі.

Незабаром ми присіли біля вогнища з піалами в руках. Навіть у зазвичай смутно-задумливої Галі в очах прочитувалася діловита зосередженість.

Після сніданку Петро розклав на піску карту-схему Новопетрівського укріплення й покликав мене.

— Диви-но, — сказав він. — Тут ми мусимо якось масштаб вирахувати.

— Ну, це просто, візьмемо одну відстань, поміряємо на карті в сантиметрах, а тут кроками в метрах і поділимо метри на сантиметри... Ось і масштаб вийде.

Петро подумав і кивнув.

— Тільки знаєш що, — додав він. — Тут на карті дві студні...

— Добре, що не більше.

— Ну гаразд, ти вирахуй масштаб, а я наокруж пороздивляюся.

Залишився я наодинці з картою. Теж роззирнувся навсібіч. Вирішив порахувати відстань від артилерійської батареї до залишків фундаменту казарми. Поки сидів на теплому піску, схилившись над картою, почув за спиною м'які «сипкі» кроки. Озирнувся — до мене підійшла Гуля, присіла поряд.

— Як ти гадаєш, скільки тут сантиметрів? — запитав я в неї, показуючи обрану відстань на карті.

— Мабуть, тридцять п'ять — сорок.

— А якщо пройтися пішки від батареї до стіни?

— Метрів триста...

Я кивнув. Ми подивилися одне одному в очі.

— Знаєш, чого я зараз хочу більше за все? — запитав я.

— Щоб усе це лишилося в минулому? — висловила припущення вона.

— Усе, крім тебе.

Гуля всміхнулася. Я нахилився до неї, поцілував у губи.

— Чому ти не носиш шапку, яку тобі подарував мій батько? — запитала Гуля, поглянувши на сонце, що зависло над нами.

— Я одягну, вона в рюкзаку...

Двічі я відміряв кроками вибрану відстань, а тоді записав зі зворотного боку карти-схеми отримані триста п'ятдесят п'ять метрів. Тоді тим самим олівцем просто намалював тоненьку «сантиметрову лінійку» між двома орієнтирами на карті. Потім довго ділив метри на сантиметри, плутався, перераховував. Повсякчас виходило щось не те. Зрештою я вирахував, що в одному сантиметрі на карті-схемі було майже дев'ять метрів. Тепер треба було перевірити правильність цього масштабу на якійсь іншій відстані, тож я знову взявся до вивчення карти. Точкою відліку вирішив знову вважати артилерійську батарею. Подумки провів від неї лінію до фундаменту солдатської їдальні — тут відстань була коротша, і я, намалювавши олівцем таку ж поділену на умовні сантиметри лінію, подався міряти відрізок ногами.

Результат мене спантеличив — схоже, карту-схему креслили п’яні геодезисти, бо ж після кількох перерахунків я переконався, що на цьому відрізку один сантиметр на карті-схемі відповідав двадцяти двом метрам.

Досі розгублений, я попрохав Гулю перерахувати ще раз. Її результат виявився таким самим.

— Що це означає? — здивувалася Гуля.

— Це означає, що доведеться багато копати, — трохи пригнічено відповів я.

А тут якраз дуже вчасно з'явився Петро з лопатою на плечі. Він спускався до нас піщаним пагорбом, щось наспівуючи собі під носа.

Першим ділом я зіпсував йому настрій, і його посмішка під чорними вусами швидко вирівнялась у звичайну лінію рота.

— Ну гаразд, — після паузи почав говорити він. — Проте ж ми відаємо, де шукати...

— Еге ж, — кивнув я. — Он від тих каменів і, певно, майже до моря. А в інший бік іще метрів триста-чотириста...

— Ось тобі копачка, і вйо до роботи! — скомандував Петро і простягнув мені знаряддя фізичної праці.

Я знову подивився на карту, на дві позначені криниці, яких уже давно не було. Їх розташування вирахувати було б нескладно, якби карта-схема була нормальною. Але єдине, що тут було майже нормальним, — це лопата. Усе решта й усі решта, включно зі мною, мені здавалися вже трошки не в межах норми. Хіба що Гуля і хамелеончик, якого знову не було видно — певно, заліз у подвійний баул або сховався від сонця під моїм рюкзаком.

Я взяв лопату з рук Петра й пішов прогулятися поміж не надто мальовничих руїн.

Цього дня ми серйозно взялися до пошуку скарбів, і треба зазначити, що справа ця виявилася досить заразливою. Лопата «прикипіла» до моїх рук, а Петро й Галя, доки Гуля ходила з балоном по воду, блукали назирці за мною. Я розгріб пісок у кількох місцях, приблизно вирахуваних по карті-схемі. Пісок на цьому місці виявився навдивовижу пухким, і яму вдавалося поглибити сантиметрів до шістдесяти, доки вона починала осипатися. Працюючи квадратно-гніздовим методом, я залишав позад себе піщані кратери що два метри. Перші дві години пошуків жодних результатів не принесли, а потім я викопав велику муміфіковану ящірку. Петро з Галею, коли побачили, що я присів навпочіпки, миттю підбігли й присіли обабіч мене.