Лагідний янгол смерті, стр. 1
Росіянин Андрій Курков із раннього дитинства живе в Україні й відчуває себе українцем по духу, хоча й пише книжки рідною — російською — мовою. Він — письменник, журналіст, сценарист.
У доробку має понад десять романів і декілька творів для дітей, а за його сценаріями зняли щонайменше два десятки художніх, короткометражних і телевізійних фільмів. Романи найвідомішого на Заході письменника пострадянського світу перекладені тридцятьма трьома мовами, зокрема англійською, французькою, німецькою, іспанською, японською, й потрапили в першу десятку європейських бестселерів.
...Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони пожвавилися. Розчистили віко труни.
— Піднімати будемо чи так пориємося? — запитав у мене Жора.
— А якщо не піднімати, то віко зняти можна? — поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розуміються на розкопуванні могил.
Жора діловито поглянув униз, у вириту яму.
— Можна віддерти, а потім згори прикласти. Навіть якщо трохи обламається — воно йому байдуже, до одного місця!
Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягнули його нагору. Місячне світло, яким би не було воно яскравим за підтримки міріад зірок, однаково не могло освітити вміст відкритої труни, що лежала в розритій могилі. Щось темне й суцільне виднілося в ній. Я нахилився й очікував побачити хоча б якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, піднімався солодкий, неначе насотаний корицею.
— Ну шо? — раптом запитав Жора. — Сам полізеш?
Я збагнув, що він звертається до мене. Озирнувся.
— Чому сам? Ми ж домовлялися... — обурився я.
Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком із темної непрозорої тканини, наче я був метеликом. І наступної миті, ніби ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, заточився і впав на теплу нічну землю, чуючи віддалений і обережний шепіт чужих голосів...
Андрій Курков
Лагідний янгол смерті
1
Ранньої весни тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомого року я продав двокімнатну квартиру на околиці та збирався придбати собі однокімнатну в самісінькому центрі Києва, побіля Софійського собору. Старенькі, що продавали її, виїжджали до Ізраїлю й разом із квартирою намагалися продати мені купу непотрібної дрібноти, на взірець саморобної дротяної вішалки в коридорі. Григорій Маркович, голова сім’ї, наполегливо примовляв: «Я знаю ціну на все! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей та дрібничок відмовився. Придбав я і поличку з книжками — вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни й не тягнути книжок до «Букініста»: навіщо зайва морока. Не знаю, яка частина зі сплачених п'яти доларів припала на книжки, а яка — на поличку, але про всяк випадок томики я не особливо роздивлявся, лише ковзнув поглядом по академічному виданню «Війни і миру» Лева Толстого. Ця книжка була великого формату і, певно, п'ятдесятих років видання. Такі книжки я любив коли не за зміст, то за добротний солідний вигляд.
Дванадцятого березня прийшов момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля під’їзду стояв мікроавтобус, присланий агенцією «Сохнут». Старенькі завантажували речі. Їм люб'язно допомагали два представники агенції.
— Ну, Колю Сотников, — сказав я собі, коли опинився на самоті в придбаній квартирі, — тепер ти хазяїн цієї розвалюхи!
Я ще раз окинув поглядом тріщини, подумки оцінюючи необхідний ремонт. Тоді підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запам'яталася великим форматом, і розгорнув її. Під палітуркою на мене очікував сюрприз. Методом, відомим мені зі шпіонських фільмів, у книзі був вирізаний потаємний сховок, у якому однак не виявилося ані золота, ані зброї. Всередині, в охайно вирізаній ніші, лежала інша книжка, пізнішого року видання — «Кобзар».
Здивований, я витягнув її і, очікуючи на чергову несподіванку під палітуркою, розгорнув. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на скриньку. Я перегорнув декілька сторінок і збирався вже був скласти цю книжкову матрьошку й поставити її на місце, щоб колись здивувати своїх майбутніх гостей, але раптом мені в око впали написані гострим олівцем по берегах книжки коментарі російською мовою. Тримаючи розгорнутий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи й прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки та ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».
«А чи не який-небудь по-дисидентському налаштований учитель літератури робив ці нотатки?» — подумав я, бо пригадав свій власний учительський досвід.
Після педінституту я сам відпрацював належні три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, рум'янощоким дітям доярок і трактористів ані інтересу до історії, ані бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, виловлені мною зі стосів перечитаних з олівцем у руках книжок.
На Григорія Марковича як на автора цих коментарів гріх було думати. Сам він був військовим у відставці й дуже цим пишався. Якось я застав його за пакуванням своїх медалей — він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було багато — значно більше, ніж медалей.
Показуючи мені одну з медалей, він сказав:
— Я брав Прагу!
«А чи помітила це Прага?» — подумав я тієї миті, ледве стримуючи посмішку при погляді на цього сухого, маленького і до цих літ вертлявого дев'яностолітнього стариганя.
Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих власників — речам, та й самим стінам чомусь передається вік господарів, і тому щоб не відчувати себе зненацька постарілим, треба змінити поверхні й кольори, додати свіжості. Може, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не лише квартирі, але і її мешканцям?
Я поставив чайник на закіптюжену газову плиту й знову почав гортати книжку, подумки повертаючись до дивних нотаток. На одній зі сторінок трапилася мені чудова та співзвучна з моїми міркуваннями думка: «Патріотизм голодного — це спроба відібрати скибку хліба в інородця, патріотизм ситого — великодушність, що викликає повагу».
Мені дуже хотілося зрозуміти — яка ж людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідоцтва часу, коли все це було написано. Моя теперішня робота — нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» — не вимагала використання мозку. І мозок нудьгував. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку чи кросворд!
Я гортав і гортав, як гортають книжку, перш ніж зважитися її не просто прочитати, а проштудіювати із зошитом і ручкою. Перед очима промайнула ще одна авторова думка: «Справжній патріот не визнає ані національної більшості, ані національної меншості. Його любов до жінки сильніша за любов до батьківщини, бо жінка, яка відповідає взаємністю, і є символом батьківщини, ідеалом абсолютного патріота. Захист жінки, кохання до якої є взаємним, і є найвищим проявом патріотизму».
В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича у пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати — але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається надто вологою для рукостискання. І ще ця звичка весь час озиратися по боках».
Я сидів до півночі, тоді склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на книжкову полицю.
Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, який знав Київ останніх тридцятьох років майже поіменно.
— Пивна навпроти ломбарду? — перепитав він. — Звісно, там тепер кафе «Російський чай». Ні, пробач, вже не «Російський». Або просто «Чай», або... Там уже все не те, і навкруг не ті...