Садівник з Очакова, стр. 50
— Реально, реально, — прошепотів господар фотостудії, дивлячись на Коляна. — Тільки він, — фотограф глянув на Ігора, — не говорить, як йому це вдається…
— Коли-небудь скажу, — пообіцяв Ігор, і на його обличчі заграла загадкова посмішка.
— Сподіваюся, — промовив фотограф. — Це була б революція в фотографії. Тобто, вона вже є, тільки…
— Маєте маленькі знімки останніх плівок? — запитав раптом Ігор.
— Так, я контрольки робив. Хочете взяти з собою?
— Так!
Назад до вокзалу вони спускалися швидким кроком. Колян, судячи з ходи, зовсім протверезів. На голові — капюшон, в отворі для обличчя — лише очі, ніс і трохи зеленки. Перехожих майже не було, та й на їхнє щастя накрапав дощик, уповільнюючи прихід ранку.
На вокзалі вони замовили за сто гривень приватника — старенькі жигулі-«четвірку», який і відвіз їх у Ірпінь.
Двірники на вікні «четвірки» голосно бжикали, збиваючи краплини дощу з лобового скла. Ігор сидів поряд з водієм. Колян, так і не скинувши капюшона, спав на задньому сидінні.
— Добряче гульнули? — привітно запитав водій, чоловік років шістдесяти.
— Добряче, — підтвердив Ігор. — Він, — кивнув головою на Коляна, — ще не скоро очухається!
— З радості чи з горя? — поцікавився водій.
— З радості, — промовив Ігор задумливо, і його відповідь прозвучала так двозначно, що переключила думки літнього водія на власну долю та її злигодні.
29
Мати вже поралася на кухні, готувала сніданок, коли вони зайшли в будинок. Колян роззувся в коридорі, зняв куртку. Зайшов у ванну і довго відмивав своє обличчя від зеленки. Потім пройшов у кімнату Ігора і сів на розкладений в кутку на підлозі матрац, на якому йому так і не вдалося виспатися.
— Тримай, дивись і запам’ятовуй! — простягнув йому Ігор пачку маленьких знімків.
— Ти що, мені з собою їх не даси?
Ігор замислився.
— Декілька дам, — відповів. — Навіщо тобі всі?
Колян знову почав роздивлятися фотографії, примружуючись, ніби йому бракувало світла. Ігор підсунув до нього тумбочку з настільною лампою. Направив лампу на руки Коляна і ввімкнув світло.
— Сніданок готовий, — зазирнула в кімнату Олена Андріївна. — Ходіть їсти!
— Ходімо, — покликав і Ігор.
Колян поворушив губами.
— Я біля вікна не сяду, — сказав уперто.
— Добре, я сюди принесу.
Колян жадібно проковтнув сосиску з яєшнею, сидячи майже в позі лотоса. В такій же позі і чай випив.
— Коли ти мене туди відправиш? — Колян кивнув на розкладені на підлозі фото.
— Зажди, — замислився Ігор. — Треба все прорахувати. Це ж як закордон. І документи не завадять. Якби дістати якийсь старий бланк, зробити тобі «корочки» під старовину, щоб ніхто нічого не запідозрив…
— Документи? — перепитав Колян. — А хіба зараз існують якісь проблеми з документами? Ми живемо в добу оперативної поліграфії. Сьогодні замовив — завтра принесли. Хоч дипломатичний паспорт, хоч довідку, що ти спадкоємець дому Романових…
— Так, але ж потрібні старі документи! В мене старе посвідчення лейтенанта міліції є, можна подивитися…
— Навіщо д ивитися? — Колян знизав плечима. Підтягнув до себе сумку, видобув з неї ноутбук, дроти. Ввімкнув у розетку, вставив модем, подібний на флешку. — Зараз побачимо, що нам пропонують!
— Давай ти подивишся, а я у справах піду, — промовив Ігор. — Обіцяв допомогти знайомому…
— Коли повернешся?
— До обіду!
Залишивши Коляна в кімнаті, Ігор попросив маму не турбувати приятеля. Сказав, що в нього депресія. А сам пішов до Степана. Отримав респіратор і рукавиці для роботи. Навіть робочий комбінезон для Ігора знайшовся. На другому поверсі нового будинку лежали і дошки, і арматура, залишені будівельниками, і зайві батареї, що не знадобилися. Ігор разом зі Степаном зносили все вниз. Працювали, поки Олена не покликала їх обідати. Обідали в старому дерев’яному будинку, в тій самій кімнаті, де вони скромно відзначали оборудку. Допиваючи чай, Ігор занепокоївся про Коляна. Вибачився, що сьогодні більше нічим допомогти не зможе, і побіг додому.
Приятеля застав в тому ж кутку на матраці. Тільки зараз біля нього на підлозі чомусь лежав розкритий паспорт Ігора.
— А навіщо він тобі? — нервово запитав Ігор.
— Все в порядку, — Колян підніс долоню у заспокійливому жесті. — Не міг же я невідомій фірмі документи на своє прізвище замовляти. Замовив на твоє. А фотку свою вислав. Цифрову. Твоєї не мав, та й документи ж для мене…
— І що то за документи? — поцікавився Ігор.
— Паспорт зразка 1957 року, посвідчення для відрядження лейтенанта міліції, ще якісь довідки. Вони самі знають. Це міні-фірма при держархіві, в них не лише зразки всього є, а й чисті бланки. Аби гроші були.
— Скільки ж це коштуватиме?
— П’ятсот баксів за курсом. Я вже заплатив! — Колян показав Ігореві кредитну картку. — Я тобі її залишу, збережи. Може, повернуся через рік? — на обличчі Коляна заграла трохи божевільна усмішка.
— Коли отримаєш папери?
— Ти не повіриш! Сьогодні ввечері, кур’єром.
— Що ж, вітаю, — Ігор перевів погляд зі свого паспорта на ноутбук. — Тепер ти — це я. Я теж не зовсім я. Я тепер і я, і Іван Самохін.
— Цікаво живемо, — криво усміхнувся Колян.
— Цікава країна, цікавий час, цікаві ми, — Ігор також посміхнувся. — Тільки тобі доведеться ще тут пожити. День чи два…
— Чому? — посмішка збігла з обличчя Коляна.
— Я піду в Очаків, домовлюся, щоб тебе зустріли… Попрощатися з деким маю, — голос Ігора пролунав незвично твердо, і певно тому його слова не викликали в Коляна жодної реакції чи спротиву.
Дзвінок у двері пролунав за кілька хвилин після того, як за ворітьми зупинився моторолер.
Мати першою вийшла до порогу.
— Хто там? — запитала.
— Кур’єр, мені Ігора Возного треба.
— Синку, це до тебе, — покликала Олена Андріївна.
Отримавши від хлопця-кур’єра пакунок, Ігор повернувся в кімнату і простяг його Коляну. Той відразу розірвав упаковку. Витягнув пластиковий файл з документами.
— Випити хочеш? — запитав Ігор. — Все-таки особливий момент…
— Я тепер завжди хочу випити, — сказав Колян. — Давай!
Наближалася одинадцята вечора. Перша з двох куплених по дорозі додому від Степана пляшка коньяку закінчувалася. Пили зараз однаково, собі Ігор також не відмовляв.
— Так ти туди і назад? — нервово зиркнув на приятеля Колян.
— Так, на добу. Залишити тобі щось почитати? Щоб не нудьгувати? Можу принести класний рукопис одного чолов’яги про їжу. Хоча ні, пізно вже…
— Ні, читати я не зможу… страх відволікає… Я буду просто чекати. Ти мені краще випити залиши!
— Залишу, — пообіцяв Ігор.
Приніс з кухні другу пляшку коньяку і дві пляшки полинової настоянки.
— Вистачить? — запитав.
— Вистачить, — сказав Колян. — Тут якраз на три рази випити і три рази поспати…
Ігор мовчки переодягнувся в міліцейську форму. Підперезався ременем з кобурою, натягнув чоботи. Одягнув кашкет. Зверху накинув куртку-вітрівку.
Колян зачаровано спостерігав перевтілення Ігора, вигляд мав спантеличений. Спостерігав і мовчав.
— Ну все, бувай, — Ігор кинув прощальний погляд на Коляна і вийшов з кімнати.
На вулиці дув вітер. Не надто сильний, але холодний. Дув назустріч, в обличчя, ніби з минулого, в яке зараз поспішав Ігор.
Темрява густішала. Будинки і паркани обабіч дороги відступили за межу видимості. Спереду заблимав далекий вогник. Почав накрапати дощик. Ігор машинально спробував натягнути на голову капюшон куртки. Кашкет заважав. Він зняв його і поніс у руці.
Ноги привели його до майданчика перед ворітьми винзаводу. Дощ перестав, залишивши після себе в повітрі вогку в’язкість.
З-за прочинених воріт визирнув, а потім вийшов Іванко. На плечі — міх з вином.
— Привіт, — озвався Ігор.
Іван зупинився, насторожено озирнувся на всі боки. Ігор вийшов на освітлену частину майданчика.
— Це я, — сказав.