Ukrainian dream «Последний заговор», стр. 5

— Положи портфель. Ты можешь хотя бы несколько минут в сутки не заниматься своими делами и обратить внимание на то, что у тебя есть жена?

— Я знаю, что у меня есть жена, не стоит мне каждый раз об этом напоминать. И речь ведь шла не об этом, мы сейчас говорим о тебе.

— Боже мой, впервые за последние годы он решил поговорить обо мне, — вона схопилася на ноги і змахнула руками. — Нет, увольте меня от такой чести, не стоит говорить обо мне, обойдусь. Мы поговорим о нашем ребенке, которого еще нет и которого может вообще никогда не быть, если ты и дальше будешь таким же упрямым, — голосно видихнула повітря і змовкла.

— Ты сегодня узнала, что беременна?

— Да, сегодня. Меня стошнило.

— Ну, и что теперь? Ты же помнишь, я говорил тебе, что не хочу иметь ребенка до тех пор, пока мы не купим две квартиры и мой бизнес не будет приносить годового дохода в триста тысяч? Разве я не объяснил тебе этого, разве ты сразу этого не поняла? Зачем нужны эти истерики? Я говорил тебе, предохраняйся, я не могу предохраняться, с презервативом у меня не встает, и ты прекрасно об этом знаешь. Но, даже зная это, ты в который раз не приняла таблеток и залетела. И что ты прикажешь мне сделать? Уйти хочешь? Иди. Я не держу тебя. Рожать будешь? Рожай. Кто тебе не дает? Но это будет не мой сын, а твой, понятно? И воспитывать ты его будешь сама, без меня. Тебе понятно?

— Да, Миша, мне все понятно. Я думала раньше, что ты любишь меня, а ты любишь исключительно себя. Конечно, ты не сможешь пережить, что твой сын родится не в самой престижной клинике Европы. Что у него не будет коляски от Кардена, что ты не будешь покупать ему одежду в самых дорогих магазинах Италии и что у него уже в младенческом возрасте не будет собственной квартиры и стотысячного счета в банке. Как ты сможешь это пережить, мой милый, дорогой, любящий себя папаша? А когда ты женился на мне, у тебя не было счета, машины и квартиры. И, что самое главное, ты не мечтал об этом, ты мечтал о том, чтобы мы были вместе и у нас были дети, мальчик и девочка, мы даже придумывали им имена, мальчика хотели назвать Сашей, а девочку — Жанной. Помнишь?

— Это несущественно.

— Да, конечно, это совсем не существенно. Я пойду, если ты решил-таки настоять на своем, — ступила кілька кроків до дверей.

— Куда ты пойдешь? Сядь, сдурела совсем. Завтра я запишу тебя к врачу, сделаешь аборт и все забудешь. Начнешь глотать таблетки и ждать того дня, когда я разрешу тебе забеременеть. Все, разговор окончен, — він знову поліз у портфель, дістав звідти пляшку вина, — на, это к столу.

— Да нет, Миша, — узяла пляшку в руки, — я не останусь, и указывать мне, когда рожать и какие таблетки глотать, ты не будешь, я не хочу абортов, я и так убила уже троих неродившихся детей и больше не хочу терпеть это страшное бремя вины, не хочу! — крикнула на повний голос, потім стихла і говорила спокійно: — Я свободный человек, Миша, и вообще, если ты забыл, хочу напомнить: я — человек, и ты не будешь мной управлять. Я спрашиваю последний раз, ты согласен, чтобы я рожала?

— Нет, — сказав це підкреслено спокійно, — я не согласен, иди на кухню и готовь ужин, я хочу есть. И прекрати истерики, надоела.

— Все, я ухожу, — пішла до дверей, він схопив її за руку, сильно стиснув.

— Никуда ты не пойдешь! — штовхнув її, вона вдарилася головою об двері. Він підійшов і вчепився їй у шию, вона почала задихатися. — Я тебя научу, сука, я тебе покажу, кто главный и ради кого ты должна жить!

— Отпусти, отпусти, — їй не ставало повітря, вона почала хрипіти. — Да отпусти же, гад, — вона штовхнула його в груди і вдарила пляшкою по голові, Міша хитнувся назад, ноги підкосилися, і він упав. Свєта стояла над ним і тремтіла. Присіла навпочіпки, перевірила пульс. Міша був живий. Крові було небагато: рана невелика. Вона підбігла до телефону, набрала 03, і, сказавши всі необхідні слова, зібралася, дістала з його гаманця гроші і, грюкнувши дверима, пішла геть.

Розділ 6 (Chapter 6)

У залі повно народу. Основна маса стояла, утворюючи велике півколо. Під стелею висить сиза хмара цигаркового диму. У центрі зали постелено великий зелений килим, а побіля нього стоять кілька стільців і невеличкий столик. На стільцях сидять троє чоловіків у дорогих костюмах, огрядний дядько в спортивних штанах та жінка в комбінезоні і бейсболці, насунутій на очі. Ті, що в костюмах, мовчать, а дядько вивчає якісь папери і час від часу повертається до жінки, кладе їй руку на плече і щось запитує, та відбирає в нього папери, щось пояснює і продовжує дивитися на натовп. Нарешті один із трьох підійшов до того, що в штанях, і, сівши навпочіпки, подивився йому в очі.

— Сегодня будут серьезные деньги. Ты знаешь?

— Откуда? — відвівши погляд від паперів.

— Тебе должны были сказать.

— Мне никто ничего не говорил.

— Придется кое-что поменять.

— Что именно? — уп'явся в нього очима.

— У вас каждый боец под номером?

— Нет, у каждого своя буква.

— Дай посмотреть, — потягнувся рукою до паперів.

— Зачем? — віддав папери жінці, та скрутила їх, поклала біля ніг.

— Он под буквой N, его зовут Рафик, кавказец. На него сегодня черные денег кучу поставят. Против него выйдет Саня из Броваров, так себе боец, средненький, больше понтов, чем силы, Рафик его с двух ударов сделает, я знаю. Надо менять бойца. Такие деньги пропадут, ты понимаешь, Толя?

— Ты же знаешь, сейчас нельзя менять пары. Если он выйдет в финал, там можно будет подтасовать.

— Нет, нужно, чтобы он в первом бою лег.

— У тебя есть кого поставить? У меня нет, — відвернувся від співрозмовника і поглянув на бійців, які саме вийшли з роздягальні. — Давай, ребята, разминаемся, разминаемся. Работаем.

— Я думал, что у тебя есть парень на примете. Я же не тренер, я просто узнал, что можно денег срубить, тебе сказал.

— А с черными потом кто разбираться будет? Ты?

— Это не твои проблемы, Толя. Все по-честному. Это же не кидалово.

— Дана, — поглянув на жінку, — Мирона позови. — Вона підвелася, зникла в натовпі. За кілька секунд повернулася разом із невисоким чоловічком у сірому потертому піджачку.

— Мирон, сюда иди, — Толя поманив його пальцем, Мирон нахилився. — На кого там ставят больше всего?

— Та на абрека одного, Рафика, уже двадцать штук на кассе.

— Нормально, давай, Мирон, работай.

— Я же говорил, Толя, — чоловік у костюмі пожвавішав.

— Только у меня соперника для него нет. Я сам не выйду, — хрипко засміявся.

— Толя, там тебя парень спрашивает, он у входа. Пустить? Сказал, что знает тебя, — підліток захекався й віддано дивився Толі в очі.

— Кто такой?

— Говорит, что вы давно знакомы. Он не назвался.

— Чего пришел?

— На бой пришел. Спортивный такой парень, тренированный.

— Пусти, я погляжу. Черт его знает, кто такой. Может, и впрямь боец хороший, — підліток побіг, а повернувся не сам, поряд із ним ішов високий хлопець, на ньому були шкіряна куртка та модні джинси, на плечі висіла велика сумка.

— Привіт, Толю, я до тебе.

— О, ля, ты! Ты чего забрел? Ты же ушел давным-давно, я забыл уже про тебя, — підвівся, подав прибулому руку.

— Ходімо, поговорити треба.

— Так говори.

— Не при них, — пішов, Толя — слідом.

Вони сиділи на підвіконні в коридорі. Толя роздивлявся хлопця так, ніби побачив його вперше після двадцятирічної розлуки.

— Ну, говори, чего пришел. Ты же не на бой посмотреть пришел, я знаю.

— Так, на бої нема часу ходити: роботи багато. Але мені гроші потрібні, Толю. Багато грошей і не тільки зараз. Мені десь на півроку потрібен стабільний прибуток.

— Ну, ты сказанул! — засміявся, потім змовк. — Да где же я тебе денег возьму? У меня нет, ты-то знаешь.

— Знаю. Я не прошу. Я кажу, дай заробити.

— Марк, ты офигел совсем. Куда тебя в бой? Тебя же поломают. Тут не бойцы — звери.