Ukrainian dream «Последний заговор», стр. 43

— Сара, твоя мама знает о наших отношениях? — Ян сказав це дуже просто, і йому самому здалося, що питання прозвучало якось недоречно.

— Маме нет никакого дела до наших с тобой отношений. Она ничего не знает о них. И вообще, почему ты спросил об этом, разве ты собираешься знакомиться с моей мамой? Мы же просто, мы просто, ну, как тебе объяснить, мы просто спим, мы встречаемся, мы такие люди, как все вокруг, все так живут, и никто не говорит об этом своим мамам и папам. — Вона почекала, поки офіціант покладе на стіл прибори і поставить перед нею чашку з чаєм і заварник.

— Ты так считаешь? Ты считаешь, что все так живут и мы как все? — його голос виказував хвилювання. Йому дуже не хотілося чути про те, що в них усе як у всіх.

— Да. Ну ты же понимаешь все. Не так, как у всех — это когда любовь. А это… — вона раптом змовкла і не дивилася на нього, Сарі не було що сказати.

— Ты хочешь спросить, любовь ли это? Да, ты это хотела спросить? — Він дуже не хотів почути, що вона відповість, що не це хотіла від нього почути.

— Да, — Сара підняла голову й вивчала кожен міліметр його очей.

— А что бы ты ответила, если бы я спросил, любовь ли это?

— Я бы сказала, что об этом рано говорить: любовь нужно проверить. Очень много нужно для того, чтобы проверить, действительно ли то, что ты называешь любовью, является любовью.

— Что нужно для этого? — Ян випив вина і поправив краватку.

— Время, испытания, ссоры, в конце концов, трудности разные, да что угодно. Нельзя так сразу сказать. А ты готов любить? — Вона вперше подивилася на нього так, що йому стало млосно, і він зрозумів, що до цього вона все, сказане ним, сприймала несерйозно: як залицяння віце-прем'єра, якому від дівчини потрібні тільки кілька годин сексу та компанія в ресторані чи кіно.

— Ты спросила меня, готов ли я любить? — зробив ще один ковток вина і враз напружився. — Я очень хочу любить, Сара, но я не помню, как это, понимаешь? — Потім він подивився на годинник і сказав, що вони запізняться в кіно, вона відповіла, що не хоче в кіно й готова поїхати з ним на квартиру і подивитися кіно там. Він усміхнувся, коли вона сказала це, і таки наполіг на тому, що вони мають піти в кіно, бо він уже взяв квитки, і що він не знає, чи буде ще в них колись час сходити вдвох у кіно. Вона кивнула і сказала, що все розуміє і з задоволенням піде з ним у кіно, бо давно не ходила до кінотеатрів, і крім того вона дуже любить попкорн, а їсти його не в кіно, а десь в іншому місці не прикольно, бо це зовсім не ті відчуття.

— Ян, любовь — это так сложно. Давай не будем больше об этом говорить, — сказала вона, встаючи з-за столу. На годиннику була одинадцята, і саме мав початися сеанс.

— Да, ты права, все очень сложно. — Ян не хотів більше говорити на цю тему, бо міг почути щось таке, чого не хотів почути, скажімо, те, що вона його не любить. — Но не говори больше об этом, мы потом поговорим, хорошо?

— Да, конечно, потом мы еще поговорим об этом. Сейчас время неподходящее. — Вони вийшли з ресторану і пішли в кіно.

Сеанс закінчився пізно, і Сара виглядала дуже втомленою: вона рано встала, і, крім того, у неї раптом розболілася голова. Ян сказав, що підвезе її додому. Вона погодилася. Сара думала, що Ян залишиться в неї на ніч, але він сказав, що поїде до себе, на нього чекає дружина і взагалі Сарі треба відпочити після важкого дня. Сара дуже здивувалася, коли він це сказав, але знаку не подала, він поцілував її в губи і пішов до ліфта, Сара зачинила двері й довго ще стояла в коридорі, притулившись спиною до стіни. Потім вона набрала повну ванну води й увімкнула музику. Лягла спати Сара о другій ночі. І їй нічого не снилося.

Розділ 43 (Chapter 43)

Маркові було 28 років. День народження він не святкував принципово, він вирішив не святкувати дні народження ще тоді, як йому виповнилося шістнадцять і він у подарунок одержав годинник, тоді він уперше зрозумів, що життя минуще і людина з кожним роком не просто стає старшою, а ще на один рік наближається до кінця. Щоправда, ніхто напевно не знав, коли саме настане кінець, але Марк тоді, коли йому подарували годинник, зрозумів, що кінець рано чи пізно настане і ти можеш навіть не здогадуватися, вставши вранці з ліжка того дня, який стане для тебе останнім, що цей день останній, а ти так і не встиг зробити нічого вартісного.

Марк якось дуже несподівано й раптово одного ранку відчув, що втрачає щось дуже важливе. Він втрачає мету і випускає зі своїх рук життєві ниті. Він сів перед дзеркалом, поглянув собі просто у вічі і протягом години ставив собі відверті запитання. А потім на них так само відверто відповідав. Після цієї розмови із самим собою він зрозумів, що життя його вибилося із якоїсь спільної для всіх колії і він зовсім не знає, куди воно взагалі котиться.

Він не був одруженим, і його нещодавно покинула дівчина, зрадивши його з іншим хлопцем, тим самим ще раз довівши, що він, Марк, нічого не вартий як мужчина і йому можна запросто наставити роги. Марк не помстився їй і тому хлопцеві й тепер жалкував за тим. Мама його лежала в лікарні, і він не був упевнений, що вона виживе. У нього забрали справу, яку він любив, — радіопрограму, і він, знову ж таки, не боровся за те, аби зайняти своє місце в радіопросторі, у нього закінчилися гроші, і їх зовсім не було де взяти. Інформація, яку йому свого часу злили американці, тепер не вартувала нічого, і він міг просто забути всі ті цифри і прізвища: поки Марк сидів у в'язниці, заводи-гіганти, про зумисне доведення до банкрутства яких йому говорили, були вдало продані за смішними цінами «Енергії-Омні», компанії з російським капіталом, частина акцій якої належала віце-прем'єру Урманісу і ще низці вітчизняних олігархів, які, втім, особливо не любили про це розповідати, і тому про те, що вони мають частку в цій компанії, знала дуже мала кількість людей. Про це знав Марк, але зараз ця інформація вже не була небезпечною, приватизовані заводи працювали, і люди отримували вчасно зарплатню в розмірі 800–1550 гривень та зовсім не жалілися на життя. Центральні канали і столична преса багато писали про те, як компанії «Енергія-Омні» вдалося підняти з руїн ці заводи, відновити виробництво і дати людям і цілим регіонам надію на краще життя. Марк був дуже радий за регіони, людей, власників заводів і тих, хто купуватиме вироблену на цих заводах продукцію. Він точно знав, за якою схемою проводилася ця приватизація, і де закопали двох бізнесменів із Литви, які хотіли купити завод під Маріуполем, і на якому острові купив собі бунгало директор того заводу, за допомогою якого завод збанкрутів, і як відмивали кошти хлопці з «Енергії», які тепер рахують бариші і підмазують нардепів, ті теж дещо знали, але вчасно не сказали. Марк усе це знав, але це вже не мало ніякого значення.

Він зрозумів, що нічого в цій країні змінити не зможе, бо завжди знайдеться хтось, хто завадить йому зробити найважливіший крок, і сказати найголовніше слово, і, врешті, зважитися на свій найсміливіший вчинок. Марк не пив, він ніколи не пив багато і не напивався, він і не палив, і не коловся, і навіть не ковтав таблеток, тому не став пити, палити, ковтати таблетки та колотися, а просто взяв гаманець, у якому ще залишилось кілька сотень, і вийшов з квартири, ще взяв із собою мобільний. Він завжди сподівався, що хтось зателефонує і скаже те, що враз змінить його життя. Хоча Марк прекрасно знав, що ніхто, крім тебе, не може змінити твоє життя, змінити так, як хочеш змінити його саме ти. Він зачинив двері на ключ і, вийшовши на дорогу, підняв руку. Зупинилася синя «шкода», мила дівчинка, яка сиділа за кермом, сказала, що їде на Святошин і зможе підвезти його до центру, про гроші вони не говорили. Марк сів до салону, авто рушило. Починався дощ.

— Тобі в центрі де зупинити? — дівчинка поглянула на Марка й усміхнулася.

— На площі Льва Толстого, — Марк дивився у вікно.

— Я твій голос раніше десь чула, — вона різко повернула кермо вправо і сказала кілька неприємних слів водієві «Ленд-Крузера», який вискочив з-за повороту.