Ukrainian dream «Последний заговор», стр. 28
— Ну и что ты прикажешь делать? — пішов до вікна.
— Это ваше дело — приказывать.
— Так вот что я тебе прикажу, Боря, — буквально підбіг до нього і схилився до столу. — Убери Марка как хочешь. Это меня не волнует. Но Марка должно не стать, усек? Пусть его убьют во время боя, — здається, йому ця думка самому сподобалась, і він навіть трохи заспокоївся: — О, хорошая идея, прислушайся, Боря. Пусть так и будет: Марк умрет от удара. Именно так.
— Попробуем, но это маловероятно: на него слишком много денег поставили.
— Реши этот вопрос.
— Решим. Но в любом случае мы отработаем все возможные варианты и Марка ликвидируем.
— Три дня, — показав три пальці. — Ты понял? Три, — підніс руку до очей Борису, — через три дня ты должен мне сказать: «Марка больше нет».
— Это все?
— Да, это все.
— Так, может, коньяка?
— Нет, — після паузи, — нет, у меня плохое настроение, я пошел.
Ян Урманіс вийшов із кабінету. В коридорі його вже чекав полковник. Він пішов сходами вниз і чув, що той іде слідом.
— Не нужно за мной ходить, — повернувшись біля виходу.
— Приказ.
— Приказы отдаю я, — він усміхнувся й пішов до машини. Полковник його жарту не зрозумів і тому не всміхнувся. Втім, Ян цього не помітив. Він зачинив дверцята, і авто виїхало з двору. Полковник провів його очима.
Розділ 29 (Chapter 29)
— Маша, а у тебя есть мечта?
— Есть. — Маша лежала поперек ліжка, і її голова торкалася його грудей, рукою вона ніжно гладила йому обличчя.
— Какая?
— Белая, пушистая, мягкая.
— Что это?
— Норковая шуба за полторы тысячи долларов, — вона засміялася і, перевернувшись на живіт, поцілувала його тіло.
— Мы будем заниматься любовью или ляжем спать?
— Не знаю. А ты хочешь? — Маша сперлася на лікті й подивилася йому в очі, в цій напівтемряві вона ледве могла їх розгледіти.
— Да, я хочу. Ты такая нежная, и с тобой приятно заниматься этим, — обійняв її і, поклавши руку під голову, поцілував вуста. Вона потягнулася до члена, і він тихо застогнав, увесь напружився й торкнувся її язиком. Вона відповіла тим самим, сіла на нього верхи, і цієї миті замок клацнув, і двері відчинилися, вона скрикнула, а він завмер.
Вони почули кроки. В коридорі спалахнуло світло. А за мить до кімнати хтось увійшов і натиснув вимикач.
— Марку, ти? — вона прикрила груди й перелякано кліпала очима.
— Я. Це хто під тобою? — він кинув на стілець сорочку і важко опустився в крісло.
— О, це Руслан, знайомся.
— Привіт, — Руслан намагався підвестися.
— Лежи. Підеш трохи пізніше. Коли я помиюся.
— Ми маємо піти, Марку?
— Так, Машо, ви маєте піти.
— А тебе з в'язниці назавжди випустили? — знайшла рукою комбінацію й натягнула на голе тіло.
— Так, — устав із крісла, зняв джинси, вони були брудними, і від них неприємно пахло. — Коли я вийду з ванної, вас тут уже не повинно бути. Мені не шкода квартири. Просто зі мною може статися все, що завгодно, і краще вам не бути поряд зі мною, коли це станеться. Бувайте, Машо і Руслане. Телефонуйте, — Марк пішов до ванної, і вони почули, як із крана потекла вода.
Речі складали недовго. У них не було багато речей. Коли Марк полежав у теплій воді, змив із себе увесь бруд, три рази вимив голову й почистив нові, вставлені зуби, їх у квартирі вже не було. Марк полегшено зітхнув, узяв слухавку та, набравши номер, тихо і схвильовано промовив: «Дашо, це я. Так, удома. Ні, не треба нічого робити. Я сам зателефоную, коли все владнається. У мене ще дуже багато справ. О так, дуже, дуже скучив, але не зараз, па». Він вимкнув телефон і, впавши на ліжко, одразу заснув, він навіть не помітив, що Маша виходячи забула зачинити вхідні двері. Він уже нікого не боявся, він уперше за кілька місяців нормально спав.
Люди поділяються на два типи: переможці та переможені. І все. Усілякі інші класифікації — повна дурня й обман. Є ті, хто зумів перемогти себе самого, а є ті, хто здався і став бранцем своїх власних бажань, амбіцій, слабкостей, звичок, уподобань, ілюзій, вірувань. Оці люди, — їх значно більше, — вони теж були народжені, як і всі люди взагалі, перемагати. Але боротьба здалася їм занадто жорсткою і навіть жорстокою, і вони вирішили скласти зброю. Не можна здаватися, за жодних умов, ні в якому разі не можна кидати меч і піднімати руки, треба йти до кінця, треба вірити в те, що ти зможеш завдати ворогові смертельного удару. Люди, приходячи у світ, знають: їм можна все. Ця істина захована не в їхньому розумі — у серці. З часом люди цю істину втрачають, вони перестають їй вірити й коряться тому, що можуть зробити тільки те, що їм дозволять зробити. Жити за правилами, законами, бути керованим тільки висловами «можна — не можна» — оце доля переможених. Їх видно. У них геть згаслі погляди, їм не можна вірити, у них не варто нічого просити, їм просто треба подати руку, коли вони про це попросять, і знову піти.
— Марк, Марк, Марк! — Толя стояв над ним і бив по щоках. — Марк, ты слышишь?
— Чую. Чого ти кричиш? — Марк розплющив очі й подивився Толі на перенісся.
— А че ты на полу лежишь? У тебя бой через десять минут!
— Думаю. А ти що хочеш?
— От тебя? — Толя сів на стілець. — Да чего хотеть-то от тебя? Хочу, чтобы ты живым остался после боя. Я вообще не понял, как ты на это согласился. Тут знаешь, какие ребята бьются?
— Ні, не знаю. А яка різниця?
— Ты не боишься, Марк? — Він став на коліна біля Марка й поклав руку йому на чоло.
— Чого?
— Ну, не знаю. Драться, проигрывать, смерти, в конце концов? Разве тебе не страшно, Марк?
— Страшно. І що?
— Ты должен выйти на ринг?
— Так, я повинен. Я не можу не вийти. Так треба. Я вийду сьогодні й буду вільним. Розумієш? Я нікому нічого не буду винен. От і все. Іди, Толю, я хочу побути сам.
— Странный ты, Марк.
— Я знаю, — він підвівся й узяв Толю за руку, — я знаю, — Толя опустив голову та пішов до виходу.
— Голову прячь и уходи от удара, они все без башни.
— Мгм, — він зняв із пальця перстень і, повернувшись до стіни, випрямив спину та глибоко вдихнув.
Усіх учасників — у заявці їх було 16 — розбили на пари.
Переможці пар зустрічалися один із одним у наступному колі, і так до вирішального бою. Марк перший бій провів дуже спокійно й рівно. У нього все ще боліло плече та нили ребра, але він на те не зважав, суперника тримав на відстані і вдало ухилявся від ударів ногами. Ногами суперник бив майстерно й дуже сильно. Марк точно знав, як він його переможе. Треба було тільки трохи почекати, поки британець, схожий на одного американського актора, прізвище якого Марк уже забув, підійде ближче й завдасть удару ногою в голову. Це сталося у третьому раунді. Суперник зробив крок уперед і з лівої спробував дістати Маркові в обличчя. Марк присів і ударом у коліно збив суперника з ніг, потім захопив його за шию і притис до підлоги. Британець кілька разів намагався вирватись, але потім здався, і суддя віддав перемогу Марку. Так само спокійно і вміло Марк відправив у нокаут невисокого мулата, який був, очевидно, добрим боксером, але дуже неврівноваженою людиною. Марк спіймав його на контрударі, і цього виявилося достатньо. Мулата винесли з рингу. Перед півфінальним боєм до Марка підійшов Толя.
— Марк, не ведись. Бойцы эти ложатся под тебя. Я же вижу. Тебя в финал тянут просто. Слышишь? Не рвись! Ляг сейчас. Просто возьми и ляг. Деньги ты все равно получишь. А то в финале и убить могут. Кто знает…
— Не кричи на вухо, Толю. Чого ти? Хто тобі сказав, що вони лягли? Я їх побив.
— Дурак ты, парень. Я в бизнесе этом побольше тебя, и я знаю: на таких соревнованиях вот так вот просто не выигрывают. Понимаешь? Тут людей убивают, тут калеками остаются после боя. Тебя берегут, Марк.