Ukrainian dream «Последний заговор», стр. 11

Ви знаєте, на що найбільше хворіють в Україні люди? На рак? Ні. На туберкульоз? Теж не вгадали. На серцево-судинні захворювання? Хм. Ні. І навіть не на СНІД, і зовсім не на наркоманію чи алкоголізм. Ви думаєте, що найбільше українців хворіє на геморой, божевілля чи лунатизм? Аж ніяк. Ми хворіємо на депресію, і це найстрашніша хвороба, бо нею вражені практично всі, і від неї нема ліків, окрім цих бозна з чого зроблених і на що розрахованих антидепресантів, і ніхто точно не скаже, які саме органи вражає депресія і як довго можна на неї хворіти.

Термін:

Депресія, від латинського слова depressio — пригніченість, пригнічений психічний стан.

Іще депресією називають застійний стан господарства після кризи перевиробництва.

Власне, депресія може перерости в епідемію, і ніхто навіть не зафіксує цього, жоден лікар і жодна епідеміологічна служба. Бо всі хворі на цю дивну хворобу будуть учасно і з натренованою усмішкою приходити на роботу й казати, що в них усе гаразд, а на закиди колег, мовляв, у тебе щось негаразд, відповідати веселим поглядом і процідженим крізь зуби: «Подививсь на себе». Вони відсиджуватимуть шість годин за робочим столом, учасно виходитимуть до забігайлівки за рогом, щоби з'їсти бутерброд і випити пива чи чаю, обговорюватимуть усі новини останнього дня, ні на що не жаліючись, а потім казатимуть усім «бувай» і йтимуть додому. А вдома вони сідатимуть перед телевізором, і дивитимуться телесеріали чи «Дом-2», і споживатимуть перелік найбільш уживаних продуктів, як-от: смажену картоплю, огірки, капусту, кефір, хліб, пиріг і газовану воду, а також насіння, смажене й таке, чипси, сир, ковбасу, варені яйця та рибу. Потім лягатимуть у теплу ванну, братимуть до рук декілька разів перечитану книгу й так лежатимуть годину, а то й дві, потім питимуть гарячий чай і йтимуть до ліжка, де на них чекатиме дружина чи чоловік. Ті, хто лише нещодавно захворів на депресію, матимуть ще надію, що секс урятує їх від неї, а ті, хто хворіє рік і більше, просто робитимуть ці механічні вправи засунь-висунь і втикатимуться обличчям у подушку, не маючи навіть надії, що секс чи сон урятують їх від цього депресивного лиха. Їм хотітиметься викинути годинники в смітник, щоби ті не нагадували про те, що дні минають і отак непомітно минає життя: від ранку до ранку, від сну до сну, від вечері до вечері, від серіалу до серіалу, від виборів до виборів — і нема чим цьому зарадити. Але викинути годинники — це не вихід, бо ти бачитимеш, як спливає час на електронному табло в метро, над київським Будинком профспілок, у нижньому куті телевізора під час випуску новин, на футбольному стадіоні під час матчу, на роботі й навіть у магазинах, куди ти заходитимеш, щоби витратити чесно зароблені гроші, придбавши всіляку дурню типу кофтинок, чобіт, презервативів, телевізора, мобільного телефону і чого завгодно, що зовсім не робить твоє життя кращим, просто змушує знову йти на роботу та заробляти гроші, бо жити без грошей не так уже й просто. З депресією бореться все, і все це тільки підсилює її: і розважальні ток-шоу, і кілька грамів кокаїну, і футбольні матчі, і бої братів Кличків, і концерти на майдані Незалежності, і навіть перекритий на вихідні рух транспорту на Хрещатику, і релігійні свята, і обнадійливі програми уряду, і засідання Верховної Ради, і голлівудські прем'єри на великих екранах сучасних кінотеатрів, і зустрічі з коханою, і підвищення по службі, і мультфільми про рибку Немо, братика-ведмедика чи Багса Банні, і літній відпочинок у Криму, чи Єгипті, чи Італії, чи на Мальті, і виграна нещодавно «грин-карта», і навіть кольоровий сон, побачений минулої ночі, бо, як кажуть лікарі, кольорові сни бачать люди, які страждають на божевілля.

Чому ми хворіємо на депресію? Важко сказати напевно, бо кожен має власну думку. Втім, більшість погодиться з таким твердженням: через відсутність грошей. Може, й так. Хоча депресія гнітить і ситих європейців, і англійських островитян, і навіть жителів Нового Світу. Ви скажете: і вони через гроші, просто через великі гроші, на відміну від нас. Можливо. Інша версія: там, де нема любові, є депресія. Напевно, і так, але часто й ті, хто любить, такі нещасні, що боляче на них дивитися, бо любов для них — як пігулка, та й до того ж дуже вже заслабка пігулка. Депресія — це наслідок того, що людина не має самореалізації, тобто вона нікуди не рухається, вона не потрібна. От. Нарешті щось по суті. Депресія — це насамперед хвороба однієї окремо взятої людини, і не важливо, чи любить вона кого, чи ні, чи має гроші, чи не дуже, має значення інше — чи розвивається ця людина і чи робить те, що має, для що вона призначена. От у нашій країні ця людина в більшості випадків саме того, що має робити, і не робить. Вона, замість того, щоб реалізовувати свій потенціал і займатися улюбленою справою, увесь вільний час витрачає на зовсім інше: вона заробляє гроші. Заробляти гроші — це професія основної маси населення нашої країни. Останні десять років саме життя навчало нас цієї професії — зароблянню грошей. Їх заробляють по-різному і для різних цілей. Стоять на базарах, продають усіляку херню в метро, яку можна придбати і на базарі, і де завгодно, але ті, кому влом іти на базар чи магазин, купують цей непотріб прямо у вагоні, думаючи при тому, що всіх страшенно надурили, бо купили на гривню дешевше, а про те, що купили неякісну дурницю, навіть не думають. Ще вони тицяють вам папірці з різними посланнями-заклинаннями в переходах і на вулицях, у найбільш людних місцях, інші ходять в офіси, розташовані в орендованих квартирах хрущовок і дев'ятиповерхівок, при цьому іменуючи себе менеджерами, креаторами, промоутерами і ще ким завгодно, дехто відсиджує в модних магазинах, до яких заходить один відвідувач на годину, окремі особи ходять на державну службу, де їм виплачують гроші не в конвертах і майже вчасно, є й окрема каста — ці крадуть, і крадуть багато, але все одно те, що вони роблять, аж ніяк не назвеш самореалізацією. Тому вони також хворіють на депресію. Щоправда, ці лікуються: вони п'ють, багато і переважно хороші напої, але це мало чим їм допомагає. Найлегше зносять хворобу ті, кому природою та соціальними умовами призначено мало думати. Їх не обходять питання, над якими багато хто ламає голову, приміром, такі:

що таке щастя?

як стати щасливим?

як знайти справжнє кохання?

чи є Бог і як у Нього вірити?

чому нам погано живеться і що зробити, щоби жилося краще?

що таке душа?

чи є життя після смерті?

і багато інших. Для тієї категорії осіб, яка про це не замислюється, є низка інших важливих питань, відповісти на які вони принаймні намагаються:

яка погода буде завтра на вулиці?

що вдягла Рене Зелвегер на останню церемонію вручення «Оскара»?

чим Пугачева так не сподобалася Кіркорову, що він проміняв її на Стоцьку?

чому Пугачева так припала до душі Галкіну, що він уже стільки місяців поспіль не дивиться на молодих дівчаток і запевняє, що не має ніяких сексуальних збочень?

скільки отримує Алла Мазур?

скільки Андрій Шевченко заплатив за операцію батька?

в якому будинку Києва купив собі квартиру Йосип Кобзон?

чиїм коштом збудовано єврейську синагогу на Подолі?

Ще вони цікавляться цінами на нафту, останніми гучними лотами «Сотбіс» та «Крістіс», вартістю коктейлів у дорогих київських клубах, чому в доньки Президента прізвище не таке, як у її чоловіка, і чи подорожчає наступного року хліб. На ці запитання відповіді знайти простіше, і, таки знайшовши їх, люди стають майже щасливими. Уявіть, як легко недалеких людей зробити щасливими, їх навіть можна переконати в тому, що вони не хворіють на депресію і в них усе гаразд. Варто лише їм сказати, що ціни підвищуватися не будуть, і тарифи на проїзд у міському транспорті та комунальні послуги також, що в усіх без винятку магазинах у центрі Києва от-от настане пора знижок, і можна буде придбати добрі речі за безцінь, що на свята міська влада обіцяє дотації вчителям, лікарям і міліціонерам, що кожного місяця проводитимуть ярмарки, де продукти коштуватимуть значно дешевше, що після чергових виборів жити стане краще, і що знайдуть ліки від імпотенції, раку та СНІДу, і що їх практично вже винайшли, і що війна ніколи не наблизиться до українських кордонів, а Крим і надалі залишатиметься нашим, що наша країна таки вступить до СОТ, НАТО та ЄС, як одразу настрій у людей поліпшується, і дія цієї пігулки, яку вони приймають з екранів телевізорів, пліток та газетних шпальт, триває якихось два дні, допоки майстри не виготовлять нової, щоби знову створити для громадян комфортний психологічний стан. Але є ті, хто ці пігулки не приймає, і вони вирізняються з-поміж усіх. Чим вирізняються? Тим, що вони: думають, вірять, люблять, шукають, прагнуть, прощають, сподіваються, ідуть і роблять ще багато зовсім не притаманних більшості населення справ. Так легко задурити голову людям, які не навчені думати, аналізувати та приймати рішення, а отже, не здатні бути самостійними.

Вам доводилося час від часу зустрічати на вулицях Києва колишніх друзів, однокласників, однокурсників, колег по старій роботі, сусідів, поряд із якими вижили, коли винаймали квартиру на Позняках минулого року, коханок і коханців, далеких родичів, знайомих і таке інше? Ви при зустрічі запитуєте в них: «Як справи?», на що вони відповідають переважно так: «Як завжди, нічого нового, все, як було». Дивна й уже досить стандартна відповідь: «Як і було». Я думав: чому саме так відповідають люди, коли їх запитують про справи? І дійшов висновку: бо в них насправді все, як і було, нічого не змінилося, абсолютно нічого: діти не поодружувалися, бо не мають доброї роботи та грошей, і одружуватися з ними ніхто не хоче, нової квартири не купили, бо, знову ж таки, нема грошей, а стара не згоріла, бо так вийшло, за кордон не виїхали, бо що там робити, грошей у різні лотереї на кшталт «Бінго-Бум-Лото», «Лото-Забава», «Кено» («Вигравай щоденно»), «Телефортуна» і тому подібне не виграли, суперпризів типу автомобілів, пральних машин і пилососів також, нової квартири до кави, яку їм ладні були подарувати хлопці з компанії «Нескафе», не подарували, на дорозі багатій їх не збив із порушенням правил, і грошей відсудити нема в кого, жоден із відомих родичів не помер, а якщо й помер, то не залишив спадку, тому отак і живуть — як завжди. Власне, це і є депресія, коли щодня відбувається одне й теж саме: сьогодні — те, що було вчора, а завтра повториться те, що вже сталося сьогодні, і ти зовсім не знаєш, як вирватися з цього страшного кола. Рятує людей те, що вони:

а) переконані, що є хтось, кому ще гірше, ніж їм, для цього вони дивляться новини, програми «Жди меня», «Без табу», «Милосердя», «Ситуація» і «Чорний квадрат», читають хроніки в газетах і дослухаються до вуличних і транспортних пліток;

б) вірять, що вони ще відносно добре живуть, і радіють з того, що хоча б не хворі;

в) постійно надсилають свої документи на розіграш «грин-карти» з вірою в те, що таки її виграють і або поїдуть до США, або продадуть її за п'ять тисяч доларів;

г) жінки знайомляться з іноземцями, сподіваючись вийти заміж і безбідно існувати в одній із цивілізованих країн;

д) чоловіки одружуються з єврейками і потім просять, аби ті вивезли їх до Ізраїлю, де хоча й війна, але платять більше, і до того ж там найкраща в світі медицина, мінерали Мертвого моря, теплий клімат, шекелі та дуже маленька, але дуже боєздатна армія.

Переважна більшість ніколи не виграє «грин-карти» і навіть не бере участі в розіграші, не одружується з іноземцями й ніколи не зустрічає того, кому живеться дійсно ще гірше, ніж їм, але наснаги додає усвідомлення того, що «грин-карту» таки можна буде виграти і поїхати до США, коли стане вже зовсім погано, і що все-таки є хтось, кому справді гірше, ніж їм. Більша частина мешканців нашої країни живе надіями, це така звичка, і це просто так їх навчили, а ще — жити надіями значно легше, ніж жити в реальності. Надія воскресає щоранку, коли сходить сонце, і ти таки розплющуєш очі, мацаєш за груди дружину і, ставши ногами в капці, ідеш до ванної, де все ще є гаряча та холодна вода, зубна щітка й шампунь для того, щоб надати твоєму масному посіченому волоссю пристойного вигляду бодай на один день. Але надії рано чи пізно обманюють, і ти знову залишаєшся сам на сам зі своїми невирішеними проблемами. Ти встаєш зранку і розумієш, що живеш у старій квартирі, яку винаймаєш за сто п'ятдесят доларів на місяць, і в тебе — нема пристойної роботи, і політична ситуація в країні анітрохи не змінилася й навряд чи зміниться, і дружина не зробила пластичної операції й усе така ж негарна, й єдине тільки радує тебе — що в світі ще є футбол, молоді дівчатка та пиво. Ті люди, які не вірять у цю несвяту триєдиність — футбол, дівчата, пиво, ті ходять постійно злі й геть нестримані. У нас узагалі народ злий. Озлоблений, особливо ті, кому за… Молодь не озлоблена, бо озлобленість — це вже бодай якась реакція, молоді ліньки реагувати на світ — вона його не помічає, ігнорує й намагається жити поза ним. А озлоблення заважає жити. Воно руйнує життя саме тих, хто злиться, і анітрохи не зачіпає те, на що зляться. Зляться в нас на: політиків, дружин і чоловіків, сусідів, футболістів, які програли черговий матч і не потрапили на чемпіонат світу чи Європи, на погоду, начальника, бухгалтерію, країну загалом, громадський транспорт, іноземців, порвані гривні, погане кіно, рекламу, яка перериває улюблений серіал, продавлений матрац, іржаву воду у ванній, хмари, базари та погані дороги.

Озлоблення — це реакція безсилих людей на життя.

Депресивні люди злі, і це тільки посилює їхню депресію, поглиблює її, і вони перетворюються з часом на таких маніяків, із якими не хочеться не те що бачитися, а навіть їхати в одному тролейбусі, бо вони обов'язково знайдуть привід, щоби зіпсувати вам настрій, наступивши на ногу, пхнувши плечем, перепитавши кілька разів, чи виходите ви на наступній, і просто обізвавши вас йолопом чи придурком, якому не можна вже нічого сказати, бо одразу ображається. Людей-маніяків у нас багато, і всі вони налаштовані на те, аби зробити вас такими ж нещасними, як і вони самі, або принаймні змусити вас добряче похвилюватися. Люди зляться через те, що не мають конкретних життєвих цілей. Ви знаєте, людям так мало треба для щастя: просто дайте їм якусь роботу і переконайте в тому, що, виконуючи її, вони роблять щось надзвичайно важливе й долучаються до великої місії. Людям потрібно вказати мету, і вони стануть щасливими, бо так їх позбавлять найважчого в житті завдання — шукати сенс і мету людського буття.

Релігія переконує людей у тому, що, дотримуючись певних канонів, вони потраплять на небо й матимуть вічне щастя, дорожньо-патрульна служба запевняє нас, що, дотримуючись правил дорожнього руху, ми ніколи не потрапимо під машину і не спричинимо аварії, медики доводять нам, що коли ми вестимемо правильний спосіб життя, то помремо вчасно й мало хворітимемо, економісти ж доводять нам те, що в тому разі, якщо ми розпоряджатимемося своїми фінансами правильно, то завжди матимемо їх достатньо, а синоптики дають гарантію того, що після прослуховування повідомлень про погоду на наступний день, ми не потрапимо під дощ, не послизнемося на кризі, не застудимо горла чи легенів і не зіпріємо в теплому светрі в тридцятиградусну спеку, морські ж патрулі дають стовідсоткову гарантію, що коли, якщо не запливатимемо за буйки, не потонемо. А все ж, дотримуючись усіх цих приписів, люди тонуть, потрапляють в аварії, помирають від запалення легенів, банкрутіють, ідуть у пекло й потрапляють у безліч неприємних ситуацій, від яких себе нібито застерегли. Людям хотілося б, щоби життя не виходило за межі, встановлені для нього суспільством, але так не буває, бо життя людей — це така сама стихія, як і океан, як вогонь, як снігові лавини, і не можна поставити кордони, які б воно не перетинало. Отже, люди, які не вміють поводитися з цією стихією, і страждають на депресію, бо вони почуваються перед нею безсилими. І проблема не в тому, що їх змиває час від часу хвилею, вони просто геть слабі, бо вони — не цілісні натури, вони не мають того, що робило б їх здатними з цією стихією боротися. Вони не усвідомлюють, що існують самі по собі і саме по собі їхнє буття є важливим і значущим. Пам'ятаєте слова Ісуса Христа, які обурили фарисеїв: «Перш ніж був Авраам, Я єсьм»? Чудова фраза. Євреї надавали своєму буттю бодай якогось сенсу через те, що їхнім праотцем був Авраам, і вже через те, що вони пішли від Авраама, вони мають право на існування. Icyс запевнив, що походження не важливе, ти — є, бо є ти, і цього достатньо, щоби бути.

Ви помітили, як люди люблять збиратися в натовпи і споглядати, як утворюється натовп, і потім ця маса рухається, наче велетенська хвиля? Оце усвідомлення масовості надає людям відчуття причетності і глобальності, воно робить із багатьох малих одне велике і з багатьох незначних одне значне. Кожен зокрема не відчуває в собі сили, але разом вони ого що можуть. Оця маса надає впевненості лідерам, які, дивлячись на неї, підносять самі себе і сповнюються відчуття величі, бо мають над цією масою владу. Коли маса розпадається на менші частинки, а потім і зовсім зникає, залишаючи після себе тільки маленьких людей, зникає і сила, і велич, і ці маленькі люди, безсилі й безініціативні, розходяться по домівках, чекаючи, допоки їх знову покличуть на майдани. І саме тоді, коли оці люди залишаються самі, на них і нападає хвороба, яку ми називаємо депресією, бо вони не знають, ким є, навіщо вони є і чи є вони взагалі. Вони чекають мети, поклику, завдання, яке їм дадуть, аби оця робота надала їхньому існуванню сенсу, ніби без цих завдань їхнє буття сенсу не має. Аж ніяк. Воно виправдане вже тому, що є, а значить, має право бути й кожен, хто є, він повинен стати собою і йти своїм шляхом, надаючи власним існуванням сенсу тому, що навколо нього. Цілісні натури знають, що вони — люди, народжені жити, а не шукати сенс життя, бо сенсу тому, що вони народжені, і сенс цього народження дуже простий — народитися, щоб жити. Жити. Жити. Жити. Жити. Жити.