Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин, стр. 54
— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти, — каже, — постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, зміїку-братику!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка. — Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби, — каже, — далеко, а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка. — Он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому: цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, — і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач, — каже вона, — а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.
Як миша віддячила левові
Дрімав собі лев спокійно під деревом у лісі. Нараз надбігла миш і побігла по нім. Збудився лев і рикнув страшно із злости, що єго збудила миш, зловив ю в лаби і держить.
— Як ти сміла мене будити? — гукнув громовим голосом на перестрашену миш. — Заплатиш мені за тоє життям твоїм!
— Ах, пане мій і царю, — сказала покірненько перестрашена миш, — даруй мені тую провину… Що тобі прийде з моєї смерти?… Будь милостив, даруй мені життя, а я тобі за то колись відплачуся!
Засміявся страшний лев на таку бесіду миші і сказав:
— Ти дрібна, дурна… І як же ти мені можеш відслужитись?… Іди до своєї діри! Марш!
І пустив ю на волю.
Незадовго потім попався лев в сіти з реміння і шнурів, котрі люди на него були наставили. Лев шарпався, злостився, но сітей порвати не міг. Заричав із злости сильно…
Рик той зачула миш, — тая сама. Пізнала голос льва. Біжить і каже:
— Чекай, царю мій і пане мій, я тебе виратую!
Побігла, закликала з п’ятдесят других мишей, самих свояків своїх, дітей і внуків, і каже:
— Гризіть сіти, і я буду гризти!
Кинулись миші з острими зубами на сіти і давай гризти! Гризуть, аж хрупотить. Не минула годинка — сіти були розгризені, і лев став знов свобідний, подяковав мишці і пішов поважно в ліс.
А наука для нас з того яка?… Не горди ніким, хоть би найслабшим і найбіднішим, бо і найслабший, і найбідніший може тобі в пригоді велику услугу зробити.
Як музика вмудрував звірів
Був один музика. Жінка му вмерла, а він дуже банував за жінкою і пішов з того смутку в ліс. Взяв торбу, а в торбу скрипку, хліба трохи і ходив по лісі щось два дні. Третього дня сумно му стало та й каже: «От заграю собі пісеньку, дам ся по лісі чути, може, би-м собі якого друга надибав». І музика як завів на цілий ліс, а вовк вилазить з-за дуба. Виліз та й каже: «Чоловіче, навчи мене грати». А він каже: «Навчу, але будеш мене слухати?» — «Буду тебе вірно слухати так, як свого учителя». — «Ну, якже ж так, ходім оба».
Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже: «Аж тутки ся навчиш, небоже, грати». Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. І музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже: «Пхай ти лабищі в сю шпарутку та най би ти трохи понатягало пальці». Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу — і буду грати». І запхав обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі і каже: «Скачи здоров. Будеш уміти грати і танцювати».
Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного христянина нігде і виймив скрипку з торбини. Як завів — на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до него: «Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив». І він каже: «Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати». Каже лисиця: «Так тя буду слухати звикле, як учителя». І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже: «Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші». І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.
І іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже: «Ану, заграю я собі кадрі». І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже: «Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти». Се сказав і каже: «Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти». А він каже: «Навчу, лиш слухай мене». — «Буду добре слухати, як син тата свого». І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав його за шию у корчі до деревинки і каже: «Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати». І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.
Пішов до хати, а вовк відогрися і біжить, хоче його покарати за то, що го здурив. Біжить, надибає повішену лисицю на ліщині. Лисиця проситься: «Відпутай мене, братчику, бо гину». Він її спустив з ліщини, уже біжать обоє покарати того музику. Прибігають, надибають зайчика; также бідняга запутався і каже: «Їй, панове, розпутайте мене, бо як ще трохи побуду, то ся задушу». Відпутали його, ідуть уже троє і прийшли аж до його хати.
Уже ся смеркло, була темна ніч. Поприходили під хату, а музика уже спав. І зачали йому колядувати:
Ой, вийди, вийди, музико, з хати,
Будеш нас ще мудрувати.
Музика ся пробудив у сні, слухає — звірі кричать під хатов, а скрипка скочила з полиці і зачала сама грати дуже жалібним голосом. Відтогди щоночі приходили і не давали йому спати за ту кару. І так мудракові треба.
Та й вже.
Як пес врятував господаря від смерті
Жив собі селянин. Хазяїн був хорош. Була в його скотина: коні, корови, — усе було, що потрібне в хазяйстві. І був у його собака. Поки собака був молодий, то хазяїн любив, а як став старий, то хазяїн не злюбив. Поки був молодий, то все господарство доглядав, а тепер старий уже, то не такий проворний, як молодим був. От хазяїн і каже: «Треба свого собаку утопить».
Узяв причепив собаці до шиї вірьовку, повів до річки, причепив каменя до вірьовки і пхнув у воду; та й сам якось упав у воду. А там було глибоко, і хазяїн трохи не втопився. Ну, собака ще був здоровий, і взяв хазяїна за чуба, і виплив із ним на край, і виніс хазяїна на траву коло берега. Хазяїн тоді злякався, взяв собаку додому й годував його, поки не здох. Дякував собаці за те, що він його спас від смерті.
Як пес із вовком воював
Вовк і пес жили, як два брати. Що сталося в лісі, вовк доповідав псові, а що сталося в селі, то пес доповідав вовкові.
Настав час, що вовк дуже постарів, бо вже й зубів не мав і не міг собі поживу найти в лісі. Прийшов у село до пса і скаржиться, що він не годен собі їсти роздобути і най йому дещо поможе.
Пес каже:
— У мого хазяїна льоха має малі пацята. Можеш звідти взяти двоє пацят, і то не буде слідно й видно, що там хибить, лише аби не було ніякого крику.
Вовк прийшов до стайні і взявся пролізати через вікно, а там почали коні іржати, корови бриніти, свині квічати, вівці бляяти. Ціла війна сталася у стайні. Пес дуже напудився і зігнав хазяїна своїм гавканням. Той устав, вийшов на двір, увидів, що в стайні є вовк, узяв рушницю і поранив вовка. Вовк забрався в ліс. Через місяць прийшов до пса і знову говорить йому: