Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин, стр. 49
Як котик та півник утопили лисицю
Жив котик і півник. Котик лежав на печі, а півник на лавці. Вранці схотілось їм їсти. Півник і пішов колосочків збирать, а котик остався дома.
Де взялась лиска, схватила півника за головку та й понесла. Кричить півник:
Котику-братику,
Мене лиска несе
За круті гори
В широкі нори!
Несе лиска,
тільки хвостиком блиска!
Почув котик та й одняв півника. Прийшли додому. На другий ранок пішов котик мишок ловити, а півника оставив дома. Прийшла лисичка та й каже: «Півнику-братику, відчини! Я тобі пшонця принесла».
Півник одчинив. Лисичка за головку та й понесла. Несе лиска, тільки хвостиком блиска! Кричить півник:
Котику-братику!
Мене лиска несе
За круті гори
В широкі нори!
Не чув котик, як його півник звав. Прийшов додому: аж нема півника!.. Зажуривсь котик, а далі й надумав, як півника врятувать. Пішов до лисиччиного дому, сів на пеньочку та й грає:
А в лиски, в лиски новий двір,
Чотири дочки на вибір,
А п’ятий синко — Пилипко,
Заграє в дудку й на скрипку, -
Я в бас — не вдавсь,
А в дуду — не буду,
В соломію — не вмію,
А в талалаю — і сам заграю.
Вийшла лисиччина старша дочка, а котик її — цок та в лобок, та в шкуратяний мішок. Сів та й знов грає:
А в лиски, в лиски новий двір,
Чотири дочки на вибір,
А п’ятий синко — Пилипко,
Заграє в дудку й на скрипку, -
Я в бас — не вдавсь,
А в дуду — не буду,
В соломію — не вмію,
А в талалаю — і сам заграю.
Вийшла підстарша лисиччина дочка, а котик її — цок та в лобок, та в шкуратяний мішок. Сів та й знов грає.
Далі — знов та ж історія з середульшою, найменшою, з синком — Пилипком.
Сидить лиска та жде своїх діток, а вони не йдуть. Ждала, ждала, а далі пішла сама шукати їх. Коли чує — щось грає:
А в лиски, в лиски новий двір,
Чотири дочки на вибір,
А п’ятий синко — Пилипко
Заграє в дудку й на скрипку, -
Я в бас — не вдавсь,
А в дуду — не буду,
В соломію — не вмію,
А в талалаю — і сам заграю.
Підійшла — аж то котик. А він її цок та в лобок, та в шкуратяний мішок. Зав’язав добре, пішов, півника знайшов у лисиччиній хаті. Та й понесли удвох всю лисиччину сім’ю додому.
На дорозі річечка, а на річечці місточок. Котик та півник і вкинули мішок у воду, а самі пішли далі.
Як кролики покарали орла
Орел ловив дітей молодого кролика й носив своїм дітям. Нещасний кролик багато сліз пролив і часто звертався він до орла з словами: «Пощади моїх діток!»
Але все було даремно. Орел не слухав слів кролика і носив його кроленят у своє гніздо; там віддавав кроликів своїм дітям.
От просить бідний кролик інших кролів: «Допоможіть, дорогі друзі, несправедливість покарати!»
Кролі в допомозі не відмовляють.
Підійшли вони всі до тополі, на якій було гніздо орла, почали підкопувати тополю, а землю в усі боки відгрібати.
Дуже важка була ця робота для маленьких кроликів, але вони працювали дружно. Скоро висока тополя впала і вбила дітей орла.
Так орла було покарано за несправедливість.
Як курочка помстилася чоловікові
Колись ще в старовину, давно це діло було…
Був собі мужичок, такий він убогенький, і держали вони собі із своєю жінкою одну курочку. До хазяйства була тіки одна курочка, а дітей сім душ!.. І такі дітки дрібненькі… Що год, то й дитинка… Що годок, то й синок… Так вони нічим її не годували, а все давали од стола крихоток, бо нічого більше було їй дати. Так вона їм усю зиму неслася. Кожен день з яєчком. І всю весну неслася, і все літо неслася. То вони собі продадуть яєчок та куплять хлібця. А він посіяв хлібця — той чоловік — може, там десятинку або півдесятинки…
Вона й заквоктала — та курочка. Жінка його підсипала під неї яєчок, вона й вилупила десятірко курчаток. І водить їх, і водить; так уже, може, й з місяць їм вийшло.
От уже вони, Бог дав, уже хліб покосили, уже і в тік ізвозили. Уже заходився той чоловік молотити там чи пшеничку, чи житце. Бог його зна там, що було в його. І курочка з курчатами лізе та й лізе все на тік… Така рада, що дождала, побачила в хазяїна хлібця в току!.. Кличе вона діток своїх до вороха та розгрібає їм, щоб зерно те їли. Він каже: «Підіть, діти, проженіть!» Вони що проженуть, то вона вп’ять до вороха. Що проженуть, то вона вп’ять до вороха. Ну, він: «Ну, я, — каже, — піду сам!» Та киш на неї та: «Бодай тобі так!» Та як кинув на неї ціп, та й улучив, та й убив ні. Осталися дітки-сиротята… Ну, курчатка пищать — осталися ото од мами. Жінка плаче, діти плачуть за тією курочкою. А він каже: «У-у, дурна ти! Чого ти за нею плачеш?! Курячий бог у кошелі сидить! Ото ростуть, — каже, — курчата, то й кури будуть».
Ну, ото вони до вечора помолотилися, а ввечері ліг спати. Повечеряв і ліг: на ворох головою, а на тік спиною та ногами. Ну, вона до нього вночі й приходить, та курочка… «Бач, який ти, — каже, — хазяїну, недобрий! Як я, — каже, — побивалася, та й голодна була, та яєчка несла, та твоїх діток годувала! А ти, — каже, — моїх діток посиротив! Жалко тобі, - каже, — було, що я той ворох розгрібала та діток годувала!.. Я, — каже, — рада була, що твого хлібця діждала! Та посиротив ти, — каже, — діток моїх, посиротю й я твоїх!..»
Так він до світа не дожив і вмер. Остались і його дітки сиротами. Курочка вмертвила!..
Як ластівка носила дітей через море
Було, де не було, і коли те було, не знаємо, але було дуже давно. Одного разу весною прилетіли ластівки, зробили собі гніздо, а коли доробляли, туди забралися горобці й вигнали ластівок, і розпочали ластівки собі друге гніздо робити. Вони вже дуже запізнилися, доки зробили друге гніздо. Поки ластівка нанеслася і вивела ластів’ят, то вже треба відлітати в теплі краї. Висиділа вона троє ластів’ят. Треба відлітати, а малі ще не обросли добре і не можуть на велику відстань летіти. А мати веде їх і, доки сухо, годує їх, і йдуть все далі. І так добралися вони до моря. А там думає, як тепер бути: через море вони не перелетять. Каже вона двом ластівчатам:
— Ви тут мене чекайте, а одне беру на плечі і несу на ту сторону, бо море широке і ви не перелетите.
Імилося ластівча матері на плечі, а вона піднялася і несе. Коли залетіли в глибину моря і як увиділо ластівча, які там хвилі б’ють, перелякалося і міцно вчепилося за матір. І вона каже:
— Видиш, як тяжко я тебе тепер несу. Чи будеш ти мене нести, як я постарію і не зможу сама летіти?
А ластівча говорить:
— Ой буду, мамко, буду, лиш мене перенеси.
А стара ластівка каже:
— Брешеш, що ти будеш мене переносити, — і скинула з себе у море.
А воно не знало, куди летіти, і сил не мало, та й утопилося. Мати повернулася до берега, взяла друге ластівча, долетіла до середини моря і каже:
— Чи ти будеш мене переносити через море, як я буду стара і не зможу літати?
— Буду, мамо, буду.
А ластівка каже:
— Брешеш, бо не будеш нести, — і це теж скинула з себе в море.
Ластівча полетіло трохи і впало в море. Прилетіла мати за третім ластів’ям на берег. Узяла на плечі і несе. Як донесла до середини моря, каже:
— Чи ти мене будеш нести, як я стану стара й не зможу літати? Кажи правду, бо інакше кидаю тебе в море.
— Е, мамо, не надійся на мене, — відповіло ластів’я. — Як будеш стара, останься на місці і не лети сюди, бо в мене будуть свої діти і я їх нестиму.
І так мати перенесла те ластів’я на ту сторону моря, бо воно сказало правду.
Як лев товаришував із вовком
В єдного короля був огрод, і в тім огроді він мав клітки з звірами. І так він їх утримував, так щоденно їм давав м’яса. Але вовк стояв коло лева та й каже: «Колего, може, би ми собі щось позволили інакшого?» А лев каже: «Та що ж інакшого?» — «Може, би ми собі пішли на проволоку?» — «Та як ми підем, та же ми, видиш, що в клітках». — «Може, би ми ся, — каже, — виламали?» І так, помалу вони якось зачали гризти зубами, вигризлися і разом пішли.