Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин, стр. 25

Приходить лисичка вночі. Курочка як закричить. Дід вибіг із хати з кочергою і почав ганяться за лисицею. І не вбив. На другу ніч прив’язав уп’ять курочку. Приходить лисичка уп’ять. Курочка уп’ять як закричить! Вибігла баба з днищем, ганялася… І вона не вбила.

От вони — що робить? «Де б його нам дитинку купить, щоб лисичку уночі зловила?» А один чоловік і каже: «Буде у вас через місяць дитина». От вони стали такі раді і прив’язали вп’ять курочку до яблуні.

Приходить лисичка вночі і вкрала курочку. Украла курочку і понесла у свою хатку і хотіла вже різать. А в баби та діда родився вже син. От баба і дід посилають свого сина Івана: «Іди до лисички».

Він пішов, а баба стала на воротях на однім боці, а дід на другім. Коли це син жене лисичку й курочку. От вони піймали курочку, а лисичка втекла. Вони взяли курочку прив’язали вп’ять до яблуні, а лисичка прийшла та вп’ять украла. Принесла додому і посадила на печі. А дід та баба послали свого сина Івана. Він підійшов під віконце та й кличе курочку. Курочка вибила віконечко і сама вискочила. Узяв Іван курочку й поніс додому, а лисичка вибігла із хатки своєї та й начала доганять. Не догнала. А Іван приніс курочку додому. Узяли вп’ять прив’язали коло яблуні. Лисичка прибігла, вп’ять украла. Принесла додому, заперла в кучу. А сама пішла кудись і сіней забула замкнуть. А Іван прийшов, одчинив сіни, узяв курочку з кучі і поніс додому. Приніс додому, а дід і каже: «Посади тепер у кучу; хай тепер у кучі».

А лисичка прийшла у свою хатку. Коли дивиться — нема курочки. Лисичка пішла до Івана до того, стала під вікном та й начала вить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Іван слухав-слухав, узяв пішов, прогнав її. Вона приходить і в другий раз і начала вить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Іван каже: «Постой, проклята, я тебе вб’ю!» А вона все кричить: «Іване! Іване! Оддай курочку!» Він вийшов, узяв її і вбив. А курочку взяли зарізали та й із’їли.

От там, у тім городі, виходить така вість: хто на яблуні ізоб’є десять яблук заразом, то за того цар дочку оддасть. От Іван согласився і збив десять яблук. От цар оддав дочку за Івана. От вони собі начали жить та поживать та добро наживать.

Лисичка та чоловік

Задумав чоловік, як би йому ту лисицю одурити, що вона така хитра. От напхав мішок соломою, щоб розтопирювачуватий був, та десь у дірку курячу головку застромив та й іде. От біжить лисичка. «Бачу, — каже, — що якісь гостинці несеш». — «Які там гостинці! Кури несу на базар». — «Продай мені». — «Купи». — «А почому?» — «Та з кого по сім з половиною, а тобі вже хай по сім». — «Добре, — каже, — лічи». — «Е, — каже, — я не хочу! Щоб порозлітались?! Лізь сама у мішок та й лічи!»

Лисичка у мішок, він її і зав’язав там. «Оттаке, — каже. — Пусти-бо, мені ніколи!» Той іде мовчки. А вона знов: «Оттаке, — каже. — То був день, а це стала ніч!» Той іде собі. А вона: «Пусти-бо; дивись: сякі-такі шутки та й сиди сутки».

Прийшов той чоловік на базар, а вона: «Оттак! Не була на базарі, так буду!»

Зна, що шкура буде на базарі.

Лисичка, тиковка та капкан

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Лежить вона проти вітру та й гуде.

Аж біжить лисичка.

— Бач, — каже, — реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю!

Ухватила її за мотузочку, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.

- Іч, — каже, — ще і проситься! І не просись, бо не пущу!

От як тиковка вже набралась води та й лисичку тягне у воду.

— Бач, яка, — каже. — То просилась, а це шуткує. Пусти-бо!

Насилу вона вирвалась.

От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку.

— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, так чортова думка.

Та й обмина її.

Біжить далі; аж чоловік капкани розставив.

— Бач, — каже, — які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна.

Тільки сіла, а капкан її за хвіст.

— Бач, яке, — каже, — ще й держе!

Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.

— Дивись, ще, може, і бить буде!

А той чоловік узяв її та й забрав.

Лис із цапом на суді

Здибався лис із цапом та й каже:

— День добрий, свате цапе!

— Може, кому й добрий, але мені то нє.

А лис каже:

— Та чому ти так кажеш?

А він каже:

— Ади, та я, — каже, — так змерз; які морози, а я не маю аби-м якої трави дограбав, аби-м поїв.

А лис каже:

— А ти чого такий дурний? Ади, я який малий, та й піду в село, та й злапаю курочку, а в лісі зайця злапаю або птаха та й жию; а тобі легше можна жити, як мені, бо ти можеш забігти в село до ґазди до оденка та й можеш попоїсти вівса, конюшини та й сіна.

— Який ти, лисе, мудрий; знаєш, що нинька лис хитрий, складеться де-небудь в таку лиху годину, хто би за ним біг бити його!.. А цап, сарака, кожда віра звіряча на напа грозить.

— Але я тебе прошу, послухай мене та ходім оба. Я тебе заведу до сіна, ти попоїш, а я собі возьму зо дві курочки, а ти ще собі возьмеш сніп вівса — та й будем мати з-на два дні через сі великі морози.

Дурний цап взяв послухав лиса, та й пішли оба в село. Зайшли до ґазди. Лис зачав кури брати, а цап собі сіно їсти. Кури зачали кричати. Пес загавкав, а цап, сарака, взяв та й утік. Як біг попри чоловіка, а чоловік ударив його буком по нозі та й вломив йому ногу. І каже тогди цап:

— Ци треба мені лиса слухати? Як я збоку їв сіно та й на мене як скричали, а я тікав, та й мені вломили ногу, а він десь на хаті як кури брав, вже його певне вбили.

Але він цисе балакає, а лис біжить.

— А що, — каже, — брате, який ти великий, а який ти дурний! А не ліпше було сидіти тихо коло оденка? Ади, я тихо сидів, кури кричали, але ніхто мене не видів, як я їх брав.

Каже цап:

— Я тебе буду позивати, бо ти мене змудрував.

— Но, — каже, — то позивай мене. До кого ти, — каже, — будеш мене позивати? Ти ще, — каже, — до таких мене будеш позивати, що аби тобі ще другу ногу вломили. Здаймося на пацюка дикого, щоби нас розсудив.

Прийшов лис до пацюка:

— Прошу вас, вельможний пане, цап на мене дуже грозить, з гнівом на мене, що йому ногу хтось уломив. Я би-м просив пана, щоби нас розсудили.

Каже йому пацюк:

— То біжи до цапа, щоби він сюди прийшов, я вас розсуджу.

Лис прибіг до цапа:

— Просили нас пан вельможний пацюк, щоби ми прийшли до них, вони нас розсудять.

— Добре, добре, — каже цап, — ти вже мене якось раз здурив, я вже тебе не послухаю.

Тогди лис з великою радістю біжить до пацюка, що цап не хоче їх послухати. Вертає лис до пацюка та й каже:

— Пане вельможний, вас цап не хоче слухати.

— Ти, лисе, ходи сюда та тут трохи коло мене відпочинеш та й підем оба і ту справу зробим.

Але лис дурний був та й ся звірив на пацюка; прийшов д’пацюкові ближче, а пацюк його лапнув, роздер і з’їв.

Лис і качки

Лис був дуже голодний. Біжить він понад став та й ледве дихає з голоду — язик присох у роті, в очах потемніло… Та й він упав на землю. Пролежався трохи та й гадає: що би тут робити, та умирати такому голодному устид! Гадає собі: я ніц, лиш іду у став ловити рибу! Та й він підоймився із землі та й шуварами суне д воді.

Але лиш наближився д воді, а то двадцять качок плаває собі по ставку і купаються, шолопають у намулі, граються. Е, та би я з голоду загибав, коли скільки качок! А то би файно! Але як би до них ся дістати — то штука!..

Вийшов він на берег та й дивиться: у кукурудзах росте гарбуз. Каже лис: «Я оцей гарбузок коби роздовбав, то би тими зеренцями скликав усі качки до берега та й половив би усі». Зачав він довбати, гризти зубами та й поволі роздовбав уже таку дірку, що випорпав геть усе з середини. Набирає лис тих зерняток та й несе і кидає у воду та й вертається знов. Але порешті гадає: «Кину і тот гарбуз!» Та й узяв за край зубами та й підняв голову угору, аби гарбуз не спирався у шувар, та й несе. Несе він той гарбуз, та й разом гарбуз закинувся йому на голову та й укрив, гі капелюхом, усю голову.