Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин, стр. 16
Переночували вони усі троє, і когут каже до тої баби рано: «Видите, бабуню, вже не маєте біди в хаті!» — «Що ви, паничу, кажете?» — «А ходіть до хати, подивитися». Баба входить до хати, обглядається — нема. Питається когута: «Що вам ся належить за тоє?» А він каже: «Ніц мені ся не належить, лиш аби-м був у вас, і то ми усі троє».
Тота баба до когута каже: «То добре, паночку, бо я була ся єднак сама не лишила, бо тота біда би ще напарила на мене». Когут до тої баби каже: «Як ми побудем, то будете мати спокій». — «Не сподівала-м ся, — каже тота баба до когута, — щоби ви вигнали тоту біду мені відси». — «А видите, мені тепер дуже добре буде, бо я єднак не мав мешкання нігде, ані моя сестра качка і моя сестра кітка!»
То з того вони сі найшли мешкання, а ведмідь не приходив більше.
Когут і курка
Був когут і курка. Але когут був дуже гонорний.
Раз вилетів когут на пліт, а з плота на оденок та й збив крилами і каже: «Кукуріку! Кукуріку! Кукуріку!» А половик здалека уздрів його на оденку та й лиш фа! Курка сховалася, бо була низько, а когутик скрутився сюди-туди, а половик тим часом імив.
Хто гордий, той смерті поживає.
Когут і пес
Одного разу зійшлися пес і когут, і каже когут псові: «Ти їш дурно ґаздівський хліб, ти, валанцюго». — «А ти нє? — каже пес. — Я, — каже, — стережу хати від злодія, у мороз ночую надворі, всілякі тріскучі витримую». А когут каже: «А я як пію, то ґазді не треба й дзиґарка. Вилечу на банта, зіб’ю крилами, запію, а ґаздиня каже: «О, вже буде завтра інше врем’я. Ото доброго когута маємо». А ти ввійдеш до хати, та й тя копають ногами, як того найгіршого наймита».
А ґазда був у стодолі і се зачув; ввійшов до хати і зачав казати, що перечилися когут з псом. І ґаздиня каже: «Справді, когут ліпший, як пес». А ґазда каже: «Пес также добрий, як є коло хати». Каже ґаздиня: «Достеріг би він тобі хати, якби ся добрий злодій трафив!»
І як балакали, так сталося. Тої самої ночі приїхав злодій обкрадати того багача комору. Пес прилетів, гавкнув два рази, злодій витяг кусок солонини, кинув псові, пес потяг до буди, в буді з’їв і собі думає так, каже сам до себе: «Ліпший бідний злодій, як багатий ґазда. Коли ж мені дав ґазда солонини? Аби у мене вздрів, то би відобрав від мене». І се сказав і заснув. А злодій обікрав комору і поїхав.
Виходить ґазда рано, дивиться — двері розбиті в коморі, злодій забрав гроші, муку і збіжжя. І каже: «Хоть маєш пса коло хати, як сам не стережи, та й нема нічого». Відтак ввійшов до хати, зачав казати в хаті, і ґаздиня каже:
«А видиш, заким пса не було, ніхто нас не обікрав, стеріг-ис сам, а тепер дивися, що маєш».
І ґазда злосний вилетів з хати і каже: «Не хочу пса, поки жити буду!» І пса відогнав, і стеріг сам, і ніхто го більше не обкрадав.
Когут перехитрив лиса
Давнього часу сидів в одного ґазди когут на яблуньці коло хати. Нараз надбіг відкись дуже голоден лис та й вздрів когута, та й погадав собі: «Ото була би добра їда з когута, коби лиш мож його якось відти з дерева дістати на землю».
Хитро обіздрівся лис і пішов під ту яблуньку, що на ній сидів когут, та й зазирає до когута д’горі, а когут підлетів ще вище, як вздрів лиса, щоби бути безпечнішим перед своїм ворогом. Але лис узявся на спосіб і зачав до когута говорити:
— Чого ти ся, побратиме, мене боїш і не ідеш на землю д’мені, щоби ми собі разом щось побесідували та порадилися, але втікаєш чимраз вище на дерево? Хіба ти не чув, що межи звірами вже мир став, що вся звірина має жити по-братськи й не можна вже одні одним кривду робити, а нам, лисам, курей їсти!
Та когут був таки недурний і відповідав:
— Та я про такий мир ще нічого не чув. До нас такий бефель не доходив.
— Як то, — ніби з обуренням перервав знов лис когутові, - може бути, щоби ти про цей мир нічого не чув? Та же то наш король звірячий — лев — видав такий бефель, і так мусить бути. Хто би того не слухав, смертю умре.
— Ні, я таки нічого не чув про це, — відповів когут лисові і кудись далеко задивився в той бік, де був ліс.
— А що ти кудись задивився і не ідеш д’мені? — запитав лис когута, як уздрів, що когут так ся приязно дивить у ліс, а й лис зачув брехання котюг та й крик людей.
— Куди я ся дивлю? — зачав спокійно говорити когут до лиса. — Ади, генде з лісу ідуть стрільці з котюгами, то я ся на них дивлю, як вони файно сюди просто на нас ідуть.
— Ов, — обізвався настрашено лис, — коли так, то ти будь здоров, а я втікаю борше отуди геть з-перед котюг.
— Та чого втікаєш? — вспокоював когут лиса на збитки вже. — Та же тобі котюги нічо не скажуть, коли ти мені кажеш, що король звірячий лев видав гострий бефель про мир.
— Ага, нічо не скажуть, — відворкнув злісно лис, — ану ж, котюги не дістали ще того бефелю, може, до них сюди ще цей бефель не дійшов, і можуть з мене зараз шкіру здерти.
Хитрий лис утік злісний до лісу, що не вдалася йому штука здурити когута і ще мало смерті не пожив. А когут лишився далі на яблуньці, сміючись з лиса, як той рвав перед котюгами.
Коза-дереза
Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.
Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.
Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.
Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку.
От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, -
Тут тобі й смерть!
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?