Пустоцвiт, стр. 5

Ближче до обіду із самого Санкт-Петербурга прибув поважний гонець. Коли густо пропахлий кінським потом літній вусатий козак злазив з коня, Никодим опинився до нього найближче і з цікавістю розглядав вояка. На питання гінця: «Чи є в монастирі чужі й чи не траплялося чогось дивного за останню добу?» – послушник охоче зібрався повідати про нічну подію. Однак під грізним поглядом «дохтура» миттю скис, скулився й ретирувався на кухню – ближче до Гафії, подалі від «грози монастиря».

Козак же подав отцеві Феодору грамоту зі звисаючою збоку темно-червоною царською печаткою. Чернець шанобливо схилився, обережно приймаючи государеве послання. Всім своїм видом зображував безтурботний спокій, притаманний богоугодному закладу… хоча насправді серце його тріпотіло. По-перше, тому що хвилювався, чи не пробовкнеться раптом хтось із братії про нічну подію – Никодим, що втік, приміром, мало не зробив цього! По-друге, побачивши приїжджого козака, він мимоволі згадав власне військове минуле.

І по-третє…

По-третє, від столичних гінців отець Феодор узагалі не чекав нічого доброго. От запроторив його государ імператор після поранення в монастир, де й поговорити нема з ким! Сиди собі тут грибом до нового вищого розпорядження!.. Куди його запроторять після цього монастиря – може, взагалі на край світу?! Хоч би не чіпали вже… От Бог милосердний послав сюди немовля це – буде кому знання свої передати! Але якщо тепер прийшло повідомлення про переведення на нове місце…

Тільки б не це!!!

Втім, усе обійшлося: грамота всього лише повідомляла про піймання й майбутню публічну страту декількох державних злочинців – і ніяких вимог… По тому гонець умчав геть.

Минуло півроку. Завдяки зусиллям отця Феодора й міцності організму, названий Миколою поляк вижив, але через отримані в груди численні колоті поранення дійсно залишився німим. Травмована права рука його оніміла, однак неборака навчився управлятись однією лівою. У тому числі і колоти дрова – після чого був зарахований до штату Олександро-Невського монастиря опалювачем.

Події цієї грудневої ночі не тільки круто змінили долю врятованої дитини, у православному хрещенні нареченої Григорієм, але й безпосередньо вплинули на хід подій у Гетьманщині – в українських землях, що входили до складу Російської імперії…

Глава 2

Повернення царицею

Хутір Леміш, Україна, літо 1743 року

Повернення старої Розумихи, запрошеної на коронацію самою імператрицею Єлизаветою Петрівною, з нетерпінням очікували всі. Тижнів зо два тому із Санкт-Петербурга примчав змилений гонець, щоб спеціально попередити мешканців хутірця про майбутню радість: мовляв, чекайте найближчим часом на матір з возом подарунків…

Звісно ж, подібне важко було навіть уявити: віз подарунків – як це?!

Що за дивовижні дарунки можна привезти в такій кількості?!

І головне – кому?..

Однак оскільки на коронацію Розумиху запросив навіть не син Олексій, а особисто государиня, вірити все ж таки доводилося. До того ж, невже Єлизавета Петрівна така вже скупердяйка, що на віз подарунків не розщедриться?! Мабуть, від неї не убуде…

Зрештою, віз подарунків перетворився спочатку на два вози, потім на три й нарешті на цілий обоз! Найнеймовірніші чутки розбурхали всю околицю, тож в міру їхнього поширення на хутірець заходилися потроху з'їжджатися ближні й далекі родичі: сподівалися, що їм перепаде бодай щось… включаючи особисту прихильність новоспеченої знаменитості – старої Розумихи!

Родичі все прибували, хоча маленька хатка давно вже не могла вмістити всіх гостей. Новоприбулі селилися спочатку по хатах сусідів, потім у корчмі, тож маленький хутірець Леміш зрештою став скидатися на величезний циганський табір. Настрій у всіх був святковим попри навіть те, що дні минали в запальних суперечках, хто доводиться Розумисі ближчим родичем, а хто сьомою водою на киселі, кого вона повинна привітати (а отже, обдарувати в першу чергу), а хто піде попід три чорти.

Ех, люди, людоньки! Де ж ви були, коли родина Розумів помирала з голоду?! Чом не присоромили покійного нині Григорія Розума, коли він, геть сп'янілий, немилосердно бив дружину й численних дітлахів, виносячи з будинку вбогий скарб, щоб залити очі в шинку й не бачити навколишнього свинства?! Нікому тоді не було діла до Розумихиних голодранців… Утім, і тепер родичі більше гадали, як до самої Розумихи підкотитися, на дітей же уваги особливо не звертали…

А дарма!

Взяти хоча б Кирилка – молодшенького синочка. Високий худорлявий підліток років чотирнадцяти був дуже привабливим: чорні брови, величезні карі очі, соковиті червоні губи, рум'янець на всю щоку, хвилясте каштанове волосся… Вилитий батько – тільки в молоді роки. Дивлячись на Кирилка, ставало зрозумілим, чим саме свого часу незаможний Григорій уразив тямущу жваву Наталку із знатного козацького роду. Тепер таким самим красенем ставав молодшенький їхній синок…

Коли у 1731 році зник Олесь, Кирилку було всього лише два рочки, він ледь ходити навчився. Данило, найстарший із синів, уже обзавівся власною родиною, але по можливості завжди намагався допомогти матері. Невідомо, як інакше зводили б кінці з кінцями Розуми: адже батько сімейства жахливо пиячив і тягнув до шинку все, що траплялося під рукою.

А через зникнення середнього сина (Олексія) Григорій Розум загалом озвірів і кидався на дружину з докорами. Так було й того фатального дня.

– Це все ти!!! Твоя справа, Наталіє!!! – репетував щосили п'яний уже з ранку Григорій. Дружина стоїчно мовчала, знаючи неприборкану вдачу чоловіка: мовляв, погорлає і припинить, не вперше вже…

– Усе обіцяла Олеську якесь там майбутнє, потурала в його нікчемних захопленнях! То нехай грамоту вчить, а ще краще – нехай у хорі церковному співає… а грошей як не було, так і немає!!! Де гроші?! Гроші де, я тебе питаю?!

Воно, звичайно, всяк своїм розумом живе, як знає… але відповідати ж треба життю!.. Чи ні?! Правий я, скажи?! Кажи, кажи негайно!..

Дружина лише мовчки кусала губи, думаючи, що чоловік от зараз видихнеться. Якщо вже мовив свою улюблену приказку про «розум», завдяки якій дістав на хуторі відповідне прізвисько, – отже, вже притомився. Тож, незабаром замовкне…

Однак проти очікування, Григорій розходився ще гірше:

– Пас би цей вошивець Олесько корів сусідських – були б гроші, жилося б краще всім нам!!! А тепер що?! Це що таке, я тебе запитую?!

П'яниця гидливо тицьнув пальцем у бік Кирилка, який намагався звестися на ноги:

– Нахлібник!!! Ще одного дармоїда народила й радієш, так?! Знаєш свою жіночу вдачу!.. І ледаря Олеська чорти віднесли бозна-куди, і цей нетяма довго ще на ноги не зіпнеться, і дівки наші безприданниці – що з них узяти?! А мені годувати все це кодло – так?!

Оскільки дружина ніяк не реагувала на образливі слова, Григорій махнув рукою й пішов до скрині, де колись зберігався багатий посаг. Біля скрині саме й вовтузився Кирилко. Зі словами: «Пішов геть, щеня!!!» – Григорій ногою відкинув сина чи не в куток хати й спробував відкрити окуту залізом кришку, щоб подивитися, чи не залишилося в скрині ще якихось речей, придатних для застави в шинку.

Вдарившись об стінку спиною, маленький Кирилко гірко заплакав. І тут сталося щось несподіване. Вічно мовчазна Наталя раптом люто заволала:

– А ну не смій дитятко кривдити!!! – озброїлася качалкою й кинулась на сторопілого чоловіка. З обличчям, спотвореним моторошною гримасою, розпатланим волоссям вона нагадувала розлючену відьму.

Нічого подібного Григорій не очікував. Був він широкоплечий, набагато вищий і більший за дружину, неймовірно пузатий, з величезними ручиськами, Наталя ж навпаки – була маленькою й худорлявою. Сили були явно нерівні… Однак від божевільного напору завжди слухняної дружини чоловік відступив назад – і!..

І раптом ноги його підломилися, і він звалився на підлогу. Більш того, упавши… зненацька заплакав!