Біблійні казки. Казки та легенди про святих, стр. 42

Завіз його Антипко аж до чистилища. Іде він, а тоті духи до нього кажуть:

— Куди ти йдеш?

А він каже:

— Я йду до святого Петра. І ви підете. Я вам дам золота і з тим золотом ви до нього добудетеся.

Він став роздавати то золото тим духам, і духи його перепустили. Прийшов він перед Боже царство, клякнув на коліна і став просити Бога, щоби його Бог прийняв у царство. І царство йому втворилося.

— Що ти бажаєш? — питають святий Петро і святий Павло.

Він каже:

— Шукаю помочі свому батькові. Бо мій батько сліпий і вмирає з голоду.

— А як ти сюди зайшов? Ти маєш документ від якого святого?

Каже він:

— Я ночував у лісі коло святого дядька, коло пустельника, котрий для Бога трудиться, і він спровадив мене сюди, щоби я просив Бога, щоби Бог моєму батькові допоміг.

І вони дали йому книжку та й кажуть йому так:

– Іди до батька. Він на тебе чекає. Прочитай йому цю книжку, і він провидить. І буде він ситий. І хто буде цю книжку читати, кожен буде ситий Божим духом, і Бог йому простить гріхи.

Він просився, аби далі був у них, але святий Петро і святий Павло сказали:

— Не мож, бо твій батько на тебе чекає. Як не повернеш до нього, він помре, мусиш їхати до нього.

Він там був три дні, а йому здавалося, що був три години. Каже святий Петро:

— Відьма буде на тебе чекати, аби ти з неї зняв ту ленту, щоби не знімав, бо тебе поконає вона. Іди й научай людей тою книгою. Скликай людей до себе і кажи: «Люди, хто в Бога буде вірити, то буде жити і ситий буде». І ти будеш Божий слуга.

Поблагословили вони його, і він пішов. Вернувся він до того Антипка, що його вивіз.

— Я, — каже, — на тебе три дні чекаю, а тебе нема.

— Та я три години там був.

— Три дні! Ну, — каже, — сідай, я тебе звезу.

А як він ішов з Царства Небесного, дав йому святий Петро таку воду, щоби покропив нею відьму, і відьма стане каменем. Звіз його Антипко на долину, відьма просить:

— Освободи мене від того, освободи.

А він вийняв ту пляшечку, покропив її тою водою, і відьма заглухла, заніміла і лишилася там каменем. А він пішов додому.

Приходить додому — багато-багато людей повмирало, прийшов він до свого батька і каже:

— Тату, я ваш син.

— Ой, Бог знає, де мій син.

— Тату, я ваш син Михась. Возьміть, тату, ту книжечку. Я зараз почитаю її вам, і ви, тату, провидите.

І прочитав він, і тато провидів.

— Синочку, я вже виджу. І я ситий.

Народ учув то, і всі кажуть:

— Чудо сталося, син вилікував свого батька.

І хто приходив, читав ту книжку, і Бог йому дарував усе. І ситий він був, і святий був. А хто не вірив у ту книжку, пропав.

А той Михась став Божим слугою.

Як Михаїл на землю зійшов

Післав Господь Михаїла на землю до бідної вдови Олени по душу її. Михаїл прийшов подивився — вона тяжко хвора, а дитина груди ссе. І пожалів її Михаїл. Як він забере в Олени душу, хто ж тоту дитину буде годувати? І вернувся він до Господа Бога без душі. А Господь питає:

— Михаїле, де душа Олени?

— Я не приніс її, бо в неї маленька дитина на руках, і я пожалів її. Хто буде годувати і доглядати дитинку?

— За то, що ти мене не послухав, не забрав Оленину душу, на рік підеш на землю.

Післав Господь Михаїла на землю, а Архаїла післав по душу Олени. Архаїл узяв Олени душу. А Михаїл зійшов на землю, став на дорозі й стоїть. І думає, де йому тепер подітися. Над’їхав священик і став.

— Що ти, сину, тут стоїш?

— Питаю служби.

— А може, ти пішов би до мене кіньми їхати?

— Піду.

Сів Михаїл на фіру і їдуть. Але він думає, що з тою Оленою. Чи забрав Архаїл її душу? І де тота дитина? Коли порівнялися вони з тою хатою, Михаїл скочив з фіри, побіг під хату і дивиться у вікно. А дитина Олени вже ссе мертву цицьку. Олена померла. Прийшов він на фіру і каже до священика:

— У тій хаті бідна вдова Олена померла.

А священик каже:

– Іди забери тоту дитину. Хай не мучиться.

І забрали вони ту дитину.

За якийсь час їдуть вони в місто. Приїжджають під церкву. В церкві правиться. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри й побіг до церкви, і вийшов з церкви, сів на фіру й поїхали.

Ідуть вони, а там ховають великого багатиря. Багато народу, оркестра грає. А Михаїл так коні жене, бичем б’є, утікає, що сили має, щоб не видів того похорону.

Їдуть вони далі. А там ховають бідного чоловіка. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри і побіг туди. Бо він не міг дивитися, як там діточки мучилися, в тій хаті, де тото тіло було. І він пішов помогти їм. Завезли то тіло на цвинтар, опустили до гробу. І він поміг то тіло закопати, і тоді вернувся до фіри й поїхав із священиком далі.

— Поїдемо в місто. Треба купити шкіри мені на чоботи.

Поїхали вони до міста, купили тої шкіри. Тоді каже священик:

— Повезеш тоту шкіру до шевця, аби мені швець зробив чоботи.

Завіз він шкіру до шевця і сказав робити капці, а не чоботи. Привіз додому тоті капці, а священик каже:

— Чого ж ти не зробив чоботи, а капці?

А Михаїлу вже виходить рік. Треба йти геть від священика. А священик питає Михаїла:

— Звідки ти знав, що Олена померла, а там є мала дитина?

А він каже:

— Бо Господь післав мене по її душу. А я пожалів її дитину і душу в неї не забрав. І за кару Бог мене післав на рік на землю. А Архаїл забрав в Олени душу.

І я пішов подивитися, що та дитина робить, і забрав тоту дитинку. Ви сказали забрати.

— А як ми їхали до міста, чого ти так скоро біг до церкви? Скажи.

— Бо в церкві правилося, а чорти в бані кару виробляли. А люди дивилися на чортів і не молилися. А я чортів вигнав з церкви. Хай люди моляться, в гріхи нехай не впадають.

— А як ми їхали, а там багача ховали, чого ти утікав, чого ти так коні бив?

— Бо я не міг дивитися, як чорти того багатиря душу списами кололи. То я й тікав.

— А як везли хоронити такого бідного, струпавого? Діточки тягнули на візку тіло. Чого ти там пішов помагати?

— Бо то був бідний чоловік. Усі ангели пішли в поміч то тіло похоронити. І я пішов.

— А чого ти мені зробив не чоботи, а капці? Я тобі дав шкіру на чоботи, а ти мені зробив капці.

— Бо вам уже, отче, чобіт не треба, а капців. Бо ви будете вмирати.

І Михаїл з його очей зник, вернувся на небеса, а священик помер.

Помічник шевця

Був швець-пияк. Ішов він з корчми випивший, дивиться, стоїть під деревом голий чоловік. А то була зима. Приходить швець до нього.

— Що ви за оден?

— Чоловік.

— Може би, ти пішов до мене помагати мені чоботи робити?

— Піду.

Розгорнув швець із себе плащ, дав йому, він загорнувся і пішов зі шевцем.

Прийшов швець з тим чоловіком додому, а шевцева жінка подивилася і подумала собі: «Який сам, такого й сюди привів». А той, що його привів швець, трошки усміхнувся. Швець каже до своєї жінки:

– Іди принеси шмаття, най він вбереться.

Вона дала шмаття, той вбрався. Вона дала йому повечеряти. І полягали спати.

Швець був випивший і хотів довго спати, а той приходящий устав до дня.

— Майстер, уставайте! Давайте роботу.

Швець устав, дав йому нитки і показує, як робити дратву. Він узяв нитки, зачав робити дратву і ліпше робить, як сам швець. І швець собі подумав: «Не біда, не біда».

— Давайте роботу.

Швець йому дав якісь черевики, що люди поприносили направляти. Бо швець собі думав, що той нічого не розуміє. А тому робота дуже добре йшла. Що взяв, то раз-раз і скоро кінчив. Добре робив і скоро кінчав. Направляє і шевця посилає:

– Ідіть несіть. Віддайте людям, і най люди платять.

Повикінчував усю тоту роботу, що люди поприносили. А швець повідносив і повіддавав. І приніс швець гроші. А той каже:

— Гроші віддайте жінці. Вам гроші поки що не треба. Жінка знає, що треба купити.

Жінка взяла гроші, купила, що треба. А тут уже й діти треба вбрати. І посилає помічник шевця, щоби йшов купувати шкіри. І швець не має часу пити, мусить іти купувати шкіри. Чоботи, черевики, мешти роблять, і швець мусить йти на базар продавати. І ніколи не має швець часу зайти до корчми.