Біблійні казки. Казки та легенди про святих, стр. 35
І приходить смерть третій раз. І каже, що прийшла до Бога питати, яких людей вона має брати. А жовнір каже:
— Стій тут, а я сам піду та зазвідаюся.
Господь каже:
– Іди й скажи їй, най бере сім років щонаймолодших людей.
А жовнір прийшов та й каже смерті:
– Іди й сім років щонаймолодші дубки підгризай.
І вона пішла гризти дубки, а люди вже двадцять оден рік не вмирають.
А як прийшла смерть четвертий раз, то вже вартового не питала, а сама злетіла до Бога. А Бог їй каже:
— Ой, чому ти така мізерна стала?
— Та чому би не була мізерна, як Ви мене приставили двадцять і оден рік дуби гризти, а не людей брати?
Почув це Бог і сказав до жовніра:
— Що ти наробив! Ти сказав смерті, щоби гризла дуби? А люди не мерли.
А він каже:
— Бо я людей жалував, щоби не мерли. А як багато дубів нагризла, то тепер багато сухих дров є.
Тоді каже Бог:
— За кару будеш носити її двадцять і оден рік на плечах, де їй треба буде йти.
І вони вже обоє на землі. Як Господь сказав, так смерть йому на плечах сидить, вона йому не злазить з плечей як день, так ніч.
Перейшли вони одне село, та як би нашу Либохору. Хто мав умерти, той вмер. А той мундур і зброю як дістав жовнір нові, то вони вічно нові, не старіються нич.
Ідуть вони на друге село. А то була дуже тепла погода, вона на плечах та й їй добре, а він ушнурований, та й він уже трохи й змучився. Та й сів спочивати. Та й виймає з кишені табачницю, та й нюхає. А вона дивиться через плече, що то він нюхає. А табачниця втворена. Смерть зробилася мухою та й залетіла туди. А він узяв та й закрив її там. Закрив табачницю та й кинув у кишеню. Та й виносив її двадцять і оден рік у кишені. І люди знов не мруть. Уже сорок і два роки не мруть.
І приносить він її до Бога. І втворив табачницю, і вона вилетіла.
Тоді Господь сказав:
— Що ж ти наробив?
А він каже:
— Я її в табачницю не кидав. Та ж вона сама залетіла. І мені легше було носити її в кишені, як на плечах.
І сказав Господь:
— Ти велико загрішив. Тепер іди в пекло.
Приходить він до пекла, а там двері залізні. Заходить він, а там дияволи. Він шинель з себе знімає, вішає на одну стінку, карабін на другу стінку. А то все посвячене. То дияволів пече. А він собі ходить по пеклі, шпацирує (прогулюється). Всі дияволи в страху, бо їх пече. Він вийняв з кишені крейду і рисує фундамент. Хоче будувати там церкву. А вони злякалися, дияволи. Де їм тепер дітися з пекла? І думають вони, що зробити, як його відтам вигнати. І що придумали? Зробили бубон, вийшли надвір і там бубнують. Думають, що він воєнний, то подумає, що то його часть проходить. Та, може, вийде відтам.
Він учув ту музику та й раз, шинель на себе, карабін на плече та надвір. Ходить він там, дивиться. Де та музика? Вони за той час замкнули пекло. Він вернувся і зачав карабіном у двері стукати, щоб його впустили, але то двері залізні, все, будь здоров.
Тоді він що робить? Вернувся до Бога. Приходить та й каже:
— Господи, я вийшов надвір, а вони замкнулися і не хочуть пускати мене до пекла. Що я нагримався в двері — не пустили. І я прийшов до Вас. Де мені дітися тепер?
А Бог каже:
— Йди на землю. Там умреш, тіло піде в землю, а душа прийде до мене і буде служити мені.
І на тому скінчилося.
Проклята царівна
Був собі цар. У нього померла жінка. Вродила дитину й померла. А вродилася тоді в неї дівчина-чорт, велика красуня. До сім днів стала вона говорити, до сім місяців виросла. Вона мала два серця: серце людське і серце диявольське.
Як вона стала гуляти, вона замовляла собі двадцять п’ять пар обув’я, і того їй вистачало на одну годину. Ті, що робили обув’я, не могли достарчити, і написали вони скаргу, і почепили її там, де вони робили. Всі люди читали і щоби то знав цар.
А вона ходила на гулянки, і батько не знав, де вона ходить. Вона мала крите царство прокляте.
І цар учув про тоту справу, довідався, що його дочка щодня побирає двадцять п’ять пар обув’я до танців. Довідався і йде туди, де то написано, де та скарга є. Приїхав, прочитав тоту скаргу і приходить до тої артілі, де роблять обув’я.
— Хто то писав? Чи то правда?
І йому сказали:
— Правда. Ми то написали, бо правда. За хвилину перед вами вона то обув’я забрала. Ми просимо в неї, кажемо, що не годні наробити стілько обув’я, а вона грозиться, що нам посудить тюрмою. І мусимо робити.
Тоді він полетів додому за дочкою. А вона то обув’я спрятала, заховала перед батьком. Цар каже:
— Слухай, дочко, де ти обув’я прятаєш? І де ти ходиш на гулянки?
А вона до нього каже:
— Не твій розум, тату, знати. І не взнаєш, бо то є моя таємниця.
Що йому робити? Він видить, що то є проклять. Чує, що вона ходить щоночі на гулянки. І ніхто не знає, куди. Тілько вона знає, куди вона йде. Цар думає: «Що робити? Біда». І розписав цар по світі: «Як знайдеться такий кавалір, такий герой, щоби її впильнував, то багато золота достане».
І приходять до неї різні. Зголосилися маршали, генерали. Любуються з нею. Але приходить дванадцята година, вона свого полюбовника засипляє, дає йому таке пити, що він на три години засинає. Робить як мертвого, і приходить інший полюбовник, і забирає її на гулянку.
А того цар кличе на допит у свій кабінет та й каже:
— Говори, ти любуєшся з нею?
— Любуюся, — каже, — любуюся.
— А ти ходив з нею на танці? Де ти з нею ходив?
Він каже:
— Нє, не ходив. Вона мені дала горілки напитися, і я заснув.
— Як ти не був з нею на гулянці і її не зловив, то не будеш її муж.
І цар далі пише по світі, щоб найшовся мудрий чоловік. Пише, що передасть усе своє царство тому, хто зловить його дочку, як вона йде на танці. І той має бути зятем царя. І багато-багато приходили до неї і з нею любувалися. А вона не лишень одного любила, а любила мілійони людей. Смаркатого, горбатого — всіх любила, вона любила душі мати. Бо багато вмирали через неї, топилися, вішалися, стрілялися. Вона на день по сто чоловіків тратила, бо вони смерть собі робили через неї. А скілько людей щодня тратилося, вона складала список, робила відповідний документ і відносила той документ злому духу, і вона діставала за то від злого духа золотий медаль, похвалу діставала.
А цар далі бореться, далі пише, що як найдеться така мудра людина, велику нагороду дістане, велику похвалу і навіть може царем стати. Нема такого.
Перейшов великий час, і ніхто такий не находився, і цареві вже хотілося від того всього стратитися. Цар думає стратитися, бо що йому робити?
А був їден сирота, такий неучений, як я. В школу не ходив, а ходив на річку купатися, річкою любувався. І все коло річки сидів. Коло річки був пісочок, він вибирав собі в пісочку місце, клався в пісочку спати і піском вкривався. Так укривався, що тілько твар його було видко.
А коло тої річки була збудована така фігура — лев. Лежить той сирота в пісочку, чує, хтось іде. А то проклята царівна, котра всіх любить. Вилізла вона на ту фігуру, на того лева. Приходить до неї чорт, із нею розмовляє. Та й каже:
— В тебе є багато полюбовників, а справжнього коханка ти не маєш.
— Мій тато всі сили виладує, щоби мене впильнувати, і ніхто не може мене їмити. Я любуюся з ними до дванадцятої години і їх збуваюся. Коли за мною має прийти полюбовник, щоб забирати мене на гулянки, я маю в креденсі таку горілку, такий напій, що свого коханка присипляю. Дам йому напитися і роблю, що я хочу. Мій тато вже від того посивів.
Вона виказала тому антихристові свою таємницю. А той у піску все прослухав. Вони забралися й пішли геть, а він собі встав і пішов додому. І йде до мудрого чоловіка, котрий знає писати. І каже:
— Напиши мені заяву до царя. Я підписуюся бути героєм.
І прийшла до царя та заява, і цар його покликує:
— Раз така справа, ходи.
І він прийшов. Цар питає, який він є вчений і де його документи. І видить цар по нім, що він є темна людина. І цар з ним не хоче говорити, бо думає: «Маршали й генерали не можуть її допильнувати. А така людина, що не знає підписатися, хоче допильнувати, героєм стати». І цар каже своїй поліції, щоби його забрали й покарали.