Мазепа. Людина. Політик. Легенда., стр. 78
Хронологічно більш пізні митці, беручись за висвітлення такої специфічної теми, якою є легендарна історія Мазепи, зазвичай приєднувались до її існуючих вирішень. Мало не весь пред'явлений комплекс зображень є такою собі внутрішньо взаємопов'язаною «сіткою запозичень».
Більшістю дослідників, які спеціально займалися питанням портретних зображень українського гетьмана, найбільш аутентичними сьогодні вважають декілька портретних зображень гетьмана, створених за його життя. З них найменший інтерес становлять загалом чудові гравюри відомих українських майстрів кінця XVII – початку XVIII століття: І. Мигури, І Щирського та Д. Галяховського («Мазепа в оточенні алегоричних фігур», «Тріумфальне знамено» тощо) – зображення гетьмана на них досить трафаретне (фігура в лицарських обладунках в центрі композиції) і дуже невелике (обличчя роздивитися майже неможливо).
Гравірований портрет Івана Мазепи (у лицарських обладунках, з вусами та невеличкою борідкою) роботи Мартіна Бернінггрота, вміщений в німецькому часописі «Die Europaishe Fama» в 1706 році, докладно дослідив сучасний український дослідник Т. Мацьків. На його думку, цей дещо узагальнений портрет «державного діяча» все ж можна вважати аутентичним, бо він створений за життя Мазепи (цікаво, що думав сам гетьман про своє зображення в німецькій пресі, адже ця преса до Батурина потрапляла регулярно) і багатьма рисами (окрім борідки) схожий на два інші найбільш аутентичні зображення.
Ними є портрет роботи невідомого майстра початку XVIII століття, що зберігається в шведській художній галереї замку Гріпсгольм, та фреска з вівтарної частини Успенського собору Києво-Печерської лаври (сама фреска загинула, але залишилися кілька мальованих копій зображення). Зображення належать до різних жанрів – відповідно парадного та «ктиторського» (Мазепа був будівничим і «ктитором» Успенського собору) портрета. Гордовито-впевнений вираз обличчя Івана Мазепи на шведському і підкреслено-побожний – на українському не в змозі приховати спільні риси обох – коротко стрижене волосся, досить довгі сиві вуса, що звисають донизу, доволі виразні очі. Зважаючи на те, що шведи не встигли побувати в 1708 – 1709 роках в Києво-Печерській лаврі, очевидно, обидва портрети писалися з однієї людини.
Наведемо також кілька словесних описів зовнішності гетьмана, зроблених людьми, що особисто з ним спілкувалися.
«Принц Мазепа вже поважного віку. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, вершник з нього знаменитий»
«Мазепа своєю особою не звертав на себе уваги, тілом худорлявий, невисокого зросту, на голові мав багато польських кучерів»
«Мазепа у віці 64-х років, середнього зросту і дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами. Говорить із гідністю і завжди до речі; високо освічений, розмовляє латинською мовою дуже добре»
«Мазепа був негарний на обличчя і виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але наші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елегантність»
Звісно, на тлі деяких своїх чималих на зріст сучасників (Петра І, Августа Саксонського, Б. Шереметева) Іван Степанович (як і Карл XII, до речі) не вирізнявся великим зростом чи надто могутньою статурою, а «гордим і суворим» його погляд, зрозуміло, ставав лише у разі необхідності. Але ось цікаве припущення, що вимагає подальших досліджень: можливо, в урочистих випадках гетьман носив перуку (це може пояснити коротку стрижку на портретах і згадки про таємничі «буклі» чи «польські кучері» у наведених вище описах).
На жаль, ми не маємо жодного достовірного опису зовнішності молодого Івана Мазепи – того самого пристрасного підкорювача жіночих сердець, у вуста котрого Джордж Гордон Байрон вклав слова:
Зрештою, чому б і не повірити інтуїції геніального поета-романтика…
Післямова
Наша розповідь добігає кінця. Були в ній і невеселі роздуми, і сумні сюжети, проте, сподіваюся, були й епізоди, що потішили тебе, мій терплячий читальнику, і які варто пригадати, перегортаючи останні сторінки нашої книжки. Що має містити ця післямова? Науковоподібні висновки, підсумки життя та діяльності гетьмана Мазепи? Баланс його перемог і поразок? Захоплено-горде оспівування чималих досягнень? Чаїне квиління над причинами і наслідками помилок та прорахунків? Але все це, либонь, уже багато разів зустрічалося тобі, та ще й у різних варіантах, мій ласкавий читальнику. Тому краще зробимо ось що. Автор просто спробує розповісти, що підштовхнуло його до написання певного тексту, і визначити (в присутності свого читача), ким є для нього головний персонаж книжки.
Можливо, вся справа в тому, що історія України дотепер здається багатьом людям, зацікавленим історією (а таких людей, насмілимося твердити, є значно більше, ніж тих, хто цікавиться математикою чи хімією як аматор), такою собі… «неулюбленою мачухою». Причому такою вона стала буквально у нас на очах, швидко виростаючи з сукні Попелюшки, пошитої за радянських часів. Здавалося б, після 1991 року почали якнайактивніше стиратися «білі плями», відкрилися спецхрани, безмежно розширилося коло тем, над якими можуть працювати дослідники без ризику познайомитися з чудовими кліматичними умовами Східного Сибіру чи Далекої Півночі. Проте водночас відбулося і певне (цілком закономірне, до речі) «одержавлення» курсу історії України, який тепер читається у всіх вищих та середніх навчальних закладах незалежно від їхнього профілю, фактично замінивши собою незабутній курс історії КПРС. Найкумедніше, що читається він нерідко тими самими істориками, які чи то дійсно так швидко сприйняли модну нині (до того ж сильно примітивізовану) «державницьку парадигму» рідненької історії, чи то є всі як один прямими нащадками славного українського шляхтича на прізвище Гнучкошиєнко. Найсумніше, що більшість із них свій новий курс читає достоту як старий – тобто, якщо бути відвертим, нуднувато і нецікаво. Чи не тому в масовій свідомості громадян незалежної України (особливо молодих людей) встиг сформуватися певний стереотип історії України як чогось, що не можна читати без… великого батога у вигляді заліку або краще держіспиту (вочевидь, Винниченків «бром» виглядає сьогодні трохи архаїчно). Та й справді – ну, була у нас славна, блискуча і водночас хронологічно безмежно далека Київська і Галицько-Волинська Русь, а далі – саме лишень страждання простого народу, зрадництво проклятущої еліти, боротьба «кращих людей» «за державність» (яка в багатьох курсах історії встигла стати нашим головним ідеалом; виходить так, що народи всього світу будували собі державу, щоб у ній жити, а українці – навпаки, жили, тільки аби побудувати державу), повстання селян, подвижництво інтелігенції тощо… І якщо на цьому не надто захоплюючому, гіркому (а часом, навпаки, пересолодженому), часто одноманітному тлі вирізняються окремі невеликі фрагменти назагал не надто майстерно зробленої мозаїки (як-от «козацька доба»), то лише завдяки відчайдушному опорові самого матеріалу, який просто не дає вищезгаданим «фахівцям» обернути себе на нудне казна-що.