Богдан Ступка, стр. 20

Сам олігарх розповів критику Лєрі Лауді, що в Римі, посеред показу фільму, Зануссі попросили на кілька хвилин вийти із залу. Він повернувся і прошепотів: «У нас приз за кращу чоловічу роль. Тільки нікому не кажи, це поки таємниця». Від радощів поцілував його. Правда, потрапив у вухо, а не в щоку. Не втримався і по телефону розказав усе Остапові. Після цього в театрі Франка порозвішували оголошення про перемогу, яку офіційно ніхто не оголошував. Подумав: а що буде, як мені її раптом передумають давати?

На зйомках фільму мав розмовляти польською: «Швидко у мене не виходило, бо ж мова чужа. А Зануссі постійно через це сварився. Врешті мене це розізлило, і я кажу: «Мій герой – олігарх. Він може усе. Навіть говорити так, як йому заманеться». А після Римського кінофестивалю багато італійських журналістів написали, що особлива фішка головного героя – повільна мова. Вони назвали це гарним задумом режисера».

У лютому 2009 року нова прем'єра франківців. «Назар Стодоля» режисера Юрія Кочевенка: «У Шевченка абсолютно сучасна драматургія із сучасною мовою. Якщо опустити етнографічні подробиці, то цю п'єсу можна грати в піджаках… Коли прийшов до Богдана Ступки з ідеєю "Стодолі", він скривився. Каже: "Я бачив штук десять «Стодоль», це така Нудьга!" Але врешті-решт дає себе переконати Кочевенку: "Назар Стодоля" – не побутова п'єска про селян і козачка, вона про лицарів. Шевченко писав її на основі роману «Айвенго» Вальтера Скотта».

Коли в «Стодолі» репетирували сцену з колядками, прийшов художній керівник. Перевіряти, чи не байдикує акторська братія. На сцені співали колядки, хто яку знав. Водять імпровізованого коня, якого з двох бідолах зліпили, а на коні сидів цар Ірод. Богдан Сильвестрович зізнається, що теж колядку знає. І не про ковбасу, як дехто співав, а про Ірода, який їхав на коні й забив ногу.

Онук, Дмитро Остапович, 4 квітня 2009 року вперше виходить на франківську сцену. В кіно знімається вже два роки: «Скільки себе пам'ятаю, я жив із дідусем і бабусею. Батьки були окремо. Бабуся досі називає мене "маленький хлопчик". Часто повчає, лякає вар'ятами. За чаєм увечері розповідає, як у скверику біля театру Франка серед білого дня якісь хлопці встромили ножа в живіт перехожому. Забрали мобільний, гроші, ланцюжок золотий – і ніхто їх не спинив, не впіймав. Ще каже, щоб не стояв у метро надто близько до колії, бо якийсь вар'ят може бігти і штовхнути під поїзд. Це треба слухати і кивати, обіцяти, що так і робитимеш… Якщо дідусь насварився, миритися треба через бабусю. Якось дістав путівку за 800 доларів на двох до Єгипту. Так зраділи з Лелею. Але Богдан Сильвестрович не пустив нас, бо як іде робота – не можна відлучатися. Я з ним посварився, навіть не розмовляв. Леля підказала попросити бабусю. Ми купили білі хризантеми, приготували чай. Тільки запросили до столу, а вона вже сміється: "Ну, кажи, що хочеш". Так із дідусем попрацювала, що наступного дня він запитав, чи вистачає мені грошей на поїздку».

23 квітня 2009 року в черкаському Палаці культури «Дружба народів» відкривають кінофестиваль «Сурми Богдана й Тарасова пісня в кожному серці живуть!». За його програмою фільми про козаків показують у районних і сільських будинках культури. Богдан Ступка приїжджає на відкриття. Входить до конференц-зали готелю «Росава». Образився. Журналісти не зустрічають оплесками: «Це в Росії плескатимуть, а в Україні – ніколи».

На запитання відповідає, енергійно розмахуючи руками: «Мати Бортка була актрисою театру Івана Франка, і він виріс за кулісами. Навіть виходив хлопчиком на сцену у виставі "Циганка Аза". А його вітчим – класик радянської літератури Олександр Корнійчук. Тут Бортку теж пощастило, бо у Корнійчука була дуже потужна бібліотека».

Запитує, хто бачив фільм «Тарас Бульба». Серед кількох десятків присутніх четверо піднімають руки: «Отакої! Що ж ви не подивилися і прийшли на зустріч зі мною, діти мої?! Що ж я тут вам розказую, товчу воду в ступці?» Розсміявся. Його запитують про думку щодо спектаклів Андрія Жолдака. Каже, що не бачив останніх робіт, поставлених у черкаському театрі, – «Ленін Love, Сталін Love» та «Войцек»: «Приїздіть краще до нас у театр Франка. Ми щойно поставили «Одруження». Шикарна вистава із текстом Гоголя. І каміння там не падає, як у Жолдака. І режисер Валентин Козьменко-Делінде родом з-під Сміли».

Потім читає поезії Жака Превера, «Як намалювати пташку». Далі – «Чи то недоля та неволя» Тараса Шевченка, «Крила. Новорічну казку» Івана Драча. Пояснює, що ці вірші є для нього «програмою творчості». Декламує напам'ять, майже не збиваючись. Після другого вірша просить води. Йому виносять пластикову пляшку. Розсміявся: «Що, в Черкасах немає склянок?»

Закінчує виступ. Дівчина в червоній сукні дарує йому букет тюльпанів. Тричі її цілує і зізнається: «Цілуватися люблю страшенно!»

Восени 2009 року в українських книгарнях з'являється книга театрознавця Ростислава Коломійця «Пристрасті за Богданом». Авторський текст доповнюють автобіографічні спогади Ступки і великі чорно-білі фото. Це вже не перше видання про Богдана Ступку. Але Ростислав Коломієць на презентації твору запевняє, що «розкриває таїну Богдана Ступки»: «Я спостерігав за Ступкою не тільки в театрі, а й на репетиціях, за лаштунками, на знімальному майданчику та гастролях, у міністерському кабінеті і на вечірках. Цю книжку треба читати…» Коломієць не може підібрати слова.

Богдан Сильвестрович у своєму репертуарі і втручається в пафосний спіч. Піднімає угору руки. Закочує догори очі: «Треба читати стоячи». Гості презентації регочуть. Коломієць продовжує виступ. Вважає, що ніхто більше не зуміє зіграти Тараса Бульбу, як Ступка: «Мене зачепило, коли перша людина в державі сказала, що Тараса Бульбу має зіграти Жерар Депардьє. (Йдеться про президента Віктора Ющенка. – Авт.) Наче в нас своїх акторів нема! Усі найкращі актори Росії родом з України – Горбунов, Купченко…» Ступка підказує йому прізвище актора Сергія Маковецького з Києва.

Коломієць – не панегірист: «За часів Ступки в театрі ставиться низка вистав, сказати б, полемічних, в усякому разі, не розрахованих на стовідсотковий успіх. А хіба вистави створюються з гарантією стовідсоткового успіху? Гадаю, Ступка свідомо йде на ризик. Ризикованим, зокрема, є ракурс прочитання Ігорем Афанасьєвим гоголівського "Ревізора" з Остапом Ступкою в ролі Хлестакова… Або – гоголівське «Одруження» в постановці та сценографії Валентина Козьменка-Делінде, де в образі Кочкарьова блискуче юродствує, виконуючи віртуозне соло, Богдан Бенюк, яке я б назвав "Антиодруженням"».

Пригадує творчий вечір Богдана Ступки в Коломийському драмтеатрі восени 1994-го, який вів тоді: «Ступка разом із сином Остапом розігрував на сцені гоголівські "Записки божевільного", а поміж тим виголошував монологи трохи про себе, трохи про Коломию, трохи про Тараса Шевченка… І мав нещастя згадати з приводу останнього дещо з написаного Джорджем Грабовичем. Група стурбованих коломийських громадян негайно ж просигналізувала про єресь в один львівський журнал, який ще зовсім недавно таврував український буржуазний націоналізм під рубрикою "Пост Ярослава Галана", і журнал дав гнівну відсіч "недругам Шевченка"… Тоді взагалі мало не гоніння організували, це була якась нездорова антиступківська кампанія».

У травні 2009 року в театрі Франка розпочинається Перший Київський міжнародний кінофестиваль. Його організатор – Богдан Ступка: «Артистом, як і ідіотом, треба народитися… Я вже досяг усього, чого хотів… На фестивалі виконаю заповіт мами: сидітиму і спостерігатиму…»

Розділ восьмий

Останні злети: 2010 – 2012

У кінці січня 2010-го в Москві отримує «Золотого орла» в номінації за головну чоловічу роль, Тараса Бульби. Церемонія відбувається ввечері.