Олександр Довженко, стр. 15

Улітку 1945 року Олександр Довженко був на славетному параді Перемоги. Запис у «Щоденнику» вражає своєю нетиповістю і своєрідністю: «Я був учора на параді Перемоги на Красній площі. Перед великим Мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більш ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Була сказана ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття. Мені стало сумно, і я вже далі не інтересувався нічим. Перед Мавзолеєм проходили солдати, генерали, несли німецькі рябі прапори, немов загаджені птицями, вели собак, танки їхали, гармати, одна другої більша і грізніша. Мені було жалько убитих, героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні? Бо чого ж плакала весь день природа? Чого лилися з неба сльози? Невже віщували живим?» Як бачимо, Олександр Петрович помітив те, на що інші люди, захоплені величною дією, мабуть, просто не звернули уваги. Але гармонійна, вимоглива натура митця не могла пропустити настільки важливих деталей.

«Мічурін»

Планів і задумів після війни у Олександра Довженка було досить багато: він збирався нарешті взятися за «Тараса Бульбу», сценарій якого вже давно був готовий; а поки у верхах півроку радилися, дозволяти чи не дозволяти зняти «Повість полум’яних літ», сценарій якої вже обговорено й багатьма схвалено. У сценарії відкрито нові можливості екранної психологічної характеристики. Забігаючи наперед, зазначимо, що ці плани Майстра, на жаль, не здійснилися. Тільки в 1960 році за цим сценарієм режисер Юлія Солнцева створить перший радянський художній широкоформатний фільм «Повість полум’яних літ», який з успіхом пройде на екранах. А наприкінці 1945 року в Олександра Довженка трапився удар. Як наприкінці грудня писав сам митець: «Трапився напівудар. Припадок важкий і довгий серця в якійсь новій формі з головним болем і памороченням голови… Лікар підозрює мікровозлиття в мозок». Січень 1946 року приніс нову роботу, але здоров’я не покращувалося: «Крутиться голова, і серце болить, болить».

Щодо першого кольорового фільму Олександра Довженка «Мічурін» теж немає однозначної думки. Режисера завжди приваблювали й цікавили непересічні, нестандартні особистості, а саме такою людиною був Мічурін. Окрім того, згадаймо, що сам Олександр Петрович любив садити сади і, мабуть, добре розумів людину, яка мала таке саме захоплення. У лютому 1949 року Довженко звернувся до працівників «Мосфільму» із закликом перетворити на ботанічний сад студію, яка створює чудові картини світового значення. У листі він писав: «нехай зусиллями наших рук виникне на «Мосфільмі» флора всієї Європейської Росії – хіба це не прекрасно». Не випадково образ саду проходить через усі Довженкові фільми, кіноповісті, оповідання. Епізодом у саду починається «Земля»; щорсівці зачаровано слухають свого начдива про те, як у майбутньому наша планета зацвіте яблуневим цвітом; мирною сценою в саду починається кіноповість «Україна в огні»; сад у «Зачарованій Десні» – цілий світ, у якому герой зростає як особистість: самого себе Олександр Петрович вважав по житті садівником (завдяки йому висаджені сади на Київській кіностудії і на «Мосфільмі»). Над сценарієм фільму про Івана Мічуріна митець почав працювати давно, але ж… омріяний «Тарас Бульба» теж був готовий до зйомок, чекала режисера й «Повість полум’яних літ». Існує цілком імовірна думка, що фільм «Мічурін» знімався на замовлення Сталіна (згадаймо «Українського Чапаєва») або, щоб бути точнішими, за наказом Сталіна. Звичайно, геніальний Олександр Довженко навіть роботу за наказом виконує талановито, захоплюючись і вкладаючи свою душу в кожний кадр. Митець навіть зумів у цій картині показати власний душевний біль. У «Мічуріні» є такий момент: творець нових форм, утративши свою дружину, зостався ізольований, самотній, невизнаний. З яскравих кольорів саду трагічна постать садовода переходить раптом у чорноту вітряної осінньої ночі, у вихори сухого листя, в самотність, у смерть… Це ситуація Довженка після вигнання з України.

Робота над фільмом «Мічурін» почалася давно й тривала довго. Митець писав: «Ні над чим ще так багато не працював». Спочатку Олександр Довженко написав кіноповість «Життя в цвіту», за якою була створена однойменна п’єса. Складнішим виявився шлях героїв кіноповісті до екрана. У липні 1946 року кінокартину почали знімати. Коли фільм уже був майже завершений, Довженка раптом примусили його переробляти, навіть перезнімати, щоб «посилити» боротьбу Івана Мічуріна з ідеалістичними теоріями, «наблизити» до актуальних проблем сучасності. Не всі «доробки» сприяли покращанню фільму. Це Довженко розумів і болюче переживав. Минуло майже три роки. До того ж дуже важко входив Олександр Довженко разом з актором Г. Бєловим [51] в образ Мічуріна. Кажуть, Олександр Довженко так зжився з цим образом, так часто сам перевтілювався на знімальному майданчику, що екранний Мічурін і справді став дуже схожим на самого Довженка. У січні 1949 року фільм нарешті вийшов на екрани. Фільм демонструвався одночасно в сімнадцяти кінотеатрах і шести Палацах та Будинках культури Москви. 1500 примірників фільму з Москви було надіслано до різних міст і районів Радянського Союзу.

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» О. Довженко і Ю. Солнцева у квітні 1949 року одержали Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію митця після «України в огні».

Подальша робота

У травні 1949 року Довженко починає нову сторінку своєї біографії – стає викладачем ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії). Його зарахували старшим викладачем кафедри драматургії і кіно. Не забуває Олександр Петрович і про свій задум озеленити кіностудію, він складає докладний список того, що необхідно закупити й висадити на території: «100 яблунь-довголіток; 50 вишень; 20 горобин мічурінських; 100 кущів троянд для розарію; 200 бульб лілій «реголе»; 50 цибулин тюльпанів».

На перший погляд, роботи було багато, але насправді Олександр Довженко тяжко переживав тривалу виробничу паузу. Юрій Лавріненко в книзі «Розстріляне Відродження» (Мюнхен, 1959) пише, що ці роки, можливо, були найчорнішими в житті Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею із дачею в Передєлкіно біля Москви та з усіма можливими орденами й титулами. Він багато писав, хоча без виходу творів на глядача і читача. Зовсім нічого не знімав. Не було запущено у виробництво вистраждану «Повість полум’яних літ». У хвилини тяжких роздумів наодинці зі «Щоденником» він зізнається: «Основна мета мого життя не кінематографія». Очевидно, Олександр Довженко бачив, що останнього і головного фільму його життя йому не дадуть зробити; тоді він кинувся до пера. Він завше мав потяг до красного письменства, про що радо казав: «Я любив писати сценарії, бо що я особливо люблю – це народження ідеї». Мріяв про літературну роботу. А врешті 1949 року змушений був погодитись на роботу над фільмом «Прощай, Америко!» (сценарій створений за книжкою А. Бюкар, яка покинула свою батьківщину – США), де переважали образи шпигунів, зрадників, гангстерів, до того ж узятих не з життя, а з книжки про країну, в якій він сам ніколи не був. Майже два роки працював Олександр Петрович над вивченням матеріалу, доробляв і переробляв сценарій. Сценарій «Прощай, Америко!» треба було завершити в рекордно короткий строк. Довженко навіть замикався на самоті й працював удень і вночі. Він відмовився від співпраці з братами Тур (писав дружині: «Очень милые, но они не мои напарники»), яким належала ідея цього твору, бо вони не мали чітких поглядів на те, яким має бути фільм. Отже, напруження й навантаження було значним, а це, звичайно, відбилося на хворому серці митця. Він пише: «Уперто відчуваю, що біль у серці не дозволяє думати, не дозволяє почувати життя, не пускає навіть писати, водити олівцем чи пером по паперу… Я мушу лікуватися довго, якщо можна ще лікуватися». Але робота не залишає часу навіть на лікування, не говорячи вже про здійснення мрій – уже забутого, мабуть, усіма «Тараса Бульбу» й нового самостійного сценарію.