Леся Українка, стр. 10

У родинах Старицьких і Косачів панував незмінний літературний дух. Тут завжди писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили літературно-громадським життям. Та хіба могло бути інакше, коли на чолі цих сімей стояло четверо таких видатних письменників – Михайло Старицький і його донька Людмила Старицька, Олена Пчілка і її донька Леся Українка! Решта членів цих родин та їхні найближчі родичі теж якоюсь мірою брали участь у літературній творчості.

Третя родина була найпершим осередком української музики, а крім того, доповнювала діяльність перших двох. Людмила Старицька-Черняхівська писала: «Як в родині Ростових (в «Войне и мире» Л. Толстого) панувала атмосфера кохання, так і в наших Сполучених Штатах (родини Косачів, Лисенків і Старицьких) панувала атмосфера творчості і дружньої приязні, і всі “огніщани”, які “тягли” до нашого вогню, були перейняті тим самим духом». Не було жодного приїзду Лесі до Києва, – ще коли Косачі жили на Волині, – щоб вона не відвідала гостинної хати сім'ї Старицьких, де її зустрічали з великою радістю близькі за віком дочки Михайла Петровича: Людмила (старша на три роки) та Оксана (менша на два). Щиру дружбу з Людмилою Леся Українка пронесла через усе своє життя. А Галина Лисенко, дочка композитора, згадувала: «З того часу, як Косачі остаточно переїхали до Києва, не було, мабуть, такого дня, щоб ми їх не відвідували або вони нас. Ніхто не вірив, що ми не рідня». З Лисенками в Лесі завжди була щира взаємна приязнь. Захоплюючись із раннього дитинства красою музики, вона полюбила Миколу Віталійовича, його сердечну сім'ю й домівку, де все було насичено чарівним світом звуків. Ще раніше перша дружина композитора давала їй уроки гри на фортепіано, а коли юна поетеса взялася перекладати з Гейне, то деякі вірші Лисенко поклав на ноти і тут же, в своєму кабінеті, випробував їх. Так, у співдружності молодої поетеси й досвідченого композитора, з'являлися в Україні нові пісні. Великий музикант щиро вірив у Лесин поетичний хист і настільки його цінив, що навіть замовив їй (а в цей час їй було шістнадцять років) написати текст до жалібного маршу на роковини Тараса Шевченка.

100-ліття української літератури

26 листопада 1898 року відбувся вечір століття української літератури, до якого Леся написала вірш. Урочистості влаштували у великій залі Літературно-артистичного товариства, членами якого були Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Микола Ковалевський, Олена Пчілка, Леся Українка. Зала була переповнена. Після доповіді та численних привітань виступом хору Миколи Лисенка розпочалася концертна частина. Потім славетний актор Микола Садовський прочитав Шевченкового вірша «На вічну пам'ять Котляревському», за ним вийшов на естраду корифей народного театру поет Михайло Старицький. Спершу він зачитав власного вірша, а потім Лесиного «На 100-ліття української літератури», бо поетеса, яка сиділа тут поруч, вважала свій голос слабим для такої зали та й почувалась не зовсім добре.

У грудні Леся поїхала до Умані, де в цей час перебував видатний німецький професор Берґман, який мав багатий досвід в операціях кінцівок, вражених туберкульозом, і до якого поетеса збиралася їхати в Берлін на консультацію і, можливо, на операцію. Лікар оглянув поетесу і запевнив її, що операція на хворій нозі можлива й навіть необхідна, що вона не тільки припинить страждання Лесі через хворий суглоб, але й, може, подовжить понівечену хворобою ногу. Навіть більше: є вірогідність, що туберкульоз кісток вдасться подолати! Професор Берґман вселив у Лесю оптимізм і сподівання на краще, бо вона давно хотіла зробити цю операцію, але лікарі весь час відмовлялися, посилаючись на слабкий організм. Операції страшенно боявся брат Михайло, який дуже хвилювався й переживав за сестру. До від'їзду залишилось менше місяця, а невідкладних справ набралася сила-силенна: закінчити оповідання «Над морем» – для Літературно-артистичного товариства, провести через цензуру драму «Блакитна троянда», перекладену самою авторкою російською мовою, завершити сцену з драми «У пущі», написати з десяток листів до рідних і друзів. А треба ж і на симфонічний оркестр сходити, проекзаменувати Оксану, Микося і Зорю (сина покійного дядька) з французької та латинської мов!..

Перемога

Відразу після Нового року Леся з матір'ю збиралися їхати в Берлін на операцію. Вони вирушили з Києва в Колодяжне до батька, потім поїхали далі через Варшаву, де до них приєднався Михайло, який поїхав разом з ними. Петра Антоновича призначили на службу в Київ, але він не поїхав туди, бо хотів бути ближче до Берліна, щоб у разі потреби терміново вирушити до рідних. Він вимагав, щоб йому щодня писали й телеграфували про стан Лесі. У листі до сестри Ольги Леся розповідала про комфорт і ставлення до пацієнтів, яке вразило її найбільше: «Деруть тут сильно дорого, але зате специфічно больничний елемент зведений до minimum: хата окрема (без інших сусідів-слабких), обстановка просто хатня, а не больнична, навіть над ліжком нема таблиці з назвою слабости… Перев'язки тут роблять в окремій ізолірованій хаті… Прислуги багато, і все дуже хутко робиться. Їсти дають 5 раз на день і досить розмаїто. Ми тепер живемо удвох з мамою, і тут скілька пацієнтів живуть так, тільки за здорових приплачується по 6 марок в день. Наскільки може бути добре в больниці, то вже так тут і єсть». Побачивши ставлення до хворих, послухавши рекомендації Берґмана і плани щодо операції, Михайло, який хвилювався не менше за батька, трохи заспокоївся. Син обіцяв батькові терміново повідомити, якщо щось піде не так, тоді Петро Антонович за добу зміг би приїхати до Берліна. Михайло також писав батькові, що пробуде після операції кілька днів разом з матір'ю і сестрою і що його дуже хвилює стан матері, у якої настрій змінюється по кілька разів на день: від надії до страху. А операцію відкладали, бо нога у Лесі боліла і температура була підвищеною.

Нарешті 26 січня 1899 року було зроблено операцію. Вона тривала півтори години, була важка, але пройшла вдало. Про Лесин стан Михайло писав батькові щодня, розповідаючи всі деталі дуже повільного й важкого одужання сестри. Вона легше, ніж першого разу, перенесла хлороформ, рана спочатку не боліла, але медики чесно попередили, що болю слід сподіватись. На оперовану ногу й на весь стан аж до ребер наклали гіпс, але навіть якщо у Лесі знову будуть нервові напади з судомами, гіпс не зашкодить їй. Відійшовши від хлороформу, Леся почувалася дуже слабкою, вона марила італійською мовою, лежала з заплющеними очима, не могла довго слухати, відмовлялася їсти. Хвилював лікарів ще й стан Лесиної нервової системи: вона часто без причини дратувалася, перед засипанням у неї були нервові «стріпування», але досвідчений Берґман запевнив, що все мине, щойно пацієнтка почне добре й повноцінно харчуватися. Перев'язки були дуже болючими, але необхідними. 13 лютого Леся вже почала писати листи рідним і близьким. Одужання просувалося добре, оптимістичний і веселий Берґман був задоволений зі своєї роботи. Однак сама Леся Українка пізніше казала Ользі Кобилянській, що операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге вона собі й за царство небесне такого не хоче. Три з половиною місяці Леся була прикута до ліжка. Ольгу Петрівну біля дочки заміняла сестра Ольга. Батько посилав гроші, працював і вирішував долю Колодяжного. У квітні Лесю примусили вставати з ліжка й починати потихеньку ходити. Завжди обачний і турботливий Петро Антонович хвилювався через такі вимоги лікарів: «коли б не форсували»!