Іван Котляревський, стр. 6
Відпрацювавши рукопис трьох перших частин і додавши четверту, вже сам автор у 1809 році видав доопрацьовану поему коштом полтавського поміщика Семена Кочубея. На титулі містилося авторське зауваження – «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий», а на окремій сторінці – «Уведомление» автора: «“Энеида, на малороссийский язык переложенная”, в 1798 и 1808 годах была напечатана без моего ведома и согласия. Она досталась господам издателям со многими ошибками и упущениями, случившимися от переписки, и сверх того и издавшие многое в ней по-своему переделали и почти испорченную выпустили под моим именем. Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе.
Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть».
Певно, найголовніша ознака й окраса поеми «Енеїда» – це її мова, жива розмовна українська мова, соковита, колоритна, блискуча, народна мова. Справді, дехто називав її «мужичою», не розуміючи письменника, який насмілився писати нею літературний твір! «Педанти, – зазначав сучасник письменника, – здивувались і – замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув – вони почали сміятися». Звичайно, українську народну мову й раніше використовували письменники, але в інтермедіях, сатиричних віршах та інших незнаних, переважно розважальних творах, де вона була лише засобом пародії, низького стилю. Іван Петрович примусив цей алмаз стати діамантом, засяяти всіма гранями. «Він зробив цю м'яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною, і українська мова, яку вважали тільки місцевою говіркою, з його легкої руки залунала так голосно, що звуки її рознеслися по всій Росії», – зазначав видатний літератор і громадський діяч В. Короленко. Іван Франко в сонеті «Котляревський» написав:
На відкритті пам'ятника Івану Петровичу Котляревському в Полтаві в 1903 році Михайло Коцюбинський сказав, що «…занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах із його творів».
Кілька слів про джерела «Енеїди». Уперше «Енеїду» спародійовано в 1547 році: це зробив мантуанець Теофіль Фоленго. На початку XVII ст. пародійну «Енеїду» створив іспанець Кислю де Альдані, тоді – італієць Джованні Батіста Лаллі («Перелицьована Енеїда», 1633 р.). Опісля француз П. Скаррон видав у 1648—1653 роках твір «Травестійований Вергілій у бурлескних віршах», у якому познущався з класичних богів та героїв і допік фарисеям-святошам. А в 1784—1788 роках з'явилася знаменита травестія німця Алоїза Блюмауера («Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея»), яка висміювала ченців, забобони, фанатизм і релігійну нетерпимість. Німецьку «Енеїду» переробив російський письменник Микола Осипов («Перелицьована Вергілієва “Енеїда”», 1791—1796 pp.), написавши сатиру на п'яниць і неуків. Щодо походження «Енеїди» Івана Котляревського немає єдиної думки. Одні вчені вважають, що І. П. Котляревський користувався твором М. Осипова, інші – навпаки, що твором І. Котляревського користувався М. Осипов, – у його травестії зустрічаються українізми, згадуються чини, що були тільки в українському козацькому війську, хоч М. Осипов ніколи не був в Україні. Дослідницька суперечка не дала однозначної відповіді на цю тему в 20-х роках XX століття, так що питання запозичень та впливів лишається відкритим. Хай там як, між обома творами є достатня різниця, бо завдання авторів були неоднакові. Не забуваймо, що Котляревському, вихованцеві духовної семінарії, латинська «Енеїда» Вергілія була добре знайома, – ймовірно, користувався він і твором француза Скаррона. Поема І. Котляревського, як помітив ще П. Житецький, – це своєрідний підсумок кількасотлітнього розвитку так званої давньої української літератури, побудований на її засадах, а відтак переповнений мандрівними мотивами давньої української поезії. «“Енеїда” І. Котляревського, – писав відомий шведський учений А. Єнсен, – перевищує набагато своїх попередників і первовзори на полі травестіювання Вергілія. Це справді класичний твір».
Холодний Петербург
У 1808 році, з дуже обмеженими засобами для існування, без необхідних зв'язків і знайомств, капітан у відставці І. Котляревський опиняється на роздоріжжі. Утративши службу, яка була єдиним джерелом прибутку, Іван Петрович відчув себе у скрутному становищі. З «худеньким» гаманцем він подався в Петербург шукати якої-небудь роботи. На той час багато хто з дворян приймав таке рішення: їхав до Петербурга, сподіваючись знайти в столиці якусь добру посаду. Однак без зв'язків і протекцій не так просто було влаштуватися. Скупі свідчення перших біографів проливають трохи світла на цей період у житті Івана Котляревського, – щоправда, деякі факти залишаються й досі нез'ясованими.
Спочатку майже сорокарічний капітан у відставці сподівався на успіх (хоча особливими надіями себе й не тішив), але, побувавши не в одній приймальні численних столичних вельмож, зіткнувшись віч-на-віч з черствістю й байдужістю, швидко розчарувався. Довго штовхався письменник у передпокоях «властителей судеб», писав численні «прошения», але все марно. Усюди на нього дивилися як на злидаря. Нагороди й відзнаки без протекції і зв'язків мало допомагали, а до того ж, очевидно, давалася взнаки й відставка, справжніх причин якої ми не знаємо.
Усе ж Котляревський на якийсь час затримався в Петербурзі, готуючи авторське видання «Енеїди». Не раз доводилося сидіти голодному в холодній і вогкій підвальній кімнаті, яку він винаймав у однієї вдови. У довгі осінні петербурзькі ночі мусив Іван Петрович заощаджувати й на світлі, бо й свічки для нього були задорогі – запалить свічку, щоб почитати якусь книжку або записати нові строфи до четвертої частини «Енеїди», і через дві години мусить гасити. Часто довгими осінніми та зимовими вечорами він сидів у темряві, нічого не пишучи. Фризова шинель була йому і за одяг, і за постіль. Грошей не вистачало – не діставши посади у Петербурзі, повернувся письменник у рідну Полтаву.
Чи жалкував Іван Петрович за всім тим, що не здійснилося в Петербурзі? Чи великі мрії й надії він мав, їдучи до столиці? Про це знав і міг розповісти тільки він. Але можна зробити припущення, що холодна, сіра, сувора столиця так відрізнялася від теплої й сонячної Полтави, що особливих зусиль для віднайдення служби в Петербурзі Іван Петрович і не докладав.
Удома
Невдовзі Котляревський повертається до рідного міста, де в батьківській хаті ще жила його мати. Треба було знайти якесь місце на цивільній службі. Його в рідній Полтаві довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатів, які могли допомогти капітанові у відставці, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому іншому (кажуть, що Котляревському запропонував посаду генерал-губернатор краю князь Бібіков) Іван Петрович тільки через два з половиною роки після відставки з військової служби (за формулярним списком – 3 червня 1810 р.) був призначений наглядачем Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. (І перебував на цій посаді майже до кінця життя.) Про життя бідних дворян Котляревський знав не з розповідей інших людей, а з власного життя, знав і про потреби й проблеми дітей із таких сімей.
Цей Будинок виховання був заснований у Полтаві за проектом відомого російського письменника Василя Капніста, що виконував деякий час обов'язки директора училищ Полтавської губернії. В організації його відбився вплив ідей Просвітництва. Згідно зі статутом, у цьому закладі могли здобувати освіту не тільки діти збіднілих дворян, а й вихідці з інших суспільних станів, у навчанні вихованців головне місце посідали загальноосвітні предмети – математика, література, географія, також викладали артилерію, фортифікацію, архітектуру, музику, танці тощо. Це була своєрідна бурса при міській гімназії. Служба в цьому закладі захопила Івана Петровича – Котляревський практично вів усе господарство Будинку виховання, адже він мусив піклуватися про забезпечення вихованців усім необхідним. Він відзначився на цій посаді турботливим ставленням до дітей і піклуванням про них: повсякденно дбав, щоб діти були добре одягнені, вчились у сприятливих, комфортних умовах. Гуманне ставлення до дітей, створення всіх необхідних умов для розвитку їх природних здібностей – ось ті педагогічні принципи, яких дотримувався Котляревський у своїй виховній діяльності. Гаряче підтримав Іван Петрович напрям виховання в Будинку, вироблений під впливом В. Капніста. Не випадково один з консервативно настроєних мешканців міста скаржився батькові М. В. Остроградського (який з 1810 року вчився в Будинку) на напрям виховання в цьому закладі: «Про Закон Божий ніхто навіть поняття не має, або краще сказати, чого вчать дітей, і самі не відають». Згодом вихованець М. В. Остроградський стане видатним математиком, академіком російської та кількох зарубіжних академій, буде приятелювати з Тарасом Шевченком.