Петро Дорошенко, стр. 8

Чого не можна досягти військовим мистецтвом, іноді можна домогтися звичайною рішучістю. Вражаюче, але Степану Опарі справді вдалося привернути під свої прапори багатьох представників еліти, що проґавила для себе той момент, який не «проґавив» він. У липні 1665 року майже все Правобережжя було в його руках. Дослідниця Т. Яковлєва саме чиннику Опари приписує поспішний відхід Івана Брюховецького. Стамбул дозволяє васальним кримським мурзам приєднатися до колишнього сотника, і незабаром у його розпорядженні з’являється 22 тисячі татар і елітний загін турецьких яничарів. Та нас особливо має зацікавити те, що генеральним обозним у старшині Опари значиться і Петро Дорошенко!

Опинившись ні в сих ні в тих, поляки робили все можливе, щоб скинути лідера, який не порадився з ними. Особливо старався комендант Білої Церкви Я. Стахорський, котрий розсилав по містах і селах листи із закликом не підкорятися узурпаторові. Того ж, судячи з усього, більше цікавила можливість повернення до складу єдиної держави лівобережних полків. Тим більше що за це виступають і татари. Разом вони планують наступ на Канів, який повинен стати плацдармом для кидка на схід. Виграючи час, Опара відправляє до Яна II Казимира посольство з новими пропозиціями щодо статусу Гетьманщини. Це офіційно. А неофіційно новоявлений гетьман забороняє видавати провіант польським гарнізонам, ставлячи їх перед фактичною необхідністю залишити українські міста. Він відбирає млини і хутори в польської шляхти і в розмові із соратниками пропонує «відміряти ляхам землі по Случ [18]». А війська Опари ведуть бої з частинами Дрозденка, який не піддався йому.

Однак брак авторитету і досвіду закулісних інтриг, надто велика ставка на традиційно ненадійних татар і одночасне ведення подвійної та потрійної гри – на Стамбул, на Дрозденка, на Варшаву – закінчилися провалом цього цікавого персонажа. У серпні 1665 року Степан і його старшина прибувають на військову раду з татарами до міста Богуслава.

Кримчаки зненацька накидаються на делегацію і заарештовують Степана Опару.

Винятково цікавим було б з’ясувати, яку роль у трагедії цієї людини зіграв Петро Дорошенко. Деякі нюанси вказують на те, що саме він приклав руку до падіння свого короткочасного шефа, настроївши проти нього татар. Можливо, здавши якусь секретну інформацію про дипломатію гетьмана чи просто обмовивши його. По-перше, наступного ж дня після арешту Опари татари намагалися взяти козацький табір, що розкинувся поруч з Богуславом, і передали до нього таке повідомлення: «Якщо, мовляв, візьмете Дорошенка, якого мурзи поставили гетьманом, і приймете його собі за гетьмана, то вас не будемо брати». По-друге, Петро Дорофійович був єдиним представником старшини, що прийшов з Опарою до татарського табору, котрого не було затримано разом з ним. Факти, на наш погляд, більш ніж красномовні. Та й подальша доля збанкрутілого гетьмана свідчить про те, що Дорошенко не відчував до нього особливих симпатій. Татари на прохання Петра Дорофійовича передали йому Опару. Якийсь час він провів у білоцерківській фортеці, а в жовтні Дорошенко передав ведмедівського сотника в руки поляків. За різними джерелами, Степан або вмер у Марієнбурзькій в’язниці, або був страчений.

Отже, Опару було позбавлено гетьманських клейнодів. Ще раз втрачати свій шанс на булаву Дорошенко, певно, не збирався. У жовтні 1665 року проходить перша рада, що обирає його гетьманом, а в січні 1666 року більш представницька рада в Чигирині підтверджує це обрання.

Гетьман. Перший рік влади. 1666

Петро Дорофійович Дорошенко був гетьманом Правобережної України в 1665—1676 роках. Безумовно, це пік його політичної кар’єри, час, що зробив його одним з найпомітніших героїв української історії. З усіх українських лідерів тієї смутної епохи він, мабуть, більше за всіх заслуговує на титул спадкоємця Богдана Хмельницького. І як дипломат, і як воєначальник, і як адміністратор. Дослідники незмінно відзначають, що Дорошенко робив усе для здійснення своєї надпрограми – возз’єднання розірваної на дві частини країни, визнання України як геополітичної реальності іншими країнами. Недарма саме він дістав серед істориків прізвисько Сонце Руїни. Інша річ, що знайти спосіб здійснення цієї мрії, який влаштував би все населення країни і правителів країн-сусідок, уникнути при цьому жорстокості і крові, домовитися з усіма внутрішніми суперниками було неймовірно тяжко. Дорошенкові цього зробити не вдалося. Ні переконати у своїй правоті народ України, ні запобігти вторгненню жадібних і розлючених іноземців, ані цілком підкорити своїй харизмі й ідеї політичних конкурентів. Ми можемо сумніватися в тому, що Дорошенко ніколи не діяв, керуючись особистими честолюбними або корисливими інтересами. Відрізнити подібний розрахунок від щирої ідейності не так-то й просто. Можемо звинувачувати гетьмана в тому, що віддав кровожерливим татарам і туркам українську землю, стратив кількох противників тощо. Але не варто забувати, що йдеться про XVII сторіччя, і в будь-якому разі, людина, котру поважали царі, королі і хани одночасно, заслуговує і на нашу з вами повагу.

На жаль, історика, який взявся б описати внутрішньополітичну, соціально-економічну, культурну діяльність багаторічного правобережного правителя, очікують великі труднощі. Джерела, а за ними і спеціальна література звертають увагу майже винятково на міжнародну діяльність та війни, що вів гетьман. І це можна зрозуміти. Яке вже там культурне будівництво, коли міста ледве встигають (якщо встигають) відбудовувати укріплення. Яка вже там економіка, коли населення країни постійно зменшується [19], поля витоптуються, майно грабується. Що можна сказати про судову систему в місцевості, де тільки старожили можуть розповісти, що таке відносно мирний час?

От про що свідчить історична література, що ґрунтується на аналізі досить уривчастих документальних свідчень того часу. Велику увагу Петро Дорофійович, звичайно, приділяв зміцненню свого внутрішньополітичного становища. Це здійснювалося шляхом призначення на відповідальні посади довірених людей, і нижче ми дамо короткий огляд складу керуючої ланки Правобережної України в ці роки. Окремої уваги гетьмана заслуговував процес наповнення скарбниці за рахунок не тільки традиційних зборів, але й подарунків, і військової здобичі, й відбирання майна в політичних противників та польської шляхти, що прагнула до колишньої економічної могутності. Першочерговою видатковою статтею бюджету було, звичайно, утримання армії. Дещо могло перепасти і козацькій еліті (млини, збори на мостах, села тощо), і, безперечно, православній церкві. Дорошенко піклувався про зміцнення митної системи, карбував власну монету, вживав заходів для припинення відпливу населення на лівий берег (щоправда, здебільшого безуспішно). В історичній літературі та біографічних довідках зустрічається твердження, що, здійснюючи політику колонізації вільних земель, гетьман на степовому пограниччі створив новий Торговицький полк. Це, щонайменше, спірно. Як буде показано нижче, торговицький полковник Щербина був серед тих, хто голосував за Дорошенка ще в козацькому таборі під Богуславом улітку 1665 року. Це дані, наведені в дуже серйозній, підпертій великою кількістю джерел праці В. Кривошиї. Вивчаючу історію Поділля, співробітники Вінницького краєзнавчого музею також упевнилися, що Торговицький полк був створений у 1664 році – тобто до обрання Дорошенка гетьманом.

Намагаючись уникнути зайвого тиску з боку старшини, господар булави часто скликав козацькі ради, і є навіть відомості про те, що Дорошенко залишав місце голосування, щоб не впливати на його хід. Свідчення, скоріше, легендарного характеру, але апеляція до народної думки з боку сильного правителя, що намагається позбавити впливу групу надзвичайно багатих і амбіційних підданих, сама по собі не є чимось унікальним. Так діяв Юлій Цезар, Іван Грозний, Філіпп Красивий – тобто багато виразників абсолютистської ідеї.