Кровна мста, стр. 50

– Я піду до них.

– Ми з тобою, – підтримав Сокол, і собі вилазячи на коня.

Бурий також рушив до вороного, але волхв стримав його, взявши за руку.

– Тобі вже нема чого там робити. Хіба що хочеш знову побачити Ратка Воротича.

Бурий зблід.

– Я сам піду, – наказав Волос. – А ви до весі добирайтеся.

– Та як же? – спробував заперечити Сокол, але Волос тільки рукою махнув і погнав коня назад.

– Як же нам ту весь шукати? – спитав Сокол невідомо кого, і вони з Бурим обернулися до волхва. Того не було – раптом кудись пропав.

– Дивина, – сказав про себе Бурий і перехрестився на всякий випадок.

– Їдьмо яром, а там видно буде, – вирішив Сокол і рушив першим, оминаючи конем коріння-руки.

Сонце вже закотилося за обід, а вони все ще їхали пущею.

– Заблудилисьмо, – втомлено мовив Бурий.

– Не бійся, я бував ще не в таких глухих пущах, не з таких лісів виходив, – відповів Сокол.

– Треба було з Волосом їхати… – продовжував Бурий.

– Чув же, що сказав старий? Нема нам чого там робити, Воротичі самі всю роботу зроблять. А я б уже і своїм зубам роботу дав. Ану поглянь там, у саквах, може, щось із запасів зосталося?

– Зосталося. Та тілько їсти будемо, як на ніч станемо, а тепер треба далі рухатися.

– Що, вовків страхаєшся?

– А то, тільки двоногих.

– Не бійся, Бурий, Воротичі нас уже не дістануть, занадто далеко ми зайшли, та й у них роботи зараз вельми много – не до нас.

Бурий сторожко оглянувся по сторонах.

– Та знаю. Тільки мені чогось постійно здається, що Раткові очі пильнують за мною.

Лише Бурий встиг сказати ці слова, як раптом із ліщини вискочила якась постать, могутня рука схопила Бурого за одяг і стягла враз із коня. Іще падаючи на землю, Бурий встиг кинути погляд і впізнати того, хто напав, – Ратко Воротич. У ту ж мить з іншого боку вискочив Будимир і ударом довбні вибив із сідла Сокола.

Бурому від падіння забило памороки, і коли він прочуняв, то Воротичі вже встигли зловити їхніх коней, прив’язати до дерева та обеззброїти Сокола, що так і не приходив до тями.

– О, прочуняв. Щось ти там, у своїй Тмутаракані, став вельми ніжним, Буричу. Я погладив тебе легенько, а ти вже й тяму втратив, – криво посміхнувся Ратко.

– Аби тебе так ціле життя об землю било, Воротичу, як ти мене кинув, – прогарчав Бурий, тримаючись за голову.

– Життя моє довге буде, а твоє – не дуже. Даремно хотів утекти єси від мене. Та ще в моєму лісі. Від Морани, Буричу, не втечеш і виру їй не даш.

Бурий враз згадав про варягів.

– Чого-сте не пішли варягів бити?

– А там і без нас раду дадуть. Ми ж за тобою пішли: як вовк до рук сам прийшов, то випускати його вже негоже. Чи ти думав, що разом із Каніцаром обдурили Ратка Воротича? Дурні.

Бурий сплюнув на землю.

– Це ти дурний єси, Ратку. Зовсім уже ошалів і голову втратив через свою чорну ненависть. Там Воротичі твої гинуть від мечів варязьких, а ти по лісі ганяєшся за своїми примарами…

– І буду ганятися, – перебив його Ратко. – Бо ніхто, чуєш, ніхто не сміє вбивати безкарно Воротичів!

Обоє замовкли. Бурий поглянув у бік Сокола – той усе ще лежав без руху.

– За нього не бійся – відлежиться й очуняє. Ми його не рушимо, – сказав Ратко.

– Чого ж мене іще не вбив єси, на що чекаєш?

– У бою згинеш, як вой, – дам тобі таку ласку, – відповів Ратко і підвівся. – Досить язиками чесати – он лежить топір твій, а он щит. Бери і захищайся.

Вибору не було: Бурий підвівся і підібрав свою зброю. Ратко вже стояв готовий і тільки чекав на свого супротивника. Бурий узяв щит, покрутив у руці топором.

– Готовий єси з Мораною зустрітися?! – гукнув Ратко, грізно насуваючись.

– Готов єсмь, – якось приречено відповів Бурий.

У Ратка був топір, якого Бурому підняти було б важко. Зате Воротич раз у раз легко підіймав його над головою і щосили бив ним свого супротивника. Добре, якщо Бурому вдавалося відхилитися і страшна зброя пролітала біля голови. Гірше було, коли топорище врізалося в Бурого щит. Воя тоді аж відкидало, але він все ж стояв поки що на ногах. Його удари у відповідь були слабшими і тільки лишали подряпини на Ратковому щиті. Зате щит Бурого вже тріщав. Здавалося: ще один удар – і він розсиплеться, а вже тоді точно смерть.

Будимир зблизився до місця сутички, як тільки міг, близько і суворо спостерігав за нею, заклавши руки за спину. Бурий враз подумав, що навіть якщо станеться диво і він переможе Ратка, то Будимир все одно доб’є його, і та смерть буде жорстокою.

Тим часом Ратко насідав усе більше. Після чергового удару Бурий не втримався на ногах і впав.

– Вставай, Буричу, бийся.

У безнадії Бурий закричав, підхопився і щосили вдарив своїм топором. Ратко підставив щит, а натомість вдарив сам. Тоді ще раз і ще. Щит Бурого тріснув і почав розлітатися, а на додачу Ратко ще й вдарив ногою супротивника в живіт. Бурий знову впав.

– Вставай, собачий сину, не дай бити лежачого, – знову наказав Ратко, але Бурому більше нічого не хотілося, тільки скоріше покінчити зі всім тим.

Сили більше не було. Важко дихаючи, він спробував підводитися, але втомлені руки й ноги не хотіли слухати його.

– Гей, Соколе, бережи Галку, – прохрипів Бурий, оглядаючись на свого побратима, що продовжував лежати.

Від тих слів Сокол враз очуняв, підвівся, струсив головою і раптом побачив Бурого і Ратка.

– Ти що? – гаркнув вой, відразу ж хотів вихопити меча, але його на місці не було – хтось забрав усю зброю, навіть ніж.

Люто крикнувши, Сокол кинувся до Бурого. Будимир обернувся і став йому на дорозі. Він враз схопив Сокола за груди, струснув добряче, а тоді підняв над собою і щосили кинув у ліщину, аж загуло.

Ратко бачив це, і вони вдвох зареготали на півлісу. Брати тільки не зауважили одного: коли Будимир трусив Сокола, той непомітно витяг ножа у богатиря з-за пояса. Ратко уже хотів було повернутися до Бурого, як Сокол виліз із ліщини.

– Гей, бурмило, зарано тішишся! – гукнув Сокол і швидким рухом кинув ножа.

Будимир так і не зрозумів, що з ним робиться, – богатир перестав сміятися і взяв себе за горло. Кров так і цебеніла – ніж засів наглухо. Будимир великими очима дивився спершу на Сокола, потім повернувся до брата, погляди їх перетнулися. І тут Будимир впав, розкинувши руки.

Ратко зблід, а тоді заричав, розмахнувся. Бурий пірнув під цей удар, а тоді вдарив сам навідліг. Топорище глухо ввійшло Раткові поміж ребра, так що Воротич аж застогнав страшно. Він обернувся до Бурого, а той враз аж загарчав, відчувши тепер свою перевагу. Нова сила враз влилася у його м’язи і сухожилля. Бурий налетів і вдарив, Ратко прикрився щитом. Хотів відповісти на удар, але правиця вже не слухалася його, не могла вже підняти топора. Бурий побачив це і став насідати все сильніше, Ратко відбивався щитом і відходив. Він задкував усе далі і далі, доки не зачепився за труп брата і не впав навзнак. Бурий тут же був над ним, недовго думаючи, вдарив. Ратко відхилився, і топор розорав землю. Вдарив удруге – і знову Ратко уник смерті, вихопив лівицею свого ножа. І тут пішов третій удар. Ратко викинув вперед руку з ножем, розпанахавши Бурому бік, але в цю ж мить сокира опустилася на голову Воротича і розплющила її.

Бурий впав поруч із Ратком, тримаючись за поранений бік. Сокол став над побитими Воротичами.

– Глянь, які богатирі. Скільки ж то вони могли степовиків у землю положити, чи ромеїв, чи інших ворогів землі руської! А так пішли зі світу ні за псячу шкуру.

Сокол поглянув на Бурого, що намагався затулити рану.

– Поможи мені, брате.

Сокол підійшов до Бурого, розпоров ножем його сорочку і поглянув на дірку в боці.

– І страшніше бувало, – сказав, приклав до рани рядно і перев’язав поясом.

Тоді допоміг Бурому підвестися і повів до коней. Бурому стало легше – добре, що такий друг є поруч, тепер не пропадуть.

Середич удруге

Боярин Середич умів домагатися того, чого хотів. Завжди вмів, але тільки не в цій подорожі. Чомусь усе тепер вивалюється йому з рук, не слухається. Молоді вої почали підносити голови, особливо Лука, і не бажали коритися. Навіть Турик – і той роги показував. Та нічого, тепер усе буде по-іншому.