Кровна мста, стр. 38
Вона й не думала його відпускати. Місяць – їхній спільник – ще світив своїм круглим лицем, усміхався закоханим. Вона вже була не дівою, а жінкою, Волос же – її мужем.
Він лежав, не криючи своєї наготи. Вона також уже не мала що приховувати. Віддавши одне одному свою ласку й любов, вони зараз лежали мовчки. Все було вже сказане, зроблене, пережите й відчуте. Снєжка розуміла, що молодий вой зараз піде.
– Чи прийдеш іще?
– Прийду. Ти ж єси жона моя. – Він поглянув на неї, усміхнувся.
Їхні погляди зустрілися. Снєжка зрозуміла, що він не обдурить, усміхнулася також.
– Знаю, маєш віддати виру своєму князю.
– Віддам і повернуся. Досить мені товктися по чужих землях, тут мій отчий дім. Віддам виру і…
Він встав із ложа. З двору потягнуло холодком – світає. Крізь щілини почало пробиватися світло. Він подав їй сорочку, сам же швидко почав одягатися. Витязь глянув на неї, попрощався.
Вийшовши з хижі, Волос побачив Луку. Сотник також уже був озброєний, одягнений. Волос пригадав, як Лука сидів учора на святі. Пив мало, не веселився. Він був християнином із діда-прадіда і, певно, гидував грищами язичників…
Треба було збиратися у дальшу дорогу, а решта ще спали. Вони удвох заходилися їх будити.
Мстислав удруге
Князь Мстислав ішов землею хозарською в обхід печенізьких кочовищ. Дружину мав невелику, зате досвідчену в боях. Усі вої були на конях, військо рухалося хутко. Сам князь їхав на чорному жеребці то на чолі дружини, то скраю, то товкся десь у хвості. Разом із ним у похід пішли яси і касоги.
Літо цьогоріч видалося парке: піт заливав очі, витікаючи з-під шолома. На небі – ні хмаринки. Степ такий же, як і небо, – безкраїй, чистий, пустельний. Тільки трави засохлі, коневі в коліно, шарудять під копитами, перестрашені птахи пурхають у вись, десь далеко реве звір.
Чим ближче підходили до якої степової річки – тим трави ставали густіші, соковитіші. Вої п’ють спрагло річкову воду, набираючи її шоломами. Позаду уже лишився Донець – скоро ввійде князь тмутараканський у землю сіверян.
– От побачиш, княже, вся земля наша за тобою виступить. Набрид нам Ярослав із його посадниками та варягами, – говорив дорогою до Мстислава велій боярин чернігівський Борислав, тримаючи свого жеребчика поруч із карим князя.
Мстислав давно вже вирішив викликати на розмову свого старшого брата. Недобре учинив Ярослав, що всю батьківську землю забрав собі, що не поділився…
Послух переказував, що князя в Києві нема, що сіверяни готові до походу, що київське боярство відмовилося підтримати Ярослава у війні проти брата. Тмутаракань, а за нею дружні яси і касоги підтримали Мстислава, тож гаяти часу не можна – другої такої нагоди не буде. У Тмутаракані кілька тижнів тому віче підтримало свого князя, і він виступив. З Ярославом треба говорити тільки так – зазнався брат.
Князь тмутараканський мав кількох послухів у Києві. А що, Ярославові можна своїх мати, а йому – ні? Від тих послухів Мстислав уже знав, що сольство його було в Києві, і Ярослав відправив їх назад, знав, що у бою з печенігами загинули Вуй і Мирослав. А ще Мстиславові було відомо, що Ярослав не хоче його бачити на столі сіверському, що знову відправляє у глухий, дикий і бідний Муром. Довідався і про раптову смерть свого доброго друга Дашка. Хто ж вбив Бориса, Гліба, Святослава та інших братів, послухи, що сидять у Києві, не відають, а князеві тмутараканському ой як важливо це знати.
Мстислав поглянув на Борислава.
– Перебірливий ви народ, сіверяни. А якщо я вам скоро обридну, що тоді чинити будеш, боярине?
– Ти не набриднеш. Казав уже єсмь тобі, що князя земля сіверська потребує. Лад треба дати і боярству, і дружині, і чорному люду. Сіверяни – такий народ, що зайд варязьких не любить, а от тебе всім серцем полюбимо і живот за тебе свій віддамо. Хочемо, аби рід твій у Чернігові до кінця віку сидів.
Борислав умів переконувати. Недаремно саме його послали сіверяни до далекої Тмутаракані. Поруч не було Мирослава, тож князя не було кому стримати від такого кроку.
Мирослав чомусь завше його стримував, та й Вуй так само.
– Скоро земля сіверська почнеться. Дозволь гінця відправити, аби зустріли нас гідно. Та й щоб дружину почали скликати, – пробасив під вухом Борислав.
– Ти ж говорив, велій боярине, що дружина сіверська давно готова і тільки жде нас.
– Готова. Притаїлася й чекає твого заклику. Посадники Ярославові вельми ушлі є, тому ми вирішили поки що сидіти тихо. Та знай, княже: тільки річку приграничну перейдемо, то назбирається полк не гірше варязького.
– Добре, посилай свого гінця.
Похід продовжувався. Сіверська земля була вже за кілька переходів. Князь усе оглядав навколишній степ, особливо уважно зорив на південь.
Мстислав поспішав. Як і обіцяв боярин Борислав, із приходом дружини тмутараканської вся сіверь заворушилася. Видно, і справді посадники Ярославові насолили їм немало, бо ратаї кидали свої рала і брали в руки мечі. Вони готові були померти, тільки не за нового князя, не за бояр, а за свою нову долю. Послухи передавали, що Ярослав далеко, у землі суздальській, разом зі своїми варягами, тож спокійно можна буде збиратися силою.
Останніми днями князь все частіше і частіше думав про своїх послів: мали б уже вернутися. Вони зробили свою роботу: заспокоїли Ярослава, приспали його пильність… Тільки де ж вони? Невже Ярослав пронюхав, як його обдурили, і побив їх?
Одного дня Мстиславові доповіли, що із сольства прибув один вершник.
– Хто? – тут же уточнив Мстислав.
– Купець Вадим.
Князь нахмурився: «Чому саме він?»
– Веди. Або чекай, сам вийду.
У наметі було душно, тому Мстислав вийшов під палюче сонце. Вадим побачив його і підійшов.
– Здрастуй, княже! – привітався.
Був він у дорожній куряві, на вид змучений.
– Де інші? – замість відповіді на привітання запитав князь.
– Не відаю. Напали на нас.
– Хто напав, коли, де? – різко спитав князь, дивлячись в очі Вадимові.
Той знизав плечима.
– Як тільки вступили ми в землю сіверян.
Мстислав поглянув на Борислава, що стояв поруч, той нахмурився.
– Хто напав? – ще раз пролунало питання, на той раз уже від Борислава.
– Печеніги.
Поміж старшими дружинниками, що зібралися тут, пішов гул. Борислав поглянув на князя.
– Тута щось не те: не чути було печенігів уже давно на землях сівері. Якби степовики пошарпали наші весі, то я вже знав би.
– А вони не йшли на грабунок, мститися йшли. За князька свого, за Карабая.
Мстислав відразу здогадався, про що мовить купець, але вдав, що не розуміє.
– Якого Карабая?
Вадим облизав пересохлі губи.
– Ти б, княже, хоч води велів дати, а то язик задубів – і слова вимовити не можу.
Князь спаленів.
– Про моїх людей кажи: живі вони чи як?!
– Не відаю. Я тікав в один бік від бусурманів, вони – у другий. Може, і живі ще, як встигли в пущі сховатися. Мені кінь попав під руку, і я кинувся, куди очі зорили, так і на роз’їзд твій наштовхнувся.
Маячня якась… Князь гарячково почав думати, намагався зрозуміти, що тут твориться, але ніяк не вдавалося зібрати думки докупи. Треба заспокоїтися.
– Ходи, купче, до намету, розкажи від початку. Принесіть йому їсти і води, а ти, Бориславе, посилай роз’їзди – нехай шукають печенігів і моїх людей.
У наметі було дуже душно. Крім Вадима і Мстислава, тут зібралося ще кілька старших дружинників, усі відразу залилися потом, запахло мужами. Було тихо, тільки чути, як бринять набридливі мухи. Вадим досхочу напився води, а от їсти не поспішав. Князь і його люди чекали.
– Оповідай від самого початку, – наполіг Мстислав.
Вадим почав розказувати:
– Не в добру годину вийшли-сьмо із Тмутаракані. Мусив бути поміж нами великий грішник, бо Господь не благословив нашої дороги. І такий був, тільки то не я, бо мені зі всіх найбільше перепало.