Кровна мста, стр. 3

– Ярослав рече, абись ішов княжити до города Мурома, – підсумував свою довгу розповідь боярин Мирослав.

«Бери собі, небоже, що мені не гоже», – подумав собі Мстислав. Та на більшу щедрість князь тмутараканський чомусь і не розраховував.

– Із печенігами ратитися не думає? – запитав Мстислав.

– Рече, що має мир зі степовиками.

– Уже мій дідо мав із ними мир. Отець мій так і не відплатив степовикам сповна за смерть Святослава. Їх треба покорити, витіснити, а землю їхню заселити русинами, аби ми твердо могли стати на березі морському. Реклисьте Ярославові ті слова?

– Реклисьмо. Та він на своєму заперся: рано ще. Каже: під стінами города степовиків можна бити, коло лісу, на болоті, за рікою повноводою… Тілько не в чистому полі.

Мстислав мовчав. Бояри мовчали також, не знаючи, що казати. Цим скористався купець Вадим.

– Іди до Мурома княжити, добре тобі буде. Земля та многа, на звіра багата. Я тобі, княже, смушки продавати буду в Царгороді, аби мене тільки не займав ніхто. У багатстві, розкоші жити будеш.

– А ратитися з ким? – із сумом запитав князь.

Видно, купець не чекав такого запитання: розгублено поглядав то на Романа, то на Мирослава. Нарешті відповів:

– Племен і язиків там много. Завше знайдеться якась весь, аби розорити.

Мстислав посміхнувся.

– Весі палити – не по мені.

Бояри мовчали, купець же, розігрітий медом, продовжував теревенити:

– Ти, княже, єси великий воїн. А войовнича русь зародилася у наших землях, північних, тож і тобі там місце. Коли в русича народжується син, то отець у колиску дає йому меча, і отрок із того часу вже стає воєм. Тим мечем він бере собі те, у чому потребу має. Коли ж ми разом із варягами прийшли до Києва, то і поляни стали руссю називатися. Ми навчили вас воювати, показали шлях у греки.

Мстислав слухав цю мову неуважно – кожен рід мав звичку хвалити свою славу, доблесть, кожен запевняв, що його коріння – найдревніше. Князь ніколи не зважав на це – думав свою думу. Зате пожвавішав Мирослав.

– Коли ми плавали по морях, то ви тілько разом із жабами на болоті квакали! І русь споконвіку на Дніпрі жила, на Прип’яті та на Десні. А ще понад Россю, від того й ріка так зоветься. Київ – то є серце Русі, мати всіх городів руських.

Боярин завше був скорим до бесід, любив сперечатися, особливо з гостями з півночі та варягами, які останнім часом усе більше задирають носа. Князівський мед тільки додавав йому охоти. Зараз він поглянув на Романа, штовхнув його ліктем.

– А ти що повіси нам, за ким правда?

Роман був аланом, батьком Луки. Це був поважний муж, говорив завше стримано, сперечатися не любив. Та раз його запитали – він відповів:

– Ми, алани, є роду сколотського, греки ж на нас рекли «скіфи». То ми навчили вас ратитися і торгувати з греками іще п’ятнадцять століть тому. Русами ви називали князів, яких вибирало віче і які правили вами. Тому й речуть: «Земля руська», себто княжа земля.

Мирослав тут же заперечив:

– Русь народилася на Дніпрі, а вже звідти по всіх землях розійшлася. Наших мечів і греки скуштували, і римляни, і степовики, і готи. У нас споконвіку віче є вищим від князя. Через отой закон старий не було на Русі ніколи ладу, кожен рід своєму богу молився і свого князя слухав. Не було єдності. Тому й приходили до нас готи, обри, хозари та обкладали нас даниною. Отоді знову віче кликало собі князя сильного, аби об’єднав усі роди і побив ворогів!

– Русь північна древніша є, – тягнув своєї Вадим, та князь не мав наміру далі слухати тієї розмови.

Він махнув рукою, і всі затихли.

Аби розсудити бояр, Мстислав сказав:

– Хіба важить, хто древніший є? У кого сила многа – також не важить. Он Редедя яким був здоровецьким. Усі справи добрі з Божого благословення робляться, а за лихі Господь карає.

Мстислав замовк, і тут знову спробував узяти слово Вадим, описуючи красу муромської землі, але тмутараканці його перебили і почали говорити про свої справи, зокрема про будівництво церкви. Так балакали до вечора. Коли почало темніти, двері відчинилися й зайшов воєвода Вуй, позаду нього тримався якийсь воїн.

– І що рече князь київський? – без жодних передмов суворо запитав воєвода.

– Рече, аби-с здоров був, воєводо. Цілий день відшукати тебе не можу. Сідай до столу та випий із нами меду, – запросив князь.

Вуй втомлено сів.

– Виджу, не хоче Ярослав із печенігами ратитися, – сказав скрушно старий воєвода. – І з касогами раті не вийшло. Може б, хоч на греків ударили, поскубали трохи?

– Не можна – мир у нас, кораблі грецькі до города заходять, – відповів князь.

Воєвода знову зітхнув.

– То на лови ходитиму, на ведмедя. Може, хоч він зглянеться наді мною і розідре.

– Пощо смерті шукаєш, Вую? Вона сама тебе знайде.

Воєвода живо похитав головою.

– Хіба ж то є славна смерть – у постелі? Треба в полі чи в лісі згинути, меч або рогатину тримаючи.

Мстислав налив старому меду, той випив. Князь поглянув на мужа, що прийшов разом із Вуєм, а тепер лишився стояти коло стіни.

– Хто то є?

– У дружину проситься, – недбало сказав воєвода.

Князь поглянув на плечистого, засмаглого воя.

– Як зовешся?

– Бурий.

– «Бурий» – прізвисько. Я ж за ймено питаю. Чиїм будеш, якого роду єси?

Вой нахмурився, тоді сказав:

– Свого роду називати не хочу, але й брехати тобі, княже, не буду. Рекли мені, що береш до дружини всякого, аби лиш вой добрий. Тож єсмь Бурий – нехай так і буде.

Мстислав підвівся, підійшов до нього.

– Як же я можу тобі вірити? А може, тать єси чи послух? Звідки прийшов?

– Був єсмь гриднем Святополковим, потому товкся коло печенігів. З поганими не було життя, тож і пішов від них до города християнського. Нічого від тебе просити не буду, княже, тілько шмат хліба і дах над головою.

Мстислав оглянувся до своїх бояр, тоді знову на Бурого.

– Нема в мене віри до слів твоїх. Послух єси, по очах твоїх бачу, і послав тебе хтось до Тмутаракані, аби-с зло тута чинив. Велю тобі руку відтяти!

Бурий зблід. Тоді мовив крізь зуби:

– Витерпів єсмь багато поміж поганцями. Та коли Бог призначив, аби-м руку втратив поміж християнами, то на – рубай!

Вой швидко закотив рукав і простягнув свою руку до князя.

Мстислав поглянув йому в очі, тоді взяв з-під стіни лаву, поставив перед воєм.

– Клади.

Бурий криво посміхнувся, тоді поклав руку на лаву. Мстислав зняв зі стіни сокиру, підійшов до воя. Бояри мовчки дивилися за тим, не наважуючись встрявати. Раптом князь розмахнувся і вдарив у чверть сили – пожалів лавку. Бурий заплющив очі, але рука його навіть не здригнулася – сокира в’їлася в дерево біля самісіньких пальців, не пошкодивши їх.

– Бачу, не боїшся – отже, не брешеш, – мовив князь, посміхнувся й поплескав зблідлого Бурого по плечу. – Добрий із тебе буде вой. Підеш зараз до гридниці – воєвода Вуй заведе тебе.

– Спасибі, княже, – відповів Бурий, розтираючи свою руку.

Слідом за Бурим і Вуєм вийшли й інші, лишивши Мстислава на самоті.

Турик

Хлопець туго підперезався шкіряним чересом поверх кольчуги. Покрутив тулубом, помахав руками, присів. Лишився задоволеним: бойова сорочка не сковувала рухів. Далі підняв із землі шолом, одяг на світловолосу голову, тоді рукавиці. У ліву руку взяв круглий черлений щит, а в правицю – двосічний меч. Поглянув на лезо, зважив меча в руці, рубонув навідліг.

З півдня подмухував свіжий вітерець, несучи прохолоду й запах моря. О такій ранній порі, коли сонце лише вставало, по землі, навіть південній, тмутараканській, блукав холод, хоча весняний день обіцяв бути теплим – на небі ні однієї хмаринки. Навкруги тиша, лише шум хвиль та чайки, що кружляли над морем у пошуках здобичі.

Важкий меч літав у руці хлопця легко й слухняно – не вперше правиця тримала руків’я. Він щоденно вдосвіта приходив на це місце, виконував різні вправи та намагався повторити прийоми бою, яких навчився від старших дружинників. Нині він тренувався в повному обладунку, рубав, прикривався, ухилявся так, ніби б’ється з невидимим супротивником.