Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник), стр. 40

У вечірніх сутінках над будинком інколи пролітає білий лев. Він як хмарка, його грива – пасма туману. Лев приземляється перепочити на гребені будинку і гордо й велично дивиться на річку на оленя, що копитом розкидає листя, на нерухомого богомола і на осінь. Тоді піднімається над будинком і пливе в місячному сяйві, як привид середньовічного вітрильника. Зірки, місяць, лев і вітер. Бо вітер, мов сторож, мандрує за левом скрізь – понад сонними вечірніми дахами й садками, понад банями соборів і дзвіницями церков, понад кручами великої річки, понад парком і понад часом. Лев – мандрівник ночі. Він зі своїх сріблистих крил розсипає сни і мрії усім тим, хто ночами задивляється у красу неба і без страху віддає себе на волю вітру.

Мандрівникові ночі особливо до вподоби цей восьмивіконний будинок з крутим гребенем даху біля річки. От і сьогодні в грозу присів він відпочити поміж димарем і телеантеною, згорнув свої прозорі туманові крила з краплинками роси. Хмари насувались із заходу чорним шатром. В їхній тривожній передгрозовій тіні лев виглядав ще білішим, кожен м’яз його чудового тіла виразно проступав – він був майже реальним. Лев думав: «Чому в моєму місті так багато людей, які мене не бачать? Чому для них – я привид? А для інших – казка, диво? Чому те, що для одних диво, для інших – жах?»

У будинку з крутим гребенем жили двоє, для яких у світі все ще було більше дива і зовсім мало жаху… Дивом був ліс, і лев, і музика, казкою – життя. Казка іноді ставала сумною, коли в неї вплітались біль, смерть, хвороба, розпач. Але закон природи переборював їх, затоплював новим днем і сонцем, перетворював на внутрішню міцність і витривалість. Ці двоє любили життя понад нежиття. Так само, як лев і олень. Вони знали йому ціну – безмежне чаруюче диво. І йому віддавались і віддавали одне одного…

Пізньої осені богомол загинув. Його на льоту збила машина, але й у ту сумну хвилину не втратив він свого бойового духу. Його маленькі лапи-кігтики войовничо націлились на палаючого фарами монстра. І що ж? Це майже точно, що неупокореність комахи тут же перенеслась в інше місце (може, і в інший час?). Можливо, у тіло оборонця, що йому богомолова сила була найпотрібніша в ту мить для захисту своїх дітей. Смуток розвіявся, бо душа – невмируща.

А олень ночами бродив по сухому зів’ялому листі колись зеленого, колись осінньо-ошатного лісу. Він із розпачем позирав на людей, ніби жалівся: «Я знаю, що ви мене бачите, і нема мені де сховатись, бо кожен мій крок шелестить на цій крихкій зів’ялолистій землі. Я собі йду, і ви собі ходите, здебільшого заклопотані й нецікаві, так не будемо тривожити одне одного. Скоро випаде сніг, і я знову стану невидимим, нечутним і, як димок від делаварського вогнища, зможу пролітати своїм лісом, і буду вже я тоді за вами спостерігати зі схованки своїм вологим карим зимовим оком».

Зірки падали у небі крізь осінь, а лев літав собі над містом. Ті двоє, які жили в похмурому будинку, ходили до річки, слухати її вечірні розповіді. Добре, що природа говорить так неголосно. І одного разу вони випадково побачили, як лев і олень зійшлись на дорозі, потерлись своїми мокрими носами, а тоді здійнялись у небо і полетіли понад містом, понад будинком і співом річечки у невідомі чарівні краї. Їхні дороги перетнулись… І так це було незвично й гарно, що двоє людей захоплено підскочили до того місця, де стояли дивовижні звірі. Й тут земля під ними заворушилась, тоді ніби перехилилась на один бік так, що вони схопились за руки, а тоді їх виштовхнуло вгору, як ядра з гармати крізь рівні безлисті стовбури. І ледь отямившись, вони вже легко погойдувались у потоках ефіру над улюбленим своїм містом. І дуже дивним було те, що люди здатні літати. І на душі ставало радісно й світло. Диво таки трапляється з тими, хто його шукає.

На весну на кипарисовому кущику богомол з’явився знов. Він так само незворушно вигрівав свої срібно-зелені крильця в променях сонця. І так само в час небезпеки піднімав свої кігтики на нас, людей. Тільки став він чомусь меншим і світлішим, а одне його око стало дрібнішим за інше, так, ніби він скептично мружиться. Весело було дивитись на його бойову насмішкувату фізіономію. Він повернувся додому.

Ромка і Чорний

Пилюка й спека, втома і сльози перемішались, та доводилось лише міцніше стиснути зуби. Ромка сам напросився в цю дорогу. Фура сунула вперед по трасі не зупиняючись, вона тягнула в собі Ромку, змученого і знесиленого, його пораненого коня Чорного і ще двох вгодованих дурних і байдужих клубних коней. Півгодини тому в Чорного несподівано підкосились ноги, він почав падати у спекоті й тисняві боксу, падав із приреченим іржанням, тоді спинався на тремтячі ноги і знову падав, іржав і спинався, а хлопчина разом з ним.

Обидва кричали, задихались, але водій не чув їхніх благань зі своєї кабіни, а якщо й чув, то просто не схотів даремно витрачати час на зупинку. Худий, кістлявий, гнучкий, як в’юн, Ромка вперше віз свого довгоногого, дужого, але нервового коня на великий старт великих змагань. Коли Чорний учетверте повалився на слизьку підлогу і з глухим стогоном ткнувся носом Ромкові в живіт, хлопець на якусь мить знепритомнів. Але кінь став битися, наче в агонії, і малий отямився, з останніх сил тягнув Чорного вгору, ковтаючи сльози, просив піднятись, не вмирати, не втрачати сили. Чорний уже майже здався, його очі затуманились, язик у білій піні повис між зубами, лискучі ребра неприродно випинались з-під шкіри, як клавіші. Ромка у відчаї притулився щокою до змокрілої кінської шиї.

На долю секунди погляди людини й коня замкнулись одне на одному. Те, що Ромка в тому погляді прочитав, – перехопило подих. Він побачив таке, що людям не дано бачити, і це щось проштовхнуло його крізь страх і безпорадність – на другий бік, де не здаються і не відступають… Шептав далі, як заклинання:

– Прошу тебе, не дай йому вмерти, не дай йому вмерти. Нехай він мене затопче, але встане. Коли він встане – ми врятуємось. Я ляжу під ним, і він уже не впаде, бо він ніколи не впаде на мене. Він мене любить. Чорний, встань! Не вмирай тільки, а збери сили, братику, а тоді я зупиню цю кляту коневозку і виходжу тебе, і напою… Прошу тебе, встань!

Та Чорний здався, він тремтів і стогнав і не збирався вставати. Ромка зважився на останнє. Він ухопив лозину і ляснув Чорного. Тоді знов і знов, душачись слізьми, доки Чорний не став пручатись, битись об стінки боксу і нарешті не зіп’явся на тремтячі ноги. Кінь стояв, важко дихаючи, хропів і відкашлювався, пашів від перевтоми, на ньому не було сухої шерстини. Та в очах його вже не було безсилля. Нитка життя плелась далі.

Ромка швидко прив’язав коня так, що той не міг навіть поворухнутись, а головне – не міг знову впасти. Тоді став люто грюкати у передню стінку машини, та водій не чув чи не хотів чути. Раптом якийсь свіжий, занадто незвичний запах вдарив у ніздрі хлопчині. Він із жахом глянув на свій живіт, руки – весь він був рясно зрошений кров’ю. Крові було так багато, що в Ромки знов потекли сльози. Але він схаменувся, кинувся до Чорного і тут таки побачив його рану. Кінь упав грудьми на іржавий гостряк кріплення передньої стінки боксу. Рана наче розітнула кулясті груди навпіл, і кров цівкою текла по ногах коня просто на підлогу. Ромка, здавалося, починав божеволіти. Такої глибокої, червоної і страшної рани він ще не бачив ніколи. Кривава пляма на чорній гладкій шкірі здавалась тавром смерті. Він хапливо стягнув із себе сорочка, міцно притиснув її до грудей Чорного й у ту ж мить сороча стала мокрою. Коли тепла масна рідина потекла йому крізь пальці, в голову стрелила недитяча і твереза думка. Рану треба зараз же зашити, бо його друг помре.

Через десять хвилин водій спинив машину.

– Агов! Живі ви там? – прокричав дядя Вова у маленьке віконце знадвору.

– Швидше відкривай двері, кінь поранився, – прохрипів Ромка.