Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник), стр. 24

– Це, мабуть, хтось нам наврочив…

Від ностальгії не лишилось і сліду.

Руслан Найда

Балта-Бруклін-Балтимор

Балта – Бруклін – Балтимор

Мій довічний драйв – життя з мистецтвом!

Ідея цієї історії виникла в мене кілька років тому, вже на імміграції. Непросто виявилось оформити увесь досвід, упорядкувати думки і викласти їх на папері. Ми створені таким чином, що всі свої життєві відкриття або забуваємо, або вони стають часткою нашого єства і переходять у набуті рефлекси… А нещодавно я почув твердження, що запало глибоко всередину: «Якщо хочеш стати експертом у своїй справі – напиши книгу». Відчув, що повинен узагальнити весь досвід, виокремити й укріпити слабкі чи невизначені думки й поділитися ними з іншими.

Кожній людині на початку життя даються виграшні моменти, які вона може або використати, або ні. Таке моє переконання. Важкі часи також допомагають: потім оглядаєшся і згадуєш, як їх перебув. Від них зростає впевненість у собі. А коли падаєш знов, то вже всіма силами намагаєшся здобути свою перемогу, відкрити нові можливості. Мені здається, це дуже важливо. Мати змогу сказати самому собі: я зробив усе, навіть неможливе на той момент. Згодом варто проаналізувати пережите, коли вже вляглись емоції, і йти вперед.

Іноді сам собі дивуюсь, як мозок проявляється в різних ситуаціях! Найкращі ідеї виникають завжди на зламі, на пікові пристрастей. Основне їх не пропустити! А успіх може легко засліпити. Хоч учора – це завжди учора… Минулі успіхи не гарантують успіхів сьогоднішніх. Не хотілося б це забути і стати снобом або падлюкою через власні успіхи, як багато хто…

Мені довелось вирости в середовищі, де вважалось – краще бути бідним і гордим, ніж багатим. Заможні люди завжди асоціювались з міщанами, ворогами, ненажерними гнобителями, жадібними й далекими від культури й духовності. Образ багача, створений Кукриніксами (відомими карикатуристами часів застою), міцно засів у моїй голові. Найіронічніше те, що образи Кукриніксів виявилися дуже правдивими, в цьому я переконався вже в Америці. Хоч у цій країні завжди існувала й інша правда, яка рідко розголошувалась у Союзі Радянських Республік. Правда про особистий вибір…

Річ у тім, що кожна людина має свій вибір і робить його завжди, за будь-якої системи. Я зустрічав мільйонерів, які живуть наче бомжі, з тарганами й пацюками. Такий їхній вибір. Так само, як і вибір, чим займатись у Житті, тобі даному. Можна, наприклад, підсадити населення цілої країни на гамбургери або робити операції людям, які зовсім цього не потребують. Можна вбивати, грабувати лохів, продавати їх у рабство, як це робиться зараз в Україні. Це все особистий вибір, за нього кожна людина відповідає перед власною совістю і Всевишнім.

Але ж я зустрів тут немало людей іншого вибору. Багато з них займаються добрими й благородними справами. У світі багато хороших людей! Ідея цієї історії полягає саме в тому, щоб окреслити світогляд, необхідний для досягнення матеріальної незалежності чесним шляхом.

На мою думку, пересічному українцеві дуже бракує світових бувальщин, як не вистачало їх і мені. Бути фінансово незалежним, мати власний бізнес – це не синонім злочинця і шахрая. Це стан, необхідний для рівноваги в нашому українському менталітеті. Справжнє питання полягає в тому, як використати свій капітал, власну свободу. Я часто задумуюсь над тим, чи мали б ми Тараса Шевченка, якби не стрів він Карла Брюллова? Чи насолоджувались би сьогодні італійським Відродженням, якби не Медичі?

Шлях до фінансової незалежності часто довгий і тернистий. Найбільшим багатством завжди є здатність людини мислити. Гроші можна втратити, драйв до персональної свободи й гідності залишається з кожною нормальною людиною завжди. Це основний інструмент для фінансового успіху в будь-якій системі!

Матеріальна незалежність відкриває можливості вдосконалення духовного, підтримки своїх близьких, а також інших талановитих особистостей. Досягніть фінансових орбіт, станьте самі собі спонсорами і допомагайте іншим. Хай щастить!

Мистецтво помилок

У 1975 році, коли мені стукнуло шість, ми з батьками проживали у Балті в степах Одещини – провінційному і малоцікавому, як і тисячі інших, містечку. Мій батько – військовий, відбував свою службу в одній із засекречених частин. Єдиною світлою плямою в обдертій казенній «хрущовці», де ми жили, були книжкові полиці, які батьки щомісяця поповнювали дефіцитними виданнями. Серія «Світ пригод» назавжди розбудила мою пригодолюбну вдачу і бажання побачити світ, а історичні романи з восьмитомника Загребельного примусили замислитись, що воно за земля, на якій я зростаю…

У мене ж завжди була тяга до лідерства. Одного разу, зібравши ватагу з п’яти хлопців, включно з молодшим братиком, я повів їх усіх до себе в «хрущовку». Моя ідея лідерства на той час полягала в тому, щоб довести всім, що я здатен на особливий вчинок. Батьків удома не було. У шухляді я знайшов металеві ножиці з зеленими вушками. Обгорнувши їх батьківською військовою шапкою і переконавшись, що хлопці уважно стежать, я тицьнув гострими кінцями в розетку…

Неважко уявити, що сталося наступної миті. Йес, бейбі, шарахнуло тоді добряче! Ножиці впали на підлогу з розплавленими кінцями. Всю гопкомпанію як корова язиком злизала… Мене, на щастя, не покалічило, лише відкинуло на два метри. Відтоді я запам’ятав на все життя, що електрика – це не моє. На радість батькам їхній син не зробив фатальної помилки в шестирічному віці й залишився живим. А те, що сталось, вкарбувалось у свідомість першою «мудрою» помилкою.

«Розумні вчаться на чужих помилках» – цей вислів видається мені трохи зарозумілим. Не пам’ятаю жодної людини, яка б у житті не помилялась. Помилки даються нам природою разом із потребою вдихати повітря. Відверто, то мені самому не дуже подобається робити помилки, особливо те, який бодун залишається після них. Але час, як правило, вивітрює його з голови…

Пригадується одна з особистих помилок, яка радикально змінила життя. Було мені на той час років двадцять п’ять. Уже два роки в Америці вперто пробував вижити з мистецтва, своєї професії й пристрасті життя. Попри численні виставки в усіх можливих штатах ледве вистачало на харчі та оплату рахунків. Виявилось, що мистецтво в цій країні нікому не потрібне… Настало неминуче розчарування.

Довелось сісти й замислитись. Якщо мистецтво тут непотрібне, то що ж тоді потрібне? Як жити далі зі своїм соціалістичним мисленням у ковбойському капіталізмі? Яка помилка поставила мене у таке становище? Необхідно було знайти час на усвідомлення ситуації. Виявилось – усе просто! Треба людям дати те, чого вони потребують найбільше! Коли людина голодна – їй не потрібне мистецтво. Якщо нема даху над головою – для чого їй бронзова скульптура?

Людині треба забезпечити базові потреби (житло, їжа, одяг), а тоді потихеньку дозовано привчати її до мистецтва. Я вибрав житло – фундамент життя кожної сім’ї. Тоді прийшла потреба внутрішніх змін і перебудов. Як професійний скульптор, я не уявляв себе у ролі будівельника, інженера, менеджера, архітектора. Перебуваючи в протиріччі з самим собою, засвоїв викристалізувані уроки, після заучування яких почались зрушення в житті, тобто прогрес.

Стрибай у воду і вчись плавати

Ще на Нивках у Києві, де закінчував школу, я вивчив цей урок. По сусідству жив дивакуватий чоловік Володя. Цілий рік він ходив у зимових чоботях. Одного разу я побачив його на двометровому бетонному паркані біля своєї школи. Володя, балансуючи, збирався пройти паркан. Із власного досвіду я знав, що це практично неможливо. Помітивши мене, Володя загадково посміхнувся: «Головне – зробити перший крок! Перший – найважчий, але найголовніший. Так казав Володя Висоцький…» І він пішов. Пішов і я своєю дорогою. Але на все життя запам’ятав слова того нивківського дивака…