Меч і хрест, стр. 93

– Так, сидів.

– Молодий.

– Так, молодий.

– І на руці каблучка, з великим блакитним каменем.

– Так, із блакитним… – насторожено спохмурніла Дарина.

– Він читав книжку «Майстер і Маргарита»!

– Так, – очманіла Чуб.

– І був брюнет.

– Ні! Рудий. Стривай! А Катя казала, що взагалі блондин… І впевнено так, як оце ти зараз. – Дарина несамовито труснула білими косами. – Брюнет, рудий, блондин. І всі в одному місці!

– У нього три голови – три іпостасі одночасно! Змій із трьома головами! «Він один у трьох особах, і він – обман»! – схопила Марійка з канапи щоденник Мира і підсунула його подрузі під ніс. – Читай! «Він є». «Я знаю його в обличчя». «Він допомагав мені… і він обернув моє золото на череп’я». Це він змусив його піти до Килини, а потім убив її! Він, а не Мир. Він обіцяв Миру скарб, а сам використовував його!

– Це неможливо, – мовила Чуб, не вірячи. – Якби Ян хотів, він міг убити нас уже тисячу разів.

– Йому немає потреби вбивати нас, – раптом видихалась і згасла Марійка. – Для здійснення обряду йому потрібна була тільки одна. Він бачив, як ми займали чергу одна за одною, спілкувався з кожною з нас і знав, що спадкоємиці Килини будуть безсилі перешкодити йому «повернути колишню владу».

– Колишню владу?

– Колись давно, ще до заснування Києва, ця земля належала йому.

– Та коли це було!

– Правильно. Він так і сказав: «Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі».

– І навіщо він утелющив нам ці ланцюги?

– А навіщо на людей одягають ланцюги, – щоб вони стали рабами. Він не знав, яка з трьох увійде до Килини першою, й тому заздалегідь скував усіх трьох. Він скував щось усередині нас…

– Що?

– Силу.

– Коли так, значить, не такі вже ми й безсилі, – похмуро зауважила Землепотрясна.

Вона неприязно втупилася у свою змію, тяжко роздумуючи: брязнути її об підлогу, чи поки що не варто? – і прислухаючись до себе: всередині не відбувалося ніяких сильних змін. Там, як і раніше, були тільки порожнеча, розчарування та безмовна надія, яка стояла збоку, на те, що Марійка дуже помиляється, і Ян – усього лише Ян, а його подарунок – просто подарунок.

Але виходило, що помилятися – ще гірше! І якщо Марійка – насправді дальтонічка, не здатна відрізнити рудого від брюнета, то Ян – не страшний і грізний Демон, а явний і мерзенний баболюб, і Дарина не трагічна жертва, а тривіальна і кінчена дурка!

– Він якось назвав її. Ур… Урус… Убрус… – спробувала згадати вона.

– Святий Убрус – рушник, на якому відбилось обличчя Христа. Нерукотворний образ! – буркнула майбутній історик.

– Значить, по-іншому…

Марійка теж зняла свою змію-ланцюг і насторожено оглянула її з усіх боків, немов побоюючись, що та оживе й укусить її – щоб помститися за викриття.

– Але позаяк йому немає потреби нас убивати, чому ми помремо сьогодні? – незадоволено поцікавилася Землепотрясна

– Ми не помремо, – безрадісно сказала Ковальова. – Просто Килина була справжньою Києвицею. І, передавши свою силу нам, не сумнівалась: її спадкоємиці кинуться захищати Місто. І знала: досить нам стати на ці шляхи, ми загинемо, адже ми нічого не знаємо і не вміємо. Вона судила по собі й не могла навіть припустити, що ми можемо просто залишитись осторонь.

– Ти хочеш сказати, – з цікавістю підхопила здогадку Дарина, – що коли ми ні в що не втручатимемось і не знімемо його ланцюги, то нічого з нами не станеться? Ну й гаразд… – Вона швидко начепила змію назад, відчувши при цьому не приємне і не героїчне полегшення. Потім злостиво скинула з крісла свій парадний одяг і вмостилася туди, врочисто посадовивши на коліна Ізиду Пуфик, із виглядом людини, що твердо намірилася провести вечір удома біля каміна, скорившись власному сумнівному «Я».

– Врешті-решт, – знервовано виправдалася вона, – світ і так належить Дияволові. Так у Біблії написано. Хіба ні? «Ось іде Князь світу цього, і я не маю від нього нічого».

– Так, – пригнічено погодилася Марійка.

– Так чого тоді сіпатися?

– Логічно…

Розділ двадцять четвертий,

у якому Марійка розчаровується в лицарях

Пуфик вітально нявкнула.

Із дверей безперильного балкона вийшла білявка Беладонна, очевидно, повернулась із прогулянки по карнизах. У зубах вона несла щось, спочатку сприйняте Марійкою за мишу, яку порядні кішки приносять, спіймавши, своїм улюбленим хазяям. Але «щось» виявилося невідомою Ковальовій рослиною, зім’ятою, зеленуватою й непривабливою, і підносити її кішка їм не захотіла.

Випустивши здобич із рота, Беладонна раптом осатаніло заричала, розпушивши хвоста, що піднявся олівцем, за два стрибки перенеслася на камінну полицю і з ходу заїхала по бандитській морді Бегемота обуреною пазуристою лапою. За секунду кішка й кіт сплелися в стрімкий чорно-білий клубок. Клубок звалився з полиці на підлогу, розпався, зашипів і зчепився знову.

Марійка перелякано забігала навколо, боячись сунути руку в котячий тайфун, що гарчав і дряпався. Чуб, скинувши з колін Ізиду Пуфик, яка залишилася абсолютно байдужою, метнулася до столу, де стояла третя, не використана ніким Марійчина пляшка кока-коли.

Але згодилась і вона. Коричнева вода, що розігрілася за день, із шипінням вирвалася з шийки, забризкуючи все навкруги, і Чуб гидливо направила на звірів, які билися, липкий і неконтрольований потік пористої піни.

Бегемот тут же відскочив, зневажливо обтрусився всім тілом і, зло огризнувшись жовтими іклами, помчав на балкон. Схожа на мокру курку Беладонна запирхала, незадоволено й безуспішно лизнула опалий жовтий бік, але несподівано вигнула трикутником спину й істерично завила, дивлячись поверх каміна і притискуючи вуха.

Пуфик стрибнула на спинку крісла і, боязко пригинаючись, витягнула перелякану шию в бік блакитної «візантійки».

– Боже, дивися, фреска! – скрикнула Марійка.

– Ну, фреска. Вона завжди тут висіла… – почала Дарина. Але не договорила.

Тепер, коли камінна полиця була порожня, Чуб побачила: коромисло терезів у руках напівстертої дами стоїть практично перпендикулярно, і їхня нижня чаша упирається в край картини.

– Що це означає? – розлючено вчепилась у свій ніс вона.

– Вона набула влади! – глухо зашипіла Беладонна.

– Вона? – ткнула Дарина пальцем у блакитну «візантійку».

– Та, що була з вами! Третя! Сила в ній!!!

– Сила? – розгублено повторила за нею Дарина. – В Каті? Мамо, вона ж зірвала змію… – зрозуміла вона. – І їй відразу почали снитися ці сни! І Бегемот її слухається. І Чорт! Бачите, бачите?! – застрибала Чуб. – Я хоч скільки чортихаюся – нічого. І будинок! Пам’ятаєте про конкурентів, які рухнули? Про «зруйную в’язницю власними руками»? Сьогодні розвалився будинок на Оболоні! Ян недаремно натякав. Це вона! І Мира вона не випадково збила! Вона відчувала, хто він. Вона набула справжньої влади! Вона дійсно стала справжньою Києвицею!

– Але треба якось знайти її, попередити, – захвилювалася Марійка.

– Пізно. Вона не захоче слухати вас! – виблискувала очима Беладонна.

– А Диявол? Змій? – блідо спитала студентка.

– Він буде з нею. А вона з ним…

– І що це означає? – сіпнулася Дарина.

– Це означає, – сказала Беладонна, ретельно вимовляючи кожен склад, – що сьогодні вночі загине Місто!

– Наше? – безглуздо перепитала Марійка.

– І ми? – безглуздо уточнила Дарина.

Кішка повернулася до принесеної нею рослини й неприязно струсонула спочатку передньою, потім задньою лапою, що котячою мовою жестів означало найвищу міру зневаги.

– Це щитник, – муркнула вона. – Я знайшла вам. Але пізно.

– ЩиТНиК? Це?! – Дарина, схилившись над непривабливою зеленою рослиною, зіщулилася так, ніби стала раптом безнадійно сліпою та короткозорою. – Це папороть?! Справжня? Але вона цвіте тільки опівночі! Одну секунду! А зараз…