Меч і хрест, стр. 68

– Вау! – захоплено захитала косами Чуб.

Марійка оцінююче примружила праве око, приміряючи подругу до щойно придуманої нею пуританської історії.

– Перехрестися, – з сумнівом попросила вона.

– Хреститись я вмію, в мене мама до церкви ходить! – Дарина гордо продемонструвала набуту навичку.

– Синяк – нічо… Скажеш: мати-настоятелька у гнів увійшла, тому що ти перечити їй наважилась, і вирекла, мовляв, будь-який людський дар – Божий, і погибель його Богові не угодна. Віктор Михайлович має тебе зрозуміти! Він сам збирався священиком стати, але кинув семінарію на останньому курсі та вступив до Академії мистецтв.

– Та ну?!

– Не «та ну», а «невже». Косметику змити!

– Ясний перець… – зітхнула Чуб.

– Не «ясний перець», а «цілком з вами згодна», в крайньому разі – «само собою зрозуміло». Сережку з носа геть! Нігті обстригти!

Дарина з жалем оглянула залишки розкоші на лівій руці й мовчки зітхнула вдруге.

– Опусти очі. Ти мусиш увесь час дивитися вниз. Черниці на всі боки не зиркають і майже ніколи не дивляться в обличчя співрозмовникові. Тобто на те вони й послушниці, що всім своїм виглядом демонструють послушенство.

Чуб голосно та обурено позіхнула і послушно втупилася в шкарпетки своїх черевиків.

– А позіхнеш – тут же перехрести рот, аби нечистий у душу не залетів. Ні! Не підводь очей! Звикай! Кивай і погоджуйся. Вже краще! – змилувалася сувора наставниця.

– А якщо він, прости Господи, попросить мене щось намалювати? – з непідробним переляком уявила Дарина, старанно милуючись дошками паркету.

– Так намалюєш.

– Що?! – звернулася з молитвою до паркету Чуб. – Хатку й сонечко? І що він мені після цього скаже?

– А скаже щось не те, плач, непритомній, – коротше, тягни час! – несподівано твердо наказала Марійка Ковальова. – Адже незрозуміло – що і від кого ми маємо почути. Значить, наше завдання – почути якомога більше. І запиши на папірці, а то забудеш: «Отца моего велю, дай то, что мне должно знать!»

– А ти не боїшся, – невпевнено почухала ніс Дарина Чуб, – що наш Отець… ну, загалом, не наш Бог?

Зі щоденника N

Є ще Диявол попівства, рогатий, хвостатий і безп ’ятий… Але він нудний і давно не тягне на поп-зірку. Диявол попів – брудний, смердючий і зациклений стариган, занадто примітивний у своїй злості. Що вийшов у тираж і доживає свій вік у церковній богадільні для людей похилого віку.

Але якби ви спромоглися перегорнути кілька книг, ви б знали, кому молитися!

Читайте книги, панове ідіоти, просто іноді читайте книги, і тоді ви дізнаєтеся, що перевернутий хрест символізує зовсім не Сатану…

Ви просто забули, кого охрестили Дияволом тисячу років тому!

Розділ вісімнадцятий,

у якому Марійка зустрічається з Мефістофелем

Біля під’їзду їх ніхто не чекав.

Через Софіївську, що відділяє Володимирську, 28, де Марійка розлучилася з послушницею Флорівського, від Десятинної, 14 (що була до революції Трьохсвятительською, 10), куди йшла непрохана гостя пана Врубеля, остання промарширувала, немов засуджений солдат крізь паличний стрій, – хоча перехожі поглядали на ряджену дівицю не більш ніж із ледачою цікавістю. У центрі Київського акрополя селилося немало закладів, обслуга яких красувалася в ретро-костю-мах, і її напевно сприймали як одну з них. Але Марійка, що ні в одному з таких місць не бувала, про ці звичаї не знала, і тому страждала страшенно.

«Нічого не вийде», – тоскно подумала вона, зупиняючись біля занадто нових дверей із гофрованим заґратованим склом, які налякали її двома роззолоченими гербовими дошками:

«Мене сюди просто не пустять. Та вони і зачинені! Вихідний».

Абсолютно впевнена у провалі, Марійка із сумом подивилася на Андріївський, що втікав униз, спускався до заповітного тринадцятого будинку, і, зітхнувши, в’яло штовхнула двері – «именем Отца моего велю, дай то, что мне должно знать! Анекдот, парсуна, пора», – але ті легко піддалися.

Хол під’їзду був порожній і похмурий. Втім, Марійка, що ніколи не бувала тут раніше, не могла зрозуміти, чи сталися з під’їздом які-небудь зміни чи, незважаючи на сусідство з «національною» і «державним», він зберігся таким дотепер – у Старому Місті було чимало будинків, переступаючи поріг яких, ти немовби переступав на сто років назад.

Номера квартири студентка не знала. З уривчастих відомостей, що скупчились у неї в голові з часів зубріння першого питання чотирнадцятого білета, випливало одне: «майстерня професора живопису Володимира Орловського з кімнатою та балконом на Дніпро, яку Врубель знімав за 30 рублів у місяць, містилась у верхньому поверсі». Тобто не на першому і не на другому, і в тій частині будівлі, вікна якої виходили у двір, що обривався високими сходинками Андріївської гори, яка збігала до великої ріки.

Ех-хе-хе…

Ряджена піднялася по сходах, витягла з кишені ключ і спробувала прилаштувати його в замок – не вийшло. Але тиша обнадіювала. Півтори години тому, варто було їй вимовити слово «Salve», їхній під’їзд знову став вимерло-порожнім, і у Марійки з’явилася непевна ідея, що шлях від вуличних дверей до дверей квартири перетворюється на деякий портал поза часом і простором – іще не там (оскільки, щоб опинитися «там», треба відчинити другі двері ключем), але вже не тут (оскільки перші двері вже здолано).

На четвертій спробі ключ невимушено ввійшов до замкової щілини й безшумно обернувся в її руках. Марійка завмерла, не вірячи, – «Невже спрацювало?!» – і, відчуваючи, як неймовірне розпирає їй груди зсередини, голосно й уривчасто видихнула повітря, швидко заховала ключ до кишені й, не знайшовши очима кнопку дзвінка, невпевнено постукала.

Відповіді не було, і гостя затопталася, набираючись рішучості. Знервовано поправила нитяну шаль на голові. «Година, яку їй треба було побачити», цілком могла виявитися годиною, коли хазяїна не було вдома або навіть у самому Місті. І їй страшенно захотілося, щоб так воно й було, фокус спрацював, і за дверима виявився не черговий котячо-чаклунський офіс, а дійсно та сама квартира за 30 рублів, яку вона зможе оглянути без перешкод і швидко втекти без пригод.

Про всяк випадок, вона постукала ще раз і, знову почувши тишу, повільно натиснула на ручку і здригнулася від несподіванки, коли хтось із іншого боку потягнув двері на себе, вириваючи ручку з її рук, і отвір явив їй білявого молодика із заклопотаним нервовим і невдоволеним обличчям та тривожними оксамитовими очима.

– О-о-о… – мовила Марійка, округлюючи рот, очі та звуки.

Бо перед нею, безумовно, стояв не Він, а хтось немислимий і неможливий. У чорному оксамитовому камзолі, панчохах, панталонах і пом’ятому мефістофельському береті – костюмі початку XVI століття, так само недоречному наприкінці XIX, як і її сукня початку XX.

«Але такого в Києві взагалі не носили! – перелякано відступила вона. – Коли таке носили не в Києві, в Києві вже щосили опробували турецькі шаровари».

– Ме…Ме… Ме… – простогнала Марійка.

– Михайло Олександрович, – відрекомендувався їй Мефістофель. – А ви – Надія? Від Володимира Федоровича? – ствердно й дуже невдоволено сказав він. – Я чекав вас завтра! – його невдоволення стало зрозумілим. – І двері чомусь відчинені… – пробурчав він собі під ніс. – Милості прошу!