Меч і хрест, стр. 58

– Та мені й не горить, – байдуже уточнив він. – Самі знаєте, в мене й без нього доволі проблем.

– Звідки мені знати про ваші проблеми? – гордовито пирхнула Катерина.

– Але ви самі сказали… Пробачте, я гадав, ви бачили в новинах. Сьогодні вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» Васнецова. А позаяк виставку організував я…

– Ах, це… Ну і що? – мимоволі зацікавилася Дображанська.

– Загадкова історія, – похитав головою постраждалий організатор. – Але якщо вам цікаво…

– Так, звичайно.

– У музеї, природно, є охоронець, – докладно почав блондин. – Але він спав, незважаючи на рев сигналізації. Бригаді, що приїхала на виклик, довелося залазити в розбите злодієм вікно: той не відчинив їм двері.

– Його вважають співучасником?

– Його ледве розбудили, але так і не привели до тями, – припускають отруєння маловідомим газом. Але це повний абсурд, – зневажливо скривився оповідач, – тому що працювали не професіонали. Уявіть, злочинець тупо розбив шибку на першому поверсі, заліз, навіщось торохнув скло на картині і втік, уже через інше вікно. Ви скажете: він просто не встиг забрати полотно…

І Катя, яка нічого подібного говорити не збиралася, непроникно кивнула, знову відчувши себе на коні: знав би блондин, як тричі загадково все було насправді, відразу втратив би свою прохолодну розсудливість.

– Але він просто не міг встигнути, – продовжував просторікувати неінформований. – Дивно навіть те, що він устиг утекти, – міліція приїхала через лічені хвилини. Так чого ж вони домагалися? Чого хотіли ці дівчата?

– Дівчата? – відразу втратила свою прохолодну глузливість Катя.

– П’ятнадцять хвилин тому, – поділився блондин, – мене повідомили, що з’явився водій таксі, який підвозив уночі до музею двох панночок. Час збігається. Причому красуні викликали таксі додому, деякий час каталися по Місту разом із третьою подружкою, а потім попросили відвезти їх просто до Терещенка. Назвалися студентками театрального. Зовнішність у них, судячи з опису, і насправді колоритна, одна блондинка з африканськими косами до пояса, друга руда. Першу точно не сплутаєш! Міліція вже вирушила за їхньою адресою…

– Міліція?

Несподівано Катя зненавиділа свою нову сукню. У ній було незатишно й незвично, зовсім не так, як у її броньованих костюмах.

– Але навіщо студенткам театрального?..

– І справді – навіщо? – з натиском перепитав блондин, дивлячись на неї замерзлими очима. – Явно не для того, щоб украсти. Але тоді навіщо, як ви гадаєте? – Він втупився в неї, не блимаючи, ніби сподівався, що вона і справді дасть відповідь на його запитання.

– Звідки мені знати, – мовила Катерина.

І вслід за сукнею миттєво зненавиділа проклятого блондина, що звалив на неї цю, – таку непотрібну їй – відповідальність за дві непотрібні їй долі.

Тільки-но вона дізналася, що в’язниця, яка загрожує Марійчиному батькові, – то лише істерична гіпербола її матері, і передбачливо повідомила Дарину, що зникає сьогодні внаслідок майбутнього поєдинку, Катя викинула двох своїх випадкових союзниць із голови, якщо не назавжди, то дуже й дуже далеко – за межі свого світовідчуття.

Але її відпустка урвалася несподівано і без попередження, тільки-но…

«Міліція вже вирушила за їхньою адресою!»

«Ідіотки! Ідіотки! Приїхати туди на таксі!»

Тепер менти знають їхню адресу, квартиру й телефон. Вони влаштують засідку і візьмуть їх без будь-яких зусиль. Їх упізнає водій. І буде збіг Дарининих пальців із відбитками на вікні музею. І буде смішно навіть заїкатися про існування божевільного з ножем. Їм ніхто не повірить. І Марійка піде як співучасниця. І їй кінець, тому що, на відміну від Дарини, вона не виживе не лише у в’язниці – навіть у звичайному мавпятнику, де опиниться не пізніше ніж за годину. Адже…

«Міліція вже вирушила за їхньою адресою!»

«От суки!»

Катерина Михайлівна Дображанська все життя вважала себе сукою рідкісної бездушності. Інші – теж, але вона була солідарна з ними і старанно підтримувала в цій думці – і їх і себе. Вона любила себе сукою й була переконана: бути сукою, якій наплювати на всіх і вся, зручно, вигідно і стерильно для душі.

Але якимсь немислимим дивом у її душі оселилася наївна студентка, яка була першою й останньою людиною, що намагалася зрозуміти, допомогти, підтримати її, не тому, що отримувала за це гроші, а тому, що вірила: «Катя – хороша». І окрім неї, хорошою Катю не вважав ніхто, включаючи і її саму. Але проблема в тому, що у присутності Марійки вона й сама починала відчувати себе якщо не хорошою, то як мінімум, не такою вже й поганою. І хоч як хотілося б їй зараз бути індиферентною та байдужою сукою рідкісної бездушності, вона нею зараз не була!

«Але що я можу вдіяти, якщо міліція вже поїхала за їхньою адресою?»

«Мене повідомили п’ятнадцять хвилин тому».

П’ятнадцять!

Офіціантка нарешті принесла мартіні. Але Каті вже не судилося його пригубити.

– Втім, хоч які б цілі вони ставили, – вів далі її відчужений співрозмовник, – досягти їх вони не змогли. Але це ще півбіди – значно гірше те, що вони привернули до себе нашу увагу.

– Так, це з біса погано, – щиро погодилася з ним вона.

– До себе і до цієї картини, – голос блондина звучав десь на периферії її свідомості.

– При чому тут картина?

Катерина болісно намагалася згадати номер телефону на Яр Валу. 224… А далі? 224-12-22. Ні!

– Але це ж не просто картина – це три «Богатирі». І якби з ними щось сталося…

– Вам можна було б лиш поспівчувати.

«Може, 224-22-12? Марійка могла вже повернутися. 224-22-17? А міліція – ще не доїхати… Мене повідомили п’ятнадцять хвилин тому. 224-27-22. І в неї є лічені секунди!»

– І не лише мені, але і всім нам – Місту, країні, – переконано глобалізував проблему блідоокий.

– Гадаєте, це зіпсувало б наші стосунки з Росією?

Від напруження у Каті змокли долоні.

«224-72-27?»

«Ні! Ні! Ні! Все скінчено!»

– Є проблеми, які неможливо розділити на «наші» і «їхні». Хоч би тому, що коли в Києві жили три богатирі, тут теж була Русь. А те, що було, буде завжди, – незрозуміло відповів він, раптом стаючи підкреслено серйозним.

Катя знервовано витерла спітніли долоні серветкою й відкинула паперовий жмуток. Зігнута паперова пелюстка втупилася в неї чорнильними цифрами, що розтеклися. 311-72-21.

«224-72-21 – точно. Це їхній номер!»

– Пробачте, мені треба вийти, – підхопилася вона.

– Звичайно.

Катя квапливо сховалася за дверима кафе і, не зводячи очей із блондинистої потилиці у вікні дверей, спробувала додзвонитися до недолугої відвідувачки російського музею. Номер відмовлявся з’єднуватися. Блондин подивився на годинник, поклав купюру на скатертину і підвівся – скатертю дорога! Але той завмер. І одночасно з ним завмер і Катин палець, який набирав цифри. І ввесь Хрещатик, обрамлений дерев’яною рамою дверей, перетворився на один завмерлий і тремтячий стоп-кадр.

«Що сталося?» – збентежилася Катерина.

І негайно дістала відповідь.

Червоною кулястою блискавкою по пішохідному Хрещатику промайнув шокуюче-червоний мопед, на якому сиділа зовсім гола Дарина Чуб із жовто-блакитним прапором у руках.

Катя витріщила безвірні очі.

– Дівчино в національному прапорі, зупиніться! – загугнявив на всю вулицю спотворений рупором голос.

За Дариною гналася міліція!

Розділ п’ятнадцятий,

що складається майже із суцільної любові

– Ну, що? – Сані стояв на терасі.

– Тримай… – Дарина вдоволено віддала йому шубу. – Що ти там запитати хотів, дорогою?

Вона уривчасто зітхнула, – спокушати Сані раптом зовсім розхотілося. Розхотілось і все! «От якби п’ятнадцять хвилин тому… А так виходить: тільки роззнайомились, і я відразу його зраджую… А раптом Ян дізнається?»