Із медом полин, стр. 42

А ще на хрестини Катеринці Валька привезла ікону святого Юстиніана – покровителя дітей. Образок, де старенький тримає дитинку з розплющеними очима (є й такий, де маля з заплющеними очима, до нього моляться рідні за душі потерчат [66]), досі висить над широким ліжком, де туляться одна коло одної, без знаття, хто їхній тато, дві дівчинки. Чи молиться за них мама? Чи просить у святого Юстиніана здоров’я для своїх кровиночок? Хтозна…

Цього разу Валька вже й старшу похресницю Катерину взялася повчати. Хоч розуміла: не виросла ще дитина до таких розмов, але як не вона, то бодай мама Рита щось із цього почує:

– Цілуй свого хрестика вранці й увечері, молися до Бозі, проси за сестричку, маму, бабусю… Хрестик оберігатиме від злих чаклунів і бабаїв… Якщо починатимеш день таким поцілуночком, то й проведеш його святково до самого вечора! – напучувала дитину, бо рідна мати такого не вчить.

У вікно наче постукали.

«Ой, мені ж пора, опше-то, на всеношну! Там дівчата вже ждуть!» – згадала Маргарита цієї Великодньої ночі.

Вона хутко підвелася з ліжка, що його не розстеляла, бо лишень прилягла на годинку-другу перед тривалою службою в церкві. Вбралася в довгу до п’ят спідницю, закрутила червонаву хустину, нарихтовану ще за дня (аби не чорну, бо наслухалася б нарікань од язикатих хвесьок: мовляв, такого величавого й радісного дня вбралася якогось біса в жалобу), схопила кошика з такими-сякими пасхальними наїдками, що їх мати ще в п’ятницю зготувала. Поспішила в глибоку ніч.

«Добре, ох і добре, що я таки навідалася до баби Дари-ни, – думала дорогою. – А то знову не пішла б на всеношну через отих, опше-то, «гостей щомісячних», які повсякчас на великі свята приходять.

«Ото, як кластимеш ліфчики й труси на стіл, за яким обідаєш, то завжди на великі свята приходитиме місячне!» – згадала Ритка шкільні погрози-пророцтва. Їх, узяті хтозна-звідки, проголошувала найсерйозніша з-поміж подруг Тетяна.

«А я ж таки не раз порушувала це правило», – згадала Маргарита.

Вона часто, хилитаючись од хмелю, не зважала й не задумувалася над тим, чи на стіл кидала свої дешеві манатки, чи деінде. Проте не вельми довіряла тій прикметі, бо ж і дурному ясно, що одяг зберігати тре’ не на столі. Однак набридлива думка про те, що коли вона завжди «нечиста» на великі свята, то, мабуть, чи не найбільша від усіх грішниця, таки заполонила її немудру голову.

Минула вузьку вуличку й вийшла на широкий шлях, що вів до церкви. Ритка почула, а за мить і побачила купки односельців, які й собі поспішали назустріч Величному святу. І так радісно їй стало на душі! Так затишно й веселково! Що нині й вона із сільською громадою! Що не відлюдкувата, а така, як і всі! Бо так само радітиме празникові, так само відказуватиме батюшці: «Воістину Воскрес!» І стрінеться по-празниковому з подругами: похристосається й освятить з ними таку-сяку материну паску.

І вже дзвони кличуть до храму, а ген, коло самого його входу, світло розливається навсібіч. Ось-ось – і ступить Ритка за відчинені навстіж ворота, що сторожать великий церковний двір.

Купки людей заходили за ковану низьку огорожу, наввипередки хрестилися, тупали ногами, обтрясаючи грязюку з-під обчовганих підошов… І коли черга дійшла до Маргарити, несподівано перед самісінькими ворітьми до неї повернулася стара жінка й, розкинувши широко руки, видала: «Тобі далі!»

– Ой! Ой-йой! – сіпонулася переполоханою пташкою приголомшена Рита. І відчула враз, що й слова вже не годна мовити, що трясе нею, оторопілою, нечистий, як решетом, бо бачить вона перед собою химерне: ось тут, поруч, на ногах, стоїть і дивиться на неї… покійна мати схороненого місяць тому молодого парубка Олега Теслюка, на прізвисько Тесля.

– Іди за мною! – покликала ледь чутним голосом жива-живісінька небіжчиця.

Ритка несміливо, проте слухняно пошкандибала за нею і лише тепер зауважила, що Галина (так звали жінку за життя) вбрана була в довгу білу мантію, а на голові в неї височів здоровезний вінок із польових квітів.

«Господи, що зі мною? – подумала достобіса налякана Рита й стала губити одну по одній бистрі сльози. – Я що, померла?» – зринула в голові жахлива думка. Її тілом шугонув ще дужчий дрож, коли помітила, що поводатарка, ступаючи землею, не залишає по собі слідів.

За мить парочка спинилися на перехресті доріг, де хтозна-звідки взялася висока, схожа на простору альтанку, будівелька. Таких зроду не ставили в їхнім селі. Хіба в сусідському, що славилося цілющими джерелами. Біля тих місць, звідки била струменем живодайна вода, місцеві зводили пофарбовані в жовто-голубе відпочивальні для спраглих перехожих. Ця ж була з чорних, як смола, невисоких, із широкими незаскленими проймами стін.

– Рито, прохатиму, – заговорила з чутним відлунком Теслина мати.

А Крадуниху охоплював дедалі дужчий страх.

– Син мій найдорожчий, Олежко золотушний, [67] тому не оженився з Марійкою, подружкою твоєю, що я стала на заваді. Скажи їй, Марійці, подружці своїй, що він міцно її любив. Але знала я, що недовго йому зосталося… Отож і перебила їм женитися… Скажи, прошу, не забудь», – мовила й розтанула вгорі, як дим од багаття.

Метнувшись до виходу з чорної, неначе сажної, альтанки, недотепна Рита помітила праворуч од виходу прикріплену до стіни скриньку. З неї визирав білий клапоть паперу. Тож не помітити його було годі. Спинила погляд на написі: «Маргариті».

Крадуниха тремтливими руками дістала послання, затаївши віддих, розгорнула аркуш, уголос прочитала: «Два запитання – одна відповідь. Аркадій».

Не задумуючись над прочитаним, Рита щодуху дременула з невідомої місцини й помчала так швидко, що, здавалося, хотіла втекти від самої смерті. Так їй було страшно, так млосно, що над усе забаглося опинитися в рідній хаті, нехай і старій, як її нещасний рід, на широкому ліжку, її єдиному власному прихисткові, і випити якнайбільшу склянку міцнющої горілки. І хай навіть мати репетує чи баба нарікає-проклинає, аби вдома, аби випити, аби забути те, що їй приключилося…

Так і сталося. За мить Рита вже сиділа на ліжку, спустивши долі ноги, й однією рукою трималася за серце, а другою – за шийку недопитої чвертки з бурячанкою. Дослухалася до себе й зрозуміла, що так їй у грудях ще ніколи не боліло, а нижче, в правому боці, так їй іще не пекло й не кололо…

Устала, ступила кілька кроків…

– О, я справді йду! Я справді йду! – раділа пошепки.

На підвіконні досі ще горіла свічка.

«Невже це їй наснилося? Але ж усе відбувалося так чітко, так правдиво! Що це було?» – забило молотком у голові, й од того нестерпного болю Маргарита зомліла.

Не вийшло й цього року в неї потрапити на всеношну.

Розділ чотирнадцятий (передфінальний)

Валька

Валька прокинулася близько одинадцятої. Їй ніколи не спалося першого дня Пасхи, дарма що проводила безсонну ніч на всеношній службі. У вікна зазирало грайливе сонце. То був знак, що свято видасться погожим. Максимко з Арсеном усе ще солодко сопіли, тож вона надумала причепурити велику кімнату. Невдовзі бабусину хату заполонить велика родина, треба її стріти пригоже…

Валька перебігла очима по кімнаті. Залою ніхто її зроду-віку не називав, тому для всіх вона спрадавна була просто велика. З-попід стелі визирали вишиті гладдю диво-картини, що стелилися рівненькими рядочками, наче розвішані на подвір’ї випрані проти Великодня барвисті пошиванки. На них красувалися фіолетові айстри, жаріли чорноокі маки й розкошували серед золота пшеничного поля улюблені Даринині квіти – волошки. Крім цього, з кожного кутка тих картин виглядали застромлені за рами чорно-білі й кольорові світлини, з яких усміхалися всі Даринині діти та внуки. Аби завше вони коло неї були, аби щодня їх бачити…

Невисокі стіни були прикрашені власноруч тканими, у всілякі ромби килимами, що завше вабили око незбагненністю, над кожним килимом – пара святих образків, покритих, наче жіноча голова хусткою під час молитви, чистісінькими й накрохмаленими вишитими рушниками. Долі лежали домоткані рядна й ходники, [68] як любила казати на них баба Дарина, – вони завжди напрочуд грайливо лоскотали Валині босі ноги.