Із медом полин, стр. 40

– Нічого, трохи запаморочилося в голові од нещадної спеки, – відповіла сухо. Не любила видаватися слабкою, щоб її шкодували.

Поліській компанії в поїзді, що мчав її додому, довелося понад дві години терпіти тисняву й духоту дешевого вагона. Тетяні знову зробилося зле, й вона вийшла в тамбур подихати свіжістю бодай через вузьку щілину обдертих дверцят.

– На ось, попий, – простягла Маргарита пляшку з негазованою водою. Не сиділося їй у вагоні: за подругу хвилювалася.

– Не хочу, – відказала, пополотнівши, Тетяна.

– Опше-то, чого ж ти приховуєш свій поважний стан, Тетянко?! – не втрималася Ритка. – Це ж неймовірне щастя, а ти мовчиш повсякчас… Мені, опше-то, Артур про все розказав, – тільки й мовила.

Тетяна вистрілила в неї вогнем-блискавицею:

– Рито, боронь Боже, щоб ти промовляла коли-небудь це ім’я!

– Але ж він такий щасливий, що у вас народиться дитинка!

– Замовкни, Рито! – випалила так, що в Крадунихи відняло мову. – Ніколи не згадуй імені цього паскудника! І брехуна! Ця дитина Дмитрова! Затям це, Рито, навіки!

Згадала Тетяна й те, як кілограмами їла полуниці, хоч була байдужа до цих любих усім ягід. Їй більше смакували сливи та черешні. Але вельми вже хапався до полуниць Дмитро. Він і сам ними повсякчас ласував, і дружиноньку вагітну, золотушку [64] дорогеньку, носительку його кровиночки довгожданої, пригощав. Тетяна, щоб не засмучувати чоловіка, й собі стала раз по раз їсти ароматні ягоди. А згодом відчула їхній направду дивовижний смак. Надто коли чоловік годував тими ягодами з ласкавих останнім часом рук.

– Що? Що? Що??? Тетяно, що ти кажеш??? – заверещав, не відчуваючи власного крику, Митько, тільки-но почув жадану новину. Звалився долу на коліна і, знявши вгору руки, голосив далі: – Дитина!!! Моя!!! Дякую, Господи!!! – припав до її поли, і Тетяна запримітила, що чоловік плаче.

Її грізний і часто невдоволений Митько тепер розкис, як безпомічне хлоп’я. Он як може змінити людину мить, коли здійснюється те, чого палко чекаєш не годинами-днями-тижнями, а десятиліттями. Не втрачаючи віри…

– Тетянко, рідна моя, який же я щасливий! – обійняв дружину за ноги й обцілував кожен пальчик на стопах.

– Та годі тобі, Митьку, – знітилася жінка. – Просто ми з тобою дуже цього хотіли…

– Дуже, Тетянко, так сильно, як нічого в світі, хотів я дитинку… від тебе…

Кращих за ці слова Тетяна від чоловіка не чула.

Відтоді ліпших уже й не чекала…

Так, наче допіру Митько проказав те, про що хіба в снах марила…

Тоді в їхньому будинку запанувала любов, ніжність, взаємна поміч і благодатна тиша. Тетяна була певна: люди зустрічаються і знаходять одне одного не просто так. Тому є причина. Для кожного своя. Знала, навіщо їй у житті трапився Артур. Але навіть у думці цього не роз’яснювала. Не насмілювалася. А може, й через гордощі не наважувалася того зробити…

А ще вона дійшла висновку, що все в житті заплутане й незрозуміле. Але не їй розтлумачувати ці життєві ребуси: вона, як і Ритка, як і Валька, як і Марійка, як і всі її односельці, лише виконавиця ролей чиїхось сценаріїв. І не треба їй цим журитися: однаково тямки не дійде, чого їй судилося прожити так, а не інак. Ніхто того не знає… Ні вона, ні її Дмитро… Ні навіть Валька… розумашна така. Як ото про народження ти сам не дбаєш, так і прожиток твій мало од тебе залежить.

Так помишляла Тетяна.

Тож, коли чоловік якнайдужче взявся трудитися ще й над донькою (хоч у нього нічого не виходило, й він гнівався, нервувався, сварився, ба навіть, напиваючись, бився), Тетяна жодного разу й мови не заводила на цю пекучу тему. Терпіла, мовчала або повертала сварки на інше…

Чоловік любив синочка. А більше їй нічого й не треба.

Розділ тринадцятий (передфінальний)

Маргарита

…Восьмий місяць Ритка носила під грудьми мрію всього свого життя – дівчинку. Була певна, що всередині в непоясненно-тісному зв’язку з нею – її майбутня копія, що, як і мама, не любитиме, коли зав’язуватимуть на голові бантики, відмовлятиметься їсти подрібнену в супі напівпросмажену цибулю, ростиме така ж забудькувата, неуважна, розхристана, безпосередня… І любитиме життя таким, яким забезпечить її найдорожча в світі людина… І бавитиметься маленька дешевими іграшками, що їх трохи таки спроможеться купити незаможна неня. І вбиратиметься в штанята, що їх зносив двоюрідний братик… Але не вимагатиме більшого, бо не знатиме, що так можна. Вдовольнятиметься старими санчатами й велосипедом без двох із трьох задніх коліс, на якому каталися ще тітки Люда й Люба… Її колисатимуть у прадавній плетінці й годуватимуть чи не з останньої в цій хатині ложки-нержавійки. І ширитимуться людські перегуди про нікчемне виховання Чикунишиної байстрючки, але дівчинка однаково почуватиметься щаслива в своїй родині. Такій дивній, непутящій, нужденній і галасливій… Іншої вона не знатиме…

– Таки геть утратила сором, бо як то, щоб нагуляти байстрюка й отако світитися од щастя?! – не мирилися язикаті хвеськи з надто осяйним виглядом шалапутної Маргарити.

– Навіть після того, що накоїла її рідна сестра, вона все одно ходить радісна й така привітна до всіх, як ніколи! Безумна, та й годі, – тицяли пальцями, бачачи низеньку Маргаритку з незграбно причесаними непевного кольору космаками й величезним животом, з яким носилася, мов із торбою без ручок, притримуючи обома руками…

А їй і справді було начхати на придуркуватого Бізнесмена. Хіба розумний дійде до того, щоб крутити шури-мури з жінчиною сестрою?! Ну в яку таку пришелепувату голову може шибнути думка – зачинитися в сінникові й справляти пестощі-любощі прямісінько коло хати, де спокійно собі спить вагітна дружина?! Вчинити так, як остання падлюка?!

І то треба, щоб тієї ночі Маргариті приспіло попити кислого березового соку з дерев’яної діжки. Вийшла в сіни, почула знадвору підозріле шарудіння… Відкинула клямку, а за дірявими дверцятами старого сінника – напівголі Любка з Бізнесменом!

– Та щоб я ноги твоєї в цьому дворі не бачила, опше! – вигукнула Маргарита вслід Петьці, що, натягаючи штани, прошкував дрібними кроками до широкої стежки. – Фу, нерозбірливий і безбожний кнур, що суне своє смердюче запецькане рило, куди бачить! Геть! І тільки посмій до хати носа сунути! Поїдеш рибою торгувати вже без свого, опше-то, чоловічого хазяйства! Відріжу – й рука не здригнеться! – добряче налякала зрадника-ловеласа…

А Любку оминула, ба й не глянула на безсоромну сестрицю… Відтоді, хоч і приїздила вона зрідка, Рита не вела з нею мови. Ішла геть, щоб і очі не бачили. Але нічого не виказувала, погані не неї не виливала… Нехай живе… Бо в Маргарити – своє щастя. Тільки б йому не шкодили…

Народжена посеред спекотного літа Катеринка була для Маргарити і сонцем вранішнім, і квітами мальовничими, і наснагою живодайною, і радістю незрівнянною… Бізнесмен зник, як мильна бульбашка, тож і на доччині хрестини не явився. Бо ніхто не кликав, та й бажання, видно, не мав… Безжурна Маргарита зажила донечкою, тішилася нею днями й ночами, ба навіть про чоловічу увагу призабула… Випали мужики з її життя, як гривеньки спорадичні, що не трималися її кишень, аж поки маленька почала бігати.

А як донька попід столом уже без сторонньої помочі тупотіла, то стали заходити до Ритки старі знайомі, кликати на всілякі бенкети, припрошувати у веселі компанії. Брала з собою маленьку і йшла, де стрічали… Не стямилася, як знову поринула з головою в те життя, що його проживала до народження доньки. Веселощі, гості, пиятика й кавалери-зальотники, геть їй не потрібні. Ритка віддавалася пристрасті, себто зголошувалася на інтим настільки легко, наскільки байдужі їй були всі її нічні полюбовники. Аби вдовольнитися й відчути себе бажаною. Тож мудрість Ритиних коханців полягала лишень у тому, щоб удати, ніби цієї миті їхня обраниця жадана, як ніхто у світі.