Із медом полин, стр. 38

І поспішила до хати готувати його улюблені вареники з полуницями.

Добре їм зажилося. Усю господарку Василь узяв на свої широкі плечі, усе в його руках кипіло, все його мо-ці й заповзятості підкорялося… А Марійка, яка змалку слухала порад-наказів бабусь, матері, батька і, не сперечаючись, їх виконувала (жила так, наче пливла в човні, однак не веслувала, бо було те кому за неї робити), і нині почувалася комфортно. Умів чоловік орудувати нею. А коли сам брався до якоїсь роботи, то неодмінно з дружиною радився.

За Василем Марійка спочивала душею, відчуваючи себе захищеною. Так, наче була вона принадною цукеркою з помадною начинкою, вкритою шоколадною глазур’ю, а не обгорткою. Тому й вабила людське око понадміру. А от заповзятий чоловік подбав про кріпкий для неї захист. Марійці не було боязко, що хтось легко вдереться в її душу, прикрощів заподіє…

– Васю, а чому, вінчаючись, ми одне одному персні надівали? Чому не я собі, а ти собі? – якось пізно ввечері, лежачи під теплою периною, Марійка спитала чоловіка.

– То, Марійко, не персні, то наші обручки, – відповів Василь. – Твоя – сонце, моя – місяць. Такий собі знак вічності нашого союзу…

– То, виходить, ти ніч, а я день? – серйозно спитала Марійка.

– Виходить, що так, – відповів Василь. – Без дня не може бути й ночі, – обійняв.

…Оленку хрестили в день її ангела, третього червня. Батюшку запросили додому, то був третій день Петрівки.

– А як закінчиться піст, то на Петра і Павла, дванадцятого липня, якщо це буде не пісна середа чи п’ятниця, покличемо родину, сусідів, друзів на одвідки, [63] – провадив новоспечений таточко.

– То, може, тогово-но, після Петра в неділю?! – долучилася до планів Марійка.

– О, так буде добре! – підтримав дружину Василь, який одружившись іще більше старався жити, як велить Євангеліє.

– Людина без Бога – що тварина! – сказав якось дружині. – У колонії отець Роман роз’яснював нам, навіщо людині хрещення, вінчання, ангел-хранитель… У нас були хлопці, які після хрещення так змінювалися! А батюшка не дивувався, лише казав, що стати християнином означає переродитися в нову людину… А ми змалечку роститимемо нашу донечку християнкою, – хвацько підкинув доньку міцними руками.

Марійка в такі миті раділа й усе поспішала за бравим чоловіком, який сягнистими кроками прошкував з дому до храму.

– Хтозна, може, й наша дівчинка виросте така вірна Богові, як свята Олена? Недаремно ж ми її так назвали, – підморгував дружині, коли споминав матір римського імператора Костянтина – Олену. Василь вірив, що охрещена на честь святої Олени донька матиме небесну покровительку й намагатиметься бути подібною до неї.

А якось…

– Ото готуєшся все життя, а час відповідати настає зненацька, – ні з того ні з сього мовив Василь.

– Василю, може, ти б, тогово-но, на батюшку вчитися пішов? – так само несподівано запропонувала побожному чоловікові Марійка. – У нашому селі, сам бачиш, для чоловіків є тільки дві дороги: одна веде до церкви, друга – до горілки. Найчастіше, як відомо, обирають другу, а першу – хіба одиниці. Тогово-но, син Дарини Яворівської найперший з усіх наших односельців подався до семінарії… Дивне наше село, – зітхнула. – Виросло тут зо п’ять учительок (решта понаїздили), стільки ж медичок, десь дві продавщиці, по одному лісникові, ветлікареві, бухгалтерові, зоотехнікові, яким нема де приткнутися, бо ж колгосп розвалили… Добре, що декотрі ще на трактористів вивчилися, але й вони… хіба то хазяї? П’ють… Усі п’ють – молоді й старі… І нічого вже, тогово-но, не виправиш… А після Романа Яворівського, що вивчився на священика, ще, мабуть, троє… Ану-но, – взялася рахувати. – Ігор Бадрай, син лісників, Андрій Козюта, – Ольги-продавщиці, Сашко Дудчин – його батько бензином підторговує… О, оце троє хлопців ще тим шляхом пішли… І все. Ти можеш бути четвертим, Васю. Може, вимолиш долю дитині, – сіла на порозі, принишкла.

– Марійко, як дитина сама про себе не подбає, то ніхто замість неї того не зробить, – сів коло дружини. – Маємо дбати, щоб Оленка вчилася сприймати не так слова, як цінності, якими живемо з тобою… Переродиться наш рід, не хвилюйся, – усміхнувся Василь, обійняв дружину. – Так дивно, – задумався, – бо ж і до нас у колонію приїздив батюшка на ім’я Роман… Треба буде й собі познайомитися з тим священиком Яворівським. Може, він знайомий із моїм наставником? – почухав носа.

А за три місяці до другого Оленчиного дня народження селяни читали в районці:

Розділ дванадцятий (передфінальний)

Тетяна

– Що??? – Тетянині очі ледь не випали назовні, а в розкритому од здивування роті, що нагадував пересохлого через докучливу спеку курячого дзьобика, черствими крихтами позастрявали слова.

– Так, Тетянко, ти не глуха: я вагітна! – не чула себе з радощів Маргарита, плигаючи по кімнаті, як ото цибають у траві коники-стрибунці. І все повторювала, зазираючи у вічі подрузі: – Тетянко, Тетяночко, у мене буде дитинка! – трясла ошелешену товаришку за плечі.

Тетяна ще довго спостерігала за подружчиним тріумфуванням і не могла дійти тямки – чому Маргарита аж так радіє майбутньому байстряті?

– І хто батько? – спитала сухо.

– Батько? – Маргарита й не думала тепер засмучуватися. – Тож ти, опше-то, добре знаєш, Тетяно, хто.