Із медом полин, стр. 21

А тепер і не згадують про давнє ні Параска, ні її кров – Ганна.

Добре ми хутко забуваємо, хіба прикре до суду-віку пам’ятаємо…

Отож і нині баба Олена додому ні з чим мусила вертатися.

«І чого ж ти така вперта?» – подумала вдова, яка знову до сусідки з чистим серцем і добром прийшла, а навзаєм лише зневагу дістала.

– Видужуй, Парасю, – уголос попрощалася й зачинила за собою важкі, як лиха доля, двері.

Розділ шостий

Дарина та Мелашка

Ось уже багато літ поспіль у суботу перед Великоднем Валька з бабусею роблять крашанки. Цьогоріч до чудодійства долучився і маленький Максим.

– Пофарбуємо яйця в червоний колір, бо саме червона крашанка символізує свято Пасхи, – таємниці чарівливих виробів бабуся роз’яснювала тепер уже допитливому правнучкові.

Зі старечих вуст вони звучали якось по-особливому значуще й пам’яткіше.

Малий спостерігав, як бабуся клала майбутні крашанки в посудину, де кипіло темно-помаранчеве лушпиння цибулі, – варила яйця на малому вогні.

– А чому саме яйце – символи Пасхи? – поцікавився допитливий онук.

Валька згадала, що й вона колись ставила бабусі таке запитання. Тому ще раз почула від старенької прадавню історію про жінку-мироносицю Марію Магдалину. Вона вірно служила Ісусові й після Його вознесіння, коли імператори були гонителями та богоборцями, насмілилася прийти до Тиберія, попросити в нього дозволу на християнські проповіді.

– А тоді традиція була – заходити до імператора тільки з подарунком, – почала деталізувати знану історію Яворівська. – Тож убога Марія Магдалина з любові до Ісуса піднесла Тиберієві звичайне яйце, мовлячи: «Христос Воскрес!» Бо вірила в це. А він, невіра, відповів: «Так само воскрес, як на це біле яйце сказати, що воно червоне». І тоді сталося диво: яйце справді почервоніло. Тому крашанка – це спомин про ту подію.

– Баб, а чого ви ніколи писанок не робите? – цього разу запитання поставила Валька. Їй досі було цікаво бесідувати з рідною бабусею.

– Бо в нашій родині не робили їх, Валько, – знизала плечима Дарина.

– А виявляється, що на одному яйці можна зобразити цілий Всесвіт! – здивувала стару внучка.

– Та невже? Я того несвідома…

– За допомогою спеціальних знаків-символів на яйці можна зобразити небо, землю, навіть потойбічний світ!

– Але як? – не втямила Дарина.

– Ну, от, приміром, ялина означає пори року, залежно від того, де на яйці намалювати місяць і сонце, – почала роз’яснювати внучка. – Тобто на невеличкій писаночці можна зобразити одночасно зиму й літо. Хвилясті лінії вказують на дощ і символізують весну. А потойбічний світ позначають горщиком із прямими кутами, – Валька зирнула на Максима, який раптом зайшовся голосним реготом.

– Ти чого? – і собі сміючись, спитала сина.

– Нічого, – тільки й відповів малий, бо хіба міг запитати, чого людей у горщиках не хоронять? Ні, це питання йому видалося дурним. Хоч і смішним.

Коли ціла миска пофарбованих у цибулинні крашанок була готова, Максимко попрохав, тулячись до старенької:

– Баб, а розкажіть про солдата, який стріляв у Божу Матір.

І хоча Яворівська мусила робити це вже хтозна-який раз, проте не відмовила повідати історію, яку здавна переказувала своїм дітям, онукам і правнукам.

…Той день у їхньому селі тонув у пострілах і бомбардуваннях. Налякані селяни, як ті миші, тиснулися по переховках, що їх у господах було катма. Тому здебільшого мчали до лісу (добре, що бігти до нього було недалеко), де розповзалися по вузьких щілинах або тулилися в заздалегідь виритих заглибинах піщаного кар’єру.

Мати Дарини Яворівської Анастасія разом із чотирма дітьми замкнулася в хатньому льоху. Прихопила з собою дещо з одягу, два буханці хліба й не забула про родинний оберіг – ікону Почаївської Богоматері. Саме цей образок жінка вважала за найбільшу домашню коштовність.

Цілий день подумки молилася до Матінки Божої, а дітей просила з вуст і слова не ронити, щоб не зачув хто недобрий. Проте надвечір один із «визволителів» таки надибав схованку багатодітної Насті, чий чоловік поліг за «всіхнє щастя й долю» ще півтора року тому.

Очі солдата заблищали роз’ярілою зненавистю, коли він побачив у руках жінки ікону. Вирвав її в побожної сердеги, зареготав знервовано.

– Что, думаешь, это она тебя от смерти уберегла, а не я со своими отважными товарищами? [44] – випалив злісно.

Коли Настя з дітлахами виповзла з льоху, надворі ще було видко, хоча сонце вже й закотилося за вікна ночі. Обіймаючи кровиночок, жінка попрохала:

– Віддай образка, солдате, Христом-Богом молю, віддай ікону, бо нащо вона тобі? То така дорога мені річ, солдате, лиши її, не поглумися, побійся гріха, – додала, стримуючи сльози.

– Греха? [45] – прошипів боєць і знову вибухнув глибоченним нервозним сміхом.

Безбожник і не думав слухатися темної поліщучки. Не зволікаючи, він почепив ікону на високий стовбур прадавньої груші, бадьористо так відскочив від дерева метрів на десять і почав заповзято… стріляти.

Зойкнула приголомшена Настя, вкрила очі тремтливими долонями, аби не бачити нечуваної наруги. Заохкали й діти, заскочені переляком, миттю одвернулися од богохульства, що яро чинилося на їхньому дворі, тихенько захлипали.

– Теперь забирай, [46] – хмикнув боєць, коли скінчилися набої. Не мовивши більше й слова, загубився у вечірній млі.

Анастасія притьмом підскочила до груші, схопила ікону, зирнула на неї впівока. А тоді видихнула полегшено…

Добре, що вояка виявився далеко не ворошиловським стрільцем, бо лише одна куля зачепила образ Богоматері.

– І тепер дірка від пострілу є на іконі, а їй уже більше за двісті літ, – із сумом в очах сказала Дарина. – Десь через день чи, може, два мама побачила цього вояку серед убитих солдатів. Він лежав мертвий і… без рук. Без обох, діточки, рук, – наголосила. – З того часу в нашій родині ще дужче стали берегти цю ікону, образ Почаївської Богоматері став хранителем нашого дому. Мама з цим образком ще заміж ішла, щадила, як зіницю ока. Висів він у неї в головах, як тепер у мене.

– А ваша мама була така ж добра, як і ви, баб? – спитав Максимко.

Дарина вдячно поцілувала малого в тім’я. Червоняста хустина злегка опала на її зморшкувате чоло, а неслухняні пасма сховали од сонця, що просилося у вікно, порожевілі худі щоки.

Хоча минав Дарині сімдесят дев’ятий рік, та сивина лише де-не-де висмикувалася в її волоссі. Природа наділила Яворівську неабиякою моложавістю.

– Вона навіть померти зуміла красиво, – згадала про матір Анастасію. – Увечері ще й погомоніла з нами, а на ранок уже не пробудилася. Мати довге життя прожила, ще й дев’яностий день народження зустріла. Думаю, то за велику мудрість, терпіння і любов до людей Бог нагородив її довголіттям…

– Це ж її слова «Перш ніж щось зробити чи сказати, подумай, як тут учинила б Любов»? – спитала Валька.

– Еге, то вона так казала, – усміхнулася Дарина.

– А ще, певно, то од бабусі Анастасії тягнеться наша династія бібліотекарів?

– Хтозна, – знизала плечима Яворівська. – Мати вельми любила читати. І брати мої, обидва, бібліотекарями були. Одна я не насмілилася по ліпший хліб із села їхати, не мала хитрої хватки… А бач, і твоя мама, Женя, починала сільською бібліотекаркою, а тепер в інституті – як то він зветься, все забуваю – завідує книжками.

– Інститут слов’янознавства, – відказала Валька. – Мама – завідувачка, а я поки звичайна бібліотекарка… А ким же я мала стати, як виросла у ваших, маминих і татових книжках? До речі, чого ви про себе не розказуєте? Ви ж теж у нашій шкільній бібліотеці працювали!