Львiвська гастроль Джимі Хендрікса, стр. 58
Розділ 40
Цього ж вечора за дивним збігом обставин у Винниках опинився Алік Олисевич. Опинився після телефонного дзвінка Юрка Винничука, який дуже хотів розповісти Алікові щось важливе, але водночас повідомив, що найближчого тижня до Львова не збирається. Винничук не був тією людиною, яка дзвонила через дрібниці й інтригувала товаришів загадками. Тому Алік і вирішив до нього сюди заїхати. Й ось тепер сиділи вони в новому, нещодавно добудованому цегляному будинку письменника за великим столом, пили вино, обговорювали останній книжковий ярмарок, на якому, щоправда, Алік не побував. Хоча Юрко дуже жваво розповідав про дружні письменницькі пиятики на Коперника, 6, у дворі, де книжник Михайло Ватуляк накрив на внутрішній терасі, біля входу до своєї квартири, шикарний стіл. Алік спочатку слухав із цікавістю, потім із цікавістю пив домашнє червоне вино, слухаючи вже впіввуха і чекаючи, коли ж нарешті Винничук розповість йому «щось важливе». Адже це «щось важливе» мало якимсь краєм стосуватись особисто його, Аліка. Інакше навіщо б Винничук йому дзвонив?
– Ти мені хотів розповісти… – нарешті, не витерпівши, перебив Алік Юрка.
– Ах, так! – Винничук провів долонею по лобі, немов розгладжуючи зморшки. – Я твого приятеля бачив, кадебіста. Хотів тобі порадити триматися від нього чимдалі! Він, напевно, з глузду з'їхав. Стежив за мною вночі з рушницею за спиною! Уявляєш?! Я ось думаю, треба б ментам повідомити, а то хрін його знає, що йому наступного разу спаде на думку?!
– Та він нормальний, – заступився за знайомого старий хіпі. – Це він Карпатське море, як і раніше, шукає.
– А чому з рушницею? – Юрко допитливо втупився просто у вічі Алікові.
На це запитання хіпі відповісти не міг. Він спробував знайти пояснення, але думки нічого переконливого не підказували, і після паузи він знизав плечима.
– Ти мене дивуєш! – Юрко обличчям посерйознішав і виявив щось подібне до розчарування. – Я, звичайно, розумію, що всі ми тут садомазохісти, але ти вперто тримаєш перше місце! Дружити з кадебістом, який не давав вам спокійно жити й молитися своїм богам – наркотикам, сексові і рок-н-ролу!
Алік скривив губи.
– По-перше, він не заважав, а іноді навіть допомагав. По-друге, я ніколи сексу і наркотикам не молився! По-третє, він тепер абсолютно самотній, а від самотності будь-хто може з глузду з'їхати!
– Ціную твій гуманізм, – видихнув Винничук. – Я ж також із гуманних міркувань усе це тобі кажу. Він погано скінчить! Не може добре скінчити людина, яка на жовтому моторолері з рушницею за плечем роз'їжджає Львовом і стежить за перехожими. Якщо рушниця висить за плечем, то рано чи пізно вона вистрілить.
– На стіні, – поправив Алік свого товариша. – Якщо рушниця висить на стіні! Я знаю ці слова, я ж у театрі працюю.
– Я не про театр, я про життя! – відмахнувся рукою Винничук. – Але я тобі обіцяю, якщо я його ще раз уночі з рушницею в місті побачу, я сам повідомлю і ментів, і психіатрів!
Настала пауза, під час якої думки в голові Аліка раптом ожили й заметушились, як мурашки в мурашнику. Щось його в цій розмові здивувало й насторожило, і це щось не було пов'язане з Рябцевим. Але що? Думки стрибали, хапали одна одну за хвіст, змішувались. І все це на тлі випитого домашнього вина. «Вино у Винниках у Винничука!» – раптом смішливо підказала йому думка, і він зрадів несподівано виниклій скоромовці, в якій не було жодної літери «р»! І пошкодував, що в слові «вино» тільки одна «н». Були б там дві ці літери, скоромовка була б узагалі ідеальною!
А Винничук сидів мовчки поруч за столом, дивився на свою недопиту склянку і значущо мовчав.
І мовчав він досить довго для того, аби Алік зрозумів, що його збентежило. І з цього розуміння відразу зродилося запитання.
– Юро, а ти що там робив? Уночі? В місті?
Винничук здригнувся, повільно перевів погляд із вина на приятеля.
– Ну, ходив… гуляв, – сказав він, але голос його втратив твердість і самовпевненість.
– Гуляв?! – повторив спантеличений Алік. – Ну так, напевно, і Рябцев теж гуляв, точніше, катався по місту. Вночі ж машин майже немає, а він любить на моторолері їздити.
– А рушниця за спиною?
– Ніч – темна пора доби. Дідько відає, хто може трапитися на шляху, – Алік перейшов на напівшепіт, при цьому пильніше подививсь у вічі письменникові. – Ти ж сказав, що він за тобою стежив?!
Винничук кивнув.
– Значить, ти щось робив, – Алік раптом зрозумів, що він аналізує ситуацію вголос майже з такими самими інтонаціями, з якими нещодавно Рябцев аналізував те, що відбувається в місті. – Якби ти стояв і нічого не робив, він би, напевно, проїхав мимо. А що ти робив?
Винничук завмер од несподіваного запитання, потім гмикнув, підвівся різко з-за столу і вийшов. Спантеличений Алік проводжав його поглядом і дивився на двері, що зачинилися за хазяїном. За дверима був хол будинку і коридорчик, що вів до кухні.
«Так, – подумав він, – дивні люди ці письменники! Біс його знає, що в них на умі!»
Але на умі у Винничука, як виявилось, нічого дивного не було. Він з'явився в кімнаті через хвилину, несучи в одній руці запітнілу пляшку горілки, а в іншій – кухлик, із якого стирчали маленькі солоні огірочки. Щоправда, обличчя його було надто серйозним для цієї ноші. Обличчя відбивало чи то сумнів, чи то думки, якими людина, що їх думає, не повністю задоволена.
Він поставив пляшку на стіл поряд із недопитою пляшкою вина, зсунув винні келихи в центр, дістав із шафки чарочки, наповнив їх. Одну підсунув ближче до гостя і тільки після цього опустився на своє місце.
– Я тобі розповім, – заговорив він дещо уповільнено, мовби водночас дослухував якісь власні думки. – Але для того, щоб ти краще мене зрозумів, нам потрібно випити по три-чотири чарки. Це щоб ми були на однаковій хвилі, так би мовити.
Юрко оглядівся навкруги, пробігся поглядом по просторій кімнаті, немовби щось шукав. Але, так ні на чому й не затримавши погляду, повернув його на Аліка.
Алік узяв чарку, подивився на товариша дещо спантеличено, не знаючи, що буде далі.
– За взаєморозуміння, – Винничук теж підняв чарку, підніс до рота і на якусь мить завмер, потім невпевненим жестом простягнув руку з чаркою до Аліка. Чарки одна об одну дзенькнули й повернулися на стіл уже порожніми.
Алік узяв огірочок, відкусив, смачно хрумкнувши. Хазяїн теж потягнувся за огірочком.
Настала тиша, яку явно жоден із них не хотів порушити першим. Юрко знову наповнив чарки.
Після четвертої Алік відчув неконтрольоване розслаблення організму і злякався. Скільки вже разів він собі говорив: не можна пити горілку після вина! І однаково наставав якийсь момент, не так часто, раз на півроку, коли вино закінчувалось, а горілка на дружньому столі ще залишалась, або несподівано, як цього разу, горілка замінювала вино з якоюсь езотеричною, не цілком зрозумілою метою.
– Ну, – спроквола мовив гість, дивлячись на хазяїна пом'якшеним горілкою поглядом, у якому не було ні краплі вимогливості, а помітне було тільки м'яке, ненав'язливе прохання.
Винничук важко зітхнув і налив по п'ятій.
Погляд Аліка наповнився переляком.
– Ти можеш не пити, – мовив трохи уповільнено хазяїн будинку. – Але краще випий! Я вже майже готовий…
Останню, п'яту чарку Алік в один ковток не осилив. Довелося зробити два.
Винничук же, навпаки, мовби навіть підбадьорився після п'ятої. Здригнувся, витер долонею губи.
– Я роман пишу, – почав він.
В очах Аліка з'явився страх. Він подумав, що зараз товариш розповідатиме йому зміст свого нового роману і що спеціально для цього він його, гостя, й напоїв. Аби просто не було сили встати і піти.
– Я не розповідатиму, про що він, – вів далі Винничук, і в Аліка відлягло на серці, він розслаблено обм'якнув, трохи згорбився, вперся ліктями в стільницю й підборіддя поклав, наче квіти у вазу, на відкриті, з'єднані в зап'ястках долоні. – Але в мене там був один персонаж… російський моряк із Севастополя, що випадково потрапив до Львова. Ну, я думав, він у романі закрутить роман із заміжньою галичанкою.