Львiвська гастроль Джимі Хендрікса, стр. 53
Спина поляка повільно випросталась. Він озирнувся на всі боки, зупинив погляд на Тарасові. Той підійшов, узяв у нього банку й показав рукою на прочинені дверці машини. Пасажир неспішно всівся на своє місце, а Тарас, присівши навпочіпки, акуратно злив сечу, притримавши нирковий камінь пальцем. Потім, витягнувши з кишені куртки серветку, загорнув камінчик і засунув у кишеню.
Другий поляк «зніс» свій камінь відносно легко вже через півгодини після першого. А ось третій, Вацлав, мучився довше. Він двічі просив зупинити машину, але нічого в нього не виходило. «Князівські камені виходять довше!» – з легким роздратуванням подумав Тарас. А світанок наближався, на дорогах з'явилися машини, й сильно розганяти старий «опель» по вибоїнах бруківок Тарас уже не міг. Близько шостої він виїхав на Лісову і помчав по цій короткій вуличці вгору, не намагаючись об'їжджати ями й горби. Тут нарешті обличчя Вацлава посиніло, й він благально подивився на водія, певно, не в змозі говорити через різкий біль.
Тарас зупинив машину. Поки Вацлав стояв, згорбившись, лицем до гори, з банкою в руці, Тарас дивився на жовто-помаранчевий давно знайомий будинок, у якому на його очах щойно засвітилися спочатку двоє, а потім іще троє вікон. У мешканців будинку починався новий день, а в Тараса ще не закінчилася робоча ніч. Але ось-ось мала закінчитись. Єдине, що засмучувало, так це те, що Дарки він цього ранку не побачить, та й кава в термосі вже давно не гаряча. Згадавши про термос, Тарас витяг його з багажника, випив із чашки-кришки, потім знову наповнив її й запропонував клієнтам на задньому сидінні. Ті з вдячністю допили каву.
Повітря під ранок легшало, сухішало. Тут, на Лісовій, було ще тихо, набагато тихіше, ніж годину тому на Личаківській. Тут, мабуть, активне вранішнє життя починалося трохи пізніше, та й гора з парком наверху добре захищала вулицю від частини міських шумів і звуків.
Десь далеко прогримів несподіваний постріл, і зразу ж таки, на його фоні, почув Тарас, як ударився камінчик об скло банки. І задзюркотав струмінь.
Зітхнув із полегшенням. Важка ніч позаду. Тепер можна додому, де він напевно засне без «снодійного» державного гімну. Втома вже намагалася стулити йому повіки, але поки що він тримався і протримається аж до повернення додому, у затишну квартиру.
Передавши Тарасові банку, Вацлав, стогнучи, повільно сів у машину. Тарас опустився навпочіпки. Злив із банки жовту рідину, притримав пальцем камінь. Відразу помітив, що розміром цей камінь набагато більший за звичайні. Тому так довго й не виходив. Отже, Тарас мав рацію, коли жартував подумки про те, що у князів і камені великі, князівські. Вже взявши його в серветку, звернув увагу на дивний колір. Наблизив до очей. У похмурому передсвітанковому повітрі здалося, що камінь переливається різними кольорами, блищить. «Як я втомився», – усміхнувся жартам свого зору Тарас і, добре загорнувши камінчик у паперову серветку, поклав до кишені.
Завів машину, кинув погляд на досі блідого Вацлава.
– У мене ще два там сидять, – сумно похитав головою поляк. – Я сподівався, що всі вийдуть.
– Вони у вас завеликі, – мовив Тарас неголосно. – Відпочиньте і приїжджайте за кілька тижнів!
Вацлав кивнув.
Тарас підвіз клієнтів до готелю. Розплачувався один із тих, що сиділи ззаду. Попрощалися тепло, по-людськи.
Повернувшись додому, Тарас кинув рибкам сухого корму, оглянув кактуси. Знову побіжно згадав про сусіда знизу, що привчив його до дисципліни у справі годування рибок. Роздягся і вирішив перед сном оглянути нічну здобич. У трусах всівся на холодний табурет на кухні. Підклав білий аркуш паперу, витягнув три загорнуті в серветки камені, взяв у руку збільшувальне скло. Перші два камені були абсолютно звичайні, схожі на маленькі місяці, але камінь Вацлава змусив Тараса завмерти. Він дійсно переливався різними кольорами і здавався відполірованим, немов перламутр, що пройшов через руки вправного ювеліра. Тарас урешті-решт узяв його пальцями, підніс ближче до очей і знову розглянув крізь лупу.
– Не може бути! – прошепотіли його губи. – Це ж перлина! Справжня перлина!
І він замислився про перли, почув у пам'яті шум моря, моря, якого він ніколи не бачив і на берегах якого він жодного разу не сидів. Воно бачилося йому зараз настільки реальним і живим! Він побачив на піщаному березі розкидані черепашки, розкриті «метеликом» порожні молюски різноманітних форм, побачив і половинку устричної мушлі з блискучою перлиною всередині. Примружився, хитнув головою. Знову відчув утому і, залишивши камені та лупу на столі, вийшов із кухні.
Розділ 37
Дивним чином і море, і перлина перескочили в короткий сон Тараса, а отже, сон, незважаючи на всю втому тіла, виявився слабким і поверховим. І бродив Тарас уві сні безлюдним піщаним пляжем зі знайденою перлиною, затиснутою між великим і вказівним пальцями правої руки, бродив і дивився під ноги на черепашки, що лежали на піску, в пошуках наступних перлин. Але інших перлин ніде видно не було.
Може, саме розчарування через безрезультатні пошуки, що заступило собою радість од знахідки першої перлини, ще більш ослабило його сон, і вже години три опісля, тобто близько десятої ранку, Тарас розплющив очі й ще хвилин двадцять просто лежав на спині, втупившись у стелю. Пробудження тіла наставало повільніше, ніж пробудження думок. Тяжкість утоми перетекла в ноги, і Тарас відчував її, але не звертав уваги, бо голова його працювала легко, немов позаду був повноцінний восьмигодинний сон. І та ж перлина, або, точніше, перламутро-подібний нирковий камінь Вацлава займав, як і раніше, головне місце в думках Тараса. Він підвівся, сходив на кухню, ще разок розглянув незвичайний камінчик крізь лупу і, переконавшись остаточно, що все це йому не наснилось і не привиділося, повернувся й знову приліг на канапу.
На обличчі з'явилася мрійлива усмішка. Згадав про Дарку. Знайшов поглядом мобільник, залишений уранці на тумбочці.
«Вона, певно, спить іще після своєї нічної зміни», – подумав.
А сам уже уявив, як показує їй крізь лупу цей дивний камінчик. Уявив, як вона дивується й не вірить йому. І напевне ж не повірить! Хоч і не знає нічого з медицини… А може, все-таки повірить?!
Тарас перевів погляд із мобільника на вікно, за яким тривав пізній, але досить світлий ранок. Значить, небо сьогодні піднялося вище і не тисне на прозорість повітря своїми звичайними осінніми хмарами.
Близько полудня Тарас усе-таки набрав номер Дарки і страшенно зрадів, почувши після двох довгих гудків її бадьорий і дзвінкий голос.
– Ти не спиш? – запитав він.
– Ні, – відповіла вона. – Мені сьогодні потрібно було до зубного лікаря на десяту.
– Що, зуба зламала?
– Ні, для профілактики. Все гаразд! Мені знову дозволили кусатися! – розсміялася вона.
– А помаду антиалергійну коли випробовуватимемо?
– Та хоч сьогодні ввечері, – грайливо підтримала тему Дарка.
– А раніше? У мене дещо цікаве є! Побачиш – очманієш! Може, за годинку?
– Я подумаю, – пообіцяла Дарка. – А що ти мені хочеш показати?
– Не скажу! А то раптом нас хтось підслуховує! Ще відберуть!
– А якщо воно мені сподобається, то подаруєш?
– Ну ти й нахабна! – Тарас розсміявся. – Добре, якщо по-справжньому сподобається, то подарую!
– Гаразд, тоді за годину в «Кабінеті»!
Тарас був щасливий. Він забрався під душ, двічі вимив голову шампунем. Тер собі боки мочалкою, намиленою до піни евкаліптовим милом.
Спускаючись дерев'яними сходами парадного, раптом зупинився, побачивши, що п'яту сходинку пофарбовано в червоний колір. Спробував згадати, чи помітив він це, коли підіймався до себе додому рано-вранці. Але згадати так і не зміг. Опустився навпочіпки, поторкав сходинку пальцем. Фарба була свіжа.
Переступивши, Тарас вийшов із парадного й легкою ходою подався по Пекарській у бік центру. У лівій кишені куртки він ніс збільшувальне скло із зручною металевою ручкою, а в правій – перлину, добре загорнуту в м'яку серветку і разом із нею засунуту в окремий платиковий тубус із-під гомеопатичних пігулок-кульок проти кашлю.