Львiвська гастроль Джимі Хендрікса, стр. 42
– Післязавтра о першій ночі, – сказала вона, повернувшись на своє місце. – Будете першими! Це важливо! Зазвичай під кінець прийому в нього знижується увага, та і слух теж. А на самому початку він усе чує й дуже уважний. Тільки вам треба добре підготуватися. Краще письмово, щоб жодного зайвого слова. Це моя вам порада! Напишіть усе чітко, як у книзі, а потім йому повільно прочитаєте, а якщо він захоче, то віддасте йому аркуш і він сам іще раз прочитає!
– Так а мені що робити? – дещо збентежено запитала Оксана, яка виявилася раптом «за бортом» розмови.
– Голубонько, не переймайтеся! – Рука пані в чорному простяглася в бік відвідувачки, немов бажаючи погладити ту по плечу. – Потерпіть! Треба визначити природу сновидіння! Якщо це чисте сновидіння, то ми до нього ще повернемось, а якщо це якось пов'язано з вібраціями, то він, – пані кивнула на Тараса, – вам усе, що Симон Федорович скаже, передасть.
– Знаєш, мені щось коньяку захотілося, – сумно призналась Оксана Тарасові, коли вони вийшли з лабораторії.
– Ходімо! – з готовністю відповів її приятель. – У «Домінік» чи в «Чаршний ліхтар»?
– Ходімо в «Ліхтар», – сказала рипучіше Оксана і зітхнула.
Розділ 30
Опівнічний проспект Чорновола повільно вів Аліка у бік будинку, до якого було ще далеченько. Небо, що підганяло в спину важкими похмурими хмарами, застиглими над оперним театром і старим містом, раптом розслабилося, очистилось і навіть здивувало сущих під ним раптовою появою круглого жовтка місяця. Значить, дощ або скасовувався, або був зарезервований тільки для жителів центру.
Алік кілька разів на ходу задер голову і подивився вгору, перш ніж думками відвернувся від дороги, повністю довіривши її ногам.
Попереду зима, не попереду по дорозі, а попереду за часом. І настати вона може й за два тижні, й через місяць. Алік пригадував минулу зиму, дещо задовгу, але цілком приємну з однієї-єдиної причини: сніг кращий за дощ! І хоча жити під постійними дощами не так уже й страшно – живуть же люди в Лондоні й узагалі в Англії та в Ірландії, де дощить куди частіше, ніж у Львові! Але сніг – як чисте, свіже простирадло. Сніг оновлює відчуття життя. Омолоджує. За ним можна заново відфокусувати погляд. Добре, що зір не зношується через усе побачене в житті, добре, що Алік іще може дивитися на світ без окулярів. І навіть уночі йому завжди здається, що він бачить так само, як удень. А зимової ночі й поготів! Зимова ніч освітлена знизу, із землі, освітлена снігом, який дивиться вгору, відбиває небо. А коли ще місяць на небі, як тепер, то сніг тягнеться своїм світлом до нього, іскриться, й ці іскорки роблять ніч іще яскравішою та живішою.
Алік, дійшовши до парку 700-річчя Львова, знову кинув погляд на небо, на місяць. Здивувався, з якою легкістю йому сьогодні крокується. Подумав про те, що за роки свого життя пройшов цю дистанцію від театру до свого будинку на Замарстинівській сотні, ба ні – тисячі разів! На його очах тут зникали старі та з’являлися нові будівлі. Вибудовувався медичний центр Святої Параскеви, підіймалася щогла з великою жовтою літерою «М» – «Макдональдс», до якого він жодного разу не зайшов. Якби хоч приблизно можливо було підрахувати їх, усі ці пройдені кілометри, і потім, перетворивши їх на пряму лінію, накреслити її на мапі, відштовхнувшись од Львова! Дісталася б ця лінія на мапі до Берліна або Парижа? Напевно, так!
Алік усміхнувся, відчувши, яким близьким раптом виявився Париж.
А згори щось зашуміло. І Алік, задерши голову, побачив на небі між собою та жовтим місяцем зграї ворон, що летіли у бік центру. Вони летіли йому назустріч, але, кажучи мовою пілотів, перебували вони – ворони й Алік – на різних ешелонах висоти.
Алік зупинився, не зводячи очей із сотень чорних цяток, які перетинали його особисте нічне небо. Ворони летіли мовчки, не перекаркуючись між собою, мовби про все давно й давно домовилися. Тільки шелест їхніх крил опускався униз, на землю, як звуковий доказ їхнього руху.
Зустрічне перетинання неба воронами закінчилося хвилин через п'ять, і знову небо завмерло у своїй темній одновимірності, ослабленій тільки світлом місяця.
Ось уже й коротка Варшавська вулиця залишилася позаду, і крокував він тепер по своїй, не найкоротшій вулиці Львова – по Замарстинівській.
А думки легко та невимушено віднесли його назад, до скверика біля Порохової вежі, посадовили його на лавку, на якій він уже не раз сидів, і нагадали про скупчення нечесаних, немитих, нечистих і голодних бомжів, які збиралися там щочетверга.
Ось і нині настав четвер, але, доки він дозріє до повноцінного дня, пройде ще годин сім-вісім.
«Цікаво, з'явиться сьогодні там, у сквері, ця кругловида кучерява жінка з суворим поглядом і великим фотоапаратом?» – подумав Алік. Подумав і посміхнувся, згадавши, як він здався їй бомжем!
Цікаво, як це його, вільну людину, могли вважати бомжем?! І той худий дядько, що підсів до нього на лавку минулого разу, він теж розмовляв із ним як із бомжем… Хоча що, бомжі ж теж абсолютно вільні люди, по суті, ті ж хіпі, тільки не розумом, а своєю фізичною природою. Потягнуло їх пияцтво або якийсь інстинкт на вулицю, ось і зробили вони все, щоб вулиця стала їхньою рідною домівкою.
– Наша крыша – небо голубое, наше счастье жить такой судьбою, – замугикав Алік на ходу пісеньку з «Бременських музикантів».
І раптом не зовсім виразне занепокоєння охопило його, обірвавши пісеньку з мультфільму. Алік зупинився. Замислився. Оглядівся на всі боки, однаково порожні та тихі. Ні, це було зовсім інше занепокоєння, не те, що супроводжується страхом і заціпенінням. Це занепокоєння було легшим, трохи поверховим. Та все-таки воно було присутнє.
Алік поліз до кишені джинсової куртки, витягнув мобільник із правої й переклав до лівої. Перевірив кишені джинсів. І зрозумів, у чому справа! Він шукав ключ од свого будинку, від флігеля, в якому прожив усе своє життя. Цей ключ завжди лежав у правій кишені куртки або, якщо він залишав куртку вдома, у правій кишені джинсів. Але зараз його не було, не було ніде.
Спочатку радше розгубившись, аніж засмутившись, Алік знову й знову перевіряв кишені, перебираючи пальцями наосліп дрібні гроші, якісь папірці, пігулки проти кашлю, що випали хтозна й коли з упаковки, й інші малі речові дрібнички, зазвичай звані «вмістом кишені». Ключа не було. Останні сумніви щодо його відсутності зникли, й тепер потрібно було вирішувати: що робити далі? Двері, звичайно, фанерні. Виламати їх неважко, але цим порушиться не лише внутрішній світ Аліка, але і внутрішня аура його житла. Виламувати двері – це насильство. Це однаково, що ламати руку живій істоті. А його флігель був саме живою істотою, що зігрівала його довгі роки, зберігала його спокій і душевний світ. Ні, ламати не можна. І дивно ж! Це був останній ключ! Кілька років тому Алік ще мав два ключі, але потім другий пропав, й ось тепер зник і останній…
Алік дістав мобільник, покрутив його в руці, роздумуючи: кому дзвонити й навіщо? Так, є фірми, які за сто доларів відчинять будь-який замок або сейф, але в нього немає ста доларів, та й звертатися в таку фірму – це те ж саме, що звертатися до кілерів із проханням покарати кривдника. Ні, треба придумати щось інше. Але що?…
Жовтий місяць знову привернув увагу Аліка, тільки тепер він уже подивився на нього поглядом людини, яка потребує допомоги.
«Краще б десь переночувати, а вранці вже можна спокійніше розв'язати цю проблему», – подумав він.
І здивувався тому, як недавні думки про бомжів і свободу раптом видалися глумливо-актуальними. Він теж став бомжем. Нехай хоч і на одну ніч! Зате тепер він зможе краще зрозуміти цих людей, краще відчути, що таке абсолютна свобода!
Що ж робити? Повернутися до парку 700-річчя Львова, влаштуватися на лавці, накритися газетами? Але ж і газет немає, та й не заходив він давно до цього парку. Може, там і лавок немає?
У руці пікнув телефон – палець випадково натиснув на клавіатуру. Алік опустив погляд. Подумав: кого б він міг зараз, у таку пізню годину, потривожити? Давніх друзів турбувати через таку дурницю не хотілось. У когось із них сім'ї, та й взагалі вони вже давно сплять. Не спати можуть романтики й люди одвічно нещасні, такі, що не знайшли собі в житті надійного місця.