Львiвська гастроль Джимі Хендрікса, стр. 35

Близько пів на п’яту він уже був біля сяючого віконця нічного обмінника на вулиці Франка. Просунув у нижній виріз віконця сто десять євро.

– Гривні немає, – почув знайомий улюблений голос.

Нахилився, кінчиком носа прилипнув до скла.

– Ой, це ти! – зраділа Дарка і помахала правою ручкою в довгій рукавичці смарагдового кольору. – Знаєш, півгодини тому прибіг негр, здається, він у казино «Спліт» на дверях стоїть, і забрав усі гривні!

– Що ж, – усміхнувся Тарас. – Тоді просто питимемо каву! Кавові попільнички чисті?

Дарка просунула назовні обидві «венеціанські» попільнички. Тарас наповнив їх із термоса й одну акуратно просунув назад. Приємний запах залоскотав у ніздрях.

– Ти сьогодні після обіду вільний? – запитала Дарка.

– Так! – Тарас кивнув.

– Тоді придумуй: куди підемо?

Тарас підніс «венеціанську» попільничку до губ, відпив уже не гарячої, зате міцної й ароматної кави і замислився.

Розділ 26

Здавалося, що ввесь ранок десь на задвірках сну Тараса звучав нескінченний Гімн України. І затих він тільки після того, як запіпікав будильник у мобільному телефоні. А Тарас підвівся, відчуваючи неприємну тяжкість у плечах, ніби він цілу добу носив на спині важкий похідний рюкзак. Умився, але снідати не захотів. Хто снідає о другій годині дня? Якраз час обідати!

Із увімкненим ноутбуком пройшов на кухню. Перевірив пошту – у віртуальній скриньці тільки один e-mail, та і той від нічного клієнта Славомира.

«Красно дякую, – писав поляк. – Не забувайте про можливий заробіток! Із вашою винахідливістю та енергією ви можете заробляти й більше, ніж 5000 євро на місяць! Славомир».

Тарас гмикнув, перейшов на сайт метеопрогнозу, побачив, що вечір у Львові буде дощовий, але не засмутився. Нехай іде дощ! Хто його тут, у Львові, боїться? Зате він зустріне через дві години своє особисте «сонечко» і поведе його туди, де їм обом буде затишно й тепло!

Зустрілися вони з Даркою в кав’ярні «Кабінет». Він уже сидів за столиком, перегортаючи взяту з полиці книгу, коли вона зайшла, на ходу складаючи мокру парасольку червоного кольору. З парасольки крапала вода. На її обличчі світилась усмішка – Дарка дивилася на нього пустотливими, веселими оченятами. Підійшла. Ніжно доторкнулася до губ Тараса вказівним пальчиком правої руки, затягнутої в бордову рукавичку. Тканина рукавички виявилася хорошим провідником тепла. Дарка сіла навпроти, опустила парасольку під ноги на підлогу, зняла з голови чорну кепку, схожу на кашкет американських поліцейських, розстебнула два верхніх ґудзики короткого, по коліна, чорного пальта, щоб звільнити шию від темно-синьої вовняної хустки.

– Тут тепло! – Тарас усміхнувся у відповідь. Дарка підвелася, зняла пальто, залишившись у темно-синіх вельветових джинсах і бордовому светрі. Рукавички на її руках були трохи світліші за светр. Вона помахала рукою офіціантці, смаглявій жінці років тридцяти, схожій на циганку.

– Латте! [3]

– А вам? – офіціантка перевела погляд на Тараса.

– Еспресо і п'ятдесят «Закарпатського».

Коли офіціантка відійшла, Тарас поцікавився:

– Як удома?

– Усе гаразд! А в тебе?

– А що в мене? – Тарас знизав плечима. – Я ж сам живу. Ну, не зовсім. Ще кактуси є і акваріум із рибками. їх я погодував.

Дарка розсміялася.

– Чим ти їх годуєш?

– Чим? Кормом. Із коробки. А ти, до речі, обідала сьогодні?

– Звичайно, – відповіла Дарка. – Теж кормом із коробки. Сухий сніданок!

– Сухий сніданок на обід?

– Знаєш, – губки Дарки склалися в єхидну посмішку, – людина зазвичай снідає тричі на день, тільки другий сніданок називає обідом, а третій – вечерею. Для різноманітності. Зрозуміло?

– Авжеж, – кивнув Тарас. – Зрозуміло!

– На життя треба дивитися вільніше, а не за інструкцією! – додала Дарка, озирнувшись на офіціантку, що наближалася.

Тарас попивав каву з коньяком, слухав сьогодні балакучішу, ніж зазвичай, Дарку і час від часу кидав погляд на залиті дощем вікна кав'ярні. Він чекав од них сигналу, не хотів пропустити паузу в дощі. І коли за вікнами кав'ярні стало трохи світліше, заквапився, допоміг Дарці надіти приталене чорне пальто, сам підняв із підлоги парасольку.

На вулиці вони встигли потрапити під швидкоплинний сонячний промінець. Тарас узяв Дарку за руку. М'яка, тонка тканина рукавички не заважала йому.

– Тільки-но пуститься дощ, побіжимо до найближчої кав'ярні! – запропонував він.

Дарка кивнула.

Перерва в дощі довела їх до бару «Домінік» на Федорова. Там їм довелося затриматись на годинку, поки дощ, що перетворився на справжню зливу, не затих, не припинився, даючи закоханим можливість знову прогулятися старим центром Львова.

– Як твоя алергія? – обережно запитав Тарас, осмілівши після коньяку.

– Поки що не турбує, – відповіла Дарка. – Я ж розумна! Я її не провокую!

– Знаєш, мені тут один клієнт із Польщі сказав, що в Бельгії придумали нові ліки від алергії, – Тарас заговорив невпевнено, неголосно. – Якщо хочеш?

Дарка заперечливо хитнула головою.

– Обережність – кращі ліки! – сказала вона. – Обережність і тверезість!

Близько шостої Дарка попросила Тараса посадити її в таксі й поїхала додому відпочити перед нічною зміною.

Імжило. Тарас крокував додому в піднесеному настрої. Проходячи повз міні-маркет, не втримався й зайшов, аби купити пляшечку коньяку. Вже у своєму дворі на Пекарській помітив, що вікна в квартирі Єжи Астровського світяться. Виникло бажання поговорити з сусідом.

Єжи, відчинивши двері, зрадів. Охоче впустив Тараса в коридор, але тут же попросив зняти черевики.

– У мене сьогодні прибрано, – сказав, і в його інтонації водночас прозвучали і гордість, і вибачення.

У кімнаті дійсно було чисто. У Тараса виникло відчуття, що прибирання тут тільки-но закінчилося. На підвіконнях обох вікон, оголених зсунутими вбік фіранками, стояли чотири вазони з дорослими столітниками – по два на кожному підвіконні. Перукарське крісло було знову вкрите простирадлом. Столик, за яким вони нещодавно втрьох із Оксаною пили каву, прикрашала зелена скляна ваза. З неї скромно виглядала червона голівка штучної троянди.

Тарас поставив пляшку коньяку поряд із вазою й озирнувся на хазяїна.

Єжи заперечливо захитав головою.

– Я тут більше не п’ю, – м’яко, не бажаючи образити гостя, заявив він. – Тільки в культурних громадських місцях. До речі, у мене є хороший чай. І чайник я купив новий. Зі свистком.

– Ну я якось уже налаштувався на коньяк. – Тарас кинув погляд у бік вікон, за якими на їхній двір опускалися сутінки.

– Одне іншому не заважає. – Хазяїн квартири знизав плечима і пішов на кухню.

Приніс чарочку і дві чайні філіжанки. Тарас тут же наповнив чарочку коньяком. Пригубив.

– Я порадитися хотів, – признався хазяїну квартири.

– Зі мною? – здивувався Єжи.

– Авжеж, по-сусідському.

Єжи закивав.

– Звичайно, звичайно, якщо я чимось можу допомогти… Я з радістю, ти ж знаєш…

– У тебе, до речі, ніяких рідкісних хвороб немає? – запитав раптом Тарас, перейшовши на напівшепіт.

– Ні, а що?

– Та так, просто… У моєї дівчини сильна алергія на гроші…

– На гроші? – здивувався Єжи.

І тут із кухні долинув наростаючий свист чайника. Розмова урвалася ненадовго, та через кілька хвилин Єжи знову всівся на свій стілець.

– І вона що, терпіти не може грошей?

– Не вона, а її тіло. Відразу висипання, почервоніння, свербіж… А вчора мені один знайомий поляк запропонував для неї ліки… Бельгійські…

– Так це ж, напевно, дорого…

– Ні, можна сказати – безкоштовно, але за послугу…

Єжи замислився. Обличчя його стало настільки серйозним, що й Тарас завмер, чекаючи почути думку сусіда.

– Знаєш, – нарешті заговорив Єжи. – Я б на твоєму місці її не лікував…

– Чому?

– У тебе що, багато грошей? Якщо в неї алергія на гроші, значить, їй і без них добре! Моя перша дружина… – В очах Єжи блиснули раптові сльози. – Вона навпаки, так гроші любила, що мені довелось її розлюбити. Якби тільки в неї була алергія на гроші! Може, я зараз був би вже дідусем…