100 чарівних казок світу, стр. 99

Каліф задумливо пішов додому: цього разу він чув досить. «Казі сидить один на судилищі своєму, – міркував каліф, – він робить, що хоче, він свавільний, може діяти самоуправно і самовільно: від цього все зло. Треба його обмежити; треба дати йому помічників, які зв'яжуть свавілля його; треба поставити і збоку, поряд з ним, спостерігача, який перевіряв би всі справи казі на терезах правосуддя і доносив би мені щоденно, що казі судить правдиво і неупереджено».

Сказано – зроблено; каліф посадив ще двох суддів, по праву і ліву руку казі, повелів називатися цьому суду судилищем трьох правдивих мужів; поставив знаменитого умму, із золотим жезлом, назвавши його каліфським приставом правди. І судилище трьох правдивих сиділо і називалося з волі і за фірманом [7] каліфським; і свідок каліфський, пристав правди, стояв і доносив щоденно: усе добре.

– Як тепер наші справи? – запитав каліф одного разу у пристава свого, – чи чиниться суд, і правда, і милість, чи щасливо живе народ?

– Щасливо, великий государю, – відповів той, – і суд, і правда, і милість чиниться, немає бога окрім Аллаха і Мохаммед його посланник. Ти вилив благодать величі, правди і милості твоєї, крізь сито премудрості, на засмучені пекучою спекою, непокриті голови народу твого; цілющі краплі роси цієї запліднили серця й уста підданих твоїх на зростання дерева, колір якого є вдячність, признання народу, а плід – благоденство його, оперте на непорушні підвалини на ґрунті правди і милості.

Каліф був задоволений, спочиваючи знову на тому самому пухнастому оксамиті, перед тим самим заколисливим водограєм, з тим самим незмінним бурштиновим другом в устах, але мова пристава здалися йому щось кучерявою; а каліф, хоч і звик уже давно до східної яскравості барв, заплутаності візерунків та пишної розкоші висловів, устиг, проте, навчитися не довіряти пишномовному слову придворних своїх.

– Мелеку! – мовив каліф, і Мелек стояв перед ним, так само догідливо схилившись. Каліф подав йому відомий знак.

– Сподоби негідні слова раба твого, – сказав Мелек, – сподоби, о великий каліфе, не краю священного вуха твого, а тільки праху, топтаного благословенними стопами твоїми, і ти не підеш сьогодні підслуховувати, а сидітимеш тут, втішаючись спокоєм.

– Кажи, – відповів каліф.

– О, великий государю, голос один: народ, вірний народ твій волає під беззахисним гнітом. Коли був казі один, тоді була в нього й одна тільки, власна своя голова на плечах; вона одна відповідала, і він її беріг. Нині у нього три голови, та четверта у твого пристава; вони поділили страх на чотири частини і на кожного припало по четвертій частці. Мало було цілого, тепер ще стало менше. Одного вовка, великий государю, сяк-так нагодувати можна, якщо іноді й схопить за живе, – зграї собак не нагодуєш, не вистачить м'яса на кістках.

Каліф замислився, змовчав, насупив брови, і чоло його сховалося в непроникній хмарі диму. Потім бурштин упав на коліна.

Каліф довго в задумі перебирав пахучі чотки свої, хитаючи повільно головою.

«Мене називають самовладним, – подумав він, – але ні влади, ні волі у мене немає. Голова кожного з негідників цих, звичайно, в моїх руках; але, відрубавши людині голову, скоротиш її, а моральні якості її не зміниш. Заснувати добро і благо, зміцнити щастя і спокій кожного не в устах раболіпних блюдолизів моїх, а насправді, – це важче, ніж пустити у світ людину без голови. Перевішати підданих моїх набагато легше, ніж зробити їх чесними людьми; спробую, одначе; треба обмежити ще більше самоправство, утруднити підкуп роздробленням справ, за предметами, за родом їх та іншими відносинами, на більшу кількість осіб, місць і ступенів; одна особа діє самовільно, а де потрібна згода багатьох, там правда знайде більше захисту.

І зробилося все з волі каліфа: де сидів раніше і судив та керував один, там сидять семеро, поважно розгладжують мудрі бороди свої, хитромудрі вуса, тягнуть кальян і судять і рядять дружно. Усе добре.

Великий каліф з душевним задоволенням споглядав у світлій голові своїй новостворену державу; лічив на пальцях, лічив на чотках силу-силенну нових слуг своїх, слуг правди – і радів, розчулено усміхаючись, що правосуддя знайшло в каліфаті його таке могутнє опертя, такий численний оплот проти зла і неправди.

– Чи ще не будуть щасливі вірні раби мої, – сказав він, – невже вони не щасливі тепер, коли я захистив і власність і особу кожного фаудтами, тобто цілими батальйонами невсипущої варти, що оберігає дбайливо священне свічадо правосуддя від тьмяності та іржі? Згубне дихання нечистих не сміє торкнутися його; я бачу: свічадо відбиває промені сонячні в тій самій чистоті, як прийняло їх».

Знову покликав каліф Мелека, знову заховався від очей народу в просту чалму і коричневу кирею, знову пішов під стінками тісних, звивистих вулиць; часто і старанно каліф притуляв чутливе вухо своє до старезних жител вірнопідданих – і чув самі тільки стогони, самі скарги на ненаситну користь нового сонму невсипущих вартових правосуддя.

– Поясни мені, Мелеку, – сказав каліф, здивований і гнівно обурений, – поясни мені, що це означає? Я не вірю вухам своїм; бути цього не може!

– Государю, – відповів Мелек, – я людина темна, чую очима, бачу руками: тільки те і знаю, що обмацаю. Дозволь мені привести до тебе старого Хуршита – він жив багато, бачив багато; слово неправди ніколи не оскверняло чистих уст його, він скаже тобі все.

– Поклич.

Хуршит увійшов. Хуршит з простолюду, з натовпу, що добуває собі хліб насущний кривавим потом.

– Хуршите, що скажеш?

– Що запитаєш, повелителю; не подай голосу, і відголосок в горах мовчить, не сміє відгукнутися.

– Скажи мені прямо, сміливо, але говори правду – коли було краще: тепер чи раніше?

– Государю, – сказав Хуршит, глибоко зітхнувши, – за батька твого було важко. Я був тоді овечником, як і тепер, тримав і своїх овець. Що, бувало, прогляне молодий місяць на небі, то й тягнеш на плечах до казі свого барана: важко було.

– А потім? – запитав каліф.

– А потім, пане, стало ще важче: додалося начальства над нами, додався й тягар, стали ми тягати на плечах своїх по два барани.

– Ну, а тепер кажи!

– А тепер, государю, – сказав Хуршит, весело посміхаючись, – слава богу, зовсім легко!

– Як так? – скрикнув зраділий каліф.

Хуршит підвів веселі карі очі свої на каліфа і відповів спокійно:

– Гуртом ганяємо.

Казка про Івана Молодого Сержанта Лиху Голову, без роду, без племені, без прізвища

У самодержавному царстві, що за тридев'ять земель, жив цар Дадон Золотий Кошель. У цього царя було безліч підвладних князів: князь Панкратій, князь Клим, князь Кондратій, князь Трохим, князь Ігнатій, князь Євдоким, багато інших таких самих і, крім того, правдолюбні, сердобольні міністри, фельдмаршал, генерал, губернатор та Іван Молодий Сержант, Лиха Голова, без роду, без племені, без прізвища. Його цар Дадон любив за вірну службу, його й жалував не раз великими чинами, грошима, стрічками першокласними, хрестами, медалями й орденами.

Така милість царська спричинила заздрість вельмож і бояр придворних, і прийшли вони до царя, і почали промовляти:

– За що, государю, жалуєш ти Івана Молодого Сержанта милостями-почестями своїми царськими, осипаєш благоволіннями нарівні з твоїми полководцями? Ми, здається, для тебе більше важимо, збираємо з селян оброки добрі, живемо не по-холоп'ячому, хлібом-сіллю, пивом-медом пригощаємо кожного, носимо на собі чини і звання генеральські, які у світі ціняться вище від чина капральського.

Цар, послухавши правдолюбних і сердобольних радників своїх, наказав негайно одібрати в Івана Молодого Сержанта, Лихої Голови, без роду, без племені, без прізвища, всі документи царські, чини, ордени, медалі, і пішло йому знову жалування солдатське, просте, житло погане, і почали щодня вельможі й бояри царські на нього поклеп зводити.