100 чарівних казок світу, стр. 63

Король Заграбастав остовпів.

– Фу, мерзенність! – викликнув Окаян. – Який обман учинили! Леви ручні!

– Що?! – заревів король. – Схопити графа Окаяна й кинути на арену!

– Ви що ж думаєте, Окаян злякається? Я здолаю обох!

І він відкинув ґрати й легко зістрибнув униз. Тієї ж секунди леви з'їли його.

Побачивши це, король вимовив:

– І добре! А тепер, якщо леви не їдять дівчисько… нехай гвардійці спустяться на арену й порубають її на шматки!

Запала мертва тиша, яку перервало раптове «тур-ту-ту-ту!»; і на далекий кінець арени в'їхав лицар з герольдом. Лицар був у бойовому спорядженні, а на кінчику списа він тримав листа.

– Які звістки з Пафлагонії, хоробрий Атаккую? – закричав король.

– Усім! Усім! Усім! – прочитав герольд. – Повідомляємо, що ми, Перекориль, повернули собі трон і корону батьків… А тому вимагаємо, щоб брехун і зрадник Заграбастав відпустив з неволі Розальбу й повернув їй батьківський трон.

– Королівський дядько скинутий, – переконливо вимовив Атак-куй. – Він і його колишній перший міністр у темниці. Принц Обалду хотів утекти, але я його спіймав. Якщо з голови принцеси Розальби впаде хоч одна волосина, на нього чекають страшні тортури.

– Отакої?! – закричав Заграбастав. – Тим гірше для Обалду. Агов, кати, ведіть Розальбу!

…Капітан Атаккуй повернувся до своїх.

– Ах, мій добрий королю, я доставив Заграбаставу ваше послання й вам привіз від нього відповідь. Він відразу покликав катів.

– Покликати до мене швидше Обалду! – закричав король.

Привели Обалду; він був у ланцюгах.

– Нещасний Обалду, – сказав Перекориль, – ти вже, напевно, чув, що звір, батько твій, вирішив… стратити Розальбу!

– Що?! Згубити Бетсинду!.. – заплакав Обалду.

Йому оголосили, що його стратять наступного ранку, і відвели назад у темницю.

Уранці він вирушив на страту, але тут до міста на левах в'їхала Розальба.

Річ у тому, що коли капітан Атаккуй розмовляв з королем Заграбаста-вом, леви вискочили в розчинені ворота й умчали Розальбу, і так вони мчали, поки не досягли міста, де стояла армія Перекориля.

Щойно Перекориль став навколішки і простяг принцесі руку, підбіг Обалду й обсипав поцілунками лева, на якому вона їхала.

– О, це ви, бідолашний Обалду? – промовила королева.

І простягла йому руку для поцілунку.

…Коли король танцював з Розальбою, він раптом здивовано помітив на її пальці свою обручку; і тут вона розповіла йому, що одержала його від Спускунеми: напевно, фрейліна підібрала кільце, коли Анжеліка викинула його у віконце.

– Так, – промовила Чорна Паличка (вона з'явилася поглянути на цю пару), – я подарувала цю обручку матері Перекориля. Вона чарівна: хто її носить, той здається всьому світу надзвичайно гарним. А бідному принцові Обалду я подарувала на хрестинах троянду: поки вона при ньому – він милий і пригожий. Тільки він віддав її Анжеліці, і та знову миттю стала красунею, а Обалду – опудалом, яким був завжди.

– Розальба не має в ньому потреби, – сказав Перекориль. – Для мене вона завжди красуня! – І зірвав кільце з її пальця.

А Чорна Паличка сказала:

– Тепер ви розумієте, чому я колись сказала, що обом вам буде тільки корисно довідатися, почім фунт лиха. Ти б, Перекорилю, усе б лінувався й ніколи б не став таким гарним королем, яким будеш тепер. А тобі, Розальбо, лестощі забили б памороки.

Раптом до зали вбіг гонець:

– Государ, вороги!

Принц поцілував Розальбу й поспішив на поле брані.

…Війська Заграбастава були розбиті. Щодо короля, то він скинув з коня свого головнокомандувача й утік на його коні. Але хтось мчав іще швидше; і цей хтось був Перекориль.

Заграбастав обернувся й обрушив на голову супротивника свою бойову сокиру. Удар потрапив просто на шолом його величності, але завдав йому не більше шкоди, ніж якби його хляснули кружком масла. Перекориль вибухнув презирливим сміхом.

– Здаєшся? – запитав він.

– А що мені залишається? – відповів Заграбастав.

Іван Франко

Три міхи хитрощів

Було це восени. Біжить лисичка польовою дорогою та й зустріча їжака.

– Добрий день, їжаче-небораче! – крикнула лисичка.

– Здорова була, лисичко-сестричко! – відповів їжак.

– Знаєш що, їжаче, ходім зі мною! Йду до саду їсти винограду.

– А не кислий він, лисичко?

– Та де там кислий! Розповідала сорока-білобока, що чула від Куниці, молодої дівиці, що та бачила, як господар куштував і хвалив, що солодкий, пора збирати. Ходімо наїмося ще й дітям по грону принесемо.

– Ні, лисичко, – каже їжак, – не піду з тобою, боюся. Той господар хитрий, силець понаставляв, ще зловлюся.

– Не бійся, їжаче-небораче! – сміючись каже лисичка. – У мене є три міхи хитрощів, то вже я не я буду, коли тебе з сильця не визволю.

– Ну, коли так, то нехай буде й так!

Пішли удвох, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад 4\3 вертати, аж тут смик! Лисичка ступила необережно та й зловилася в сильце. Смикнула раз, смикнула другий раз – куди тобі! Не пускає сильце, держить за ногу.

– Ой їжаку-братику, – кричить лисичка, – рятуй!

– Як же я тебе, лисичко, порятую? – мовив їжак. – Добувай свої три міхи хитрощів і рятуй себе сама.

– Та де там мої міхи? – лементує лисичка, а сама аж тремтить зі страху. – Бачиш, скакала через річку, і всі три міхи урвалися і впали у воду. їжаку-братику, подумай ти, може, у тебе якась хитрість знайдеться?

– У мене є одна, – відповів їжак, – та не знаю, чи буде тобі до смаку. Лягай на тім місці, де зловилася, і лежи, лапки від себе відкидай і попускай духу, що можеш. Господар побачить тебе і подумає, що ти вже гниєш, та й викине за пліт.

Послухала лисиця їжакової ради, притаїлася, лежить, немов давно загинула. Прийшов господар, побачив її та аж носа затулив.

– От шкода! – промовив він. – Не був кілька день коло сильця, а тут, бач, яка гарна лисиця зловилася та вже й гнити почала. Що тепер з неї за пожиток? Викинути за пліт та й кінець.

І він відчепив Лисицю з сильця, взяв обережно за хвіст та й шпурнув за пліт у кропиву. А Лисиці тільки того й треба було. Як дасть ногам ходу, як чкурне, лиш у бур'янах зашелестіло.

Минуло два дні, чотири дні, біжить знов лисичка польовою дорогою і зустрічає їжака.

– Добрий день, їжаче-небораче!

– Здорова була, лисичко-сестричко, – відповідає їжак.

– Ходім зі мною до саду їсти винограду.

– А не страшно, лисичко, після позавчорашнього?

– Е, що там! У мене є три міхи хитрощів, якось виплутаюся.

Пішли удвох, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик! їжак-неборак якось не додивився та й спіймався в сильце.

– О лисичко-сестричко! – закричав бідолаха. – Спіймало мене сильце і не пускає. Ану добувай свої три міхи хитрощів і визволяй мене із зашморгу.

– Ой небоже, – мовила лисичка, – пропали мої хитрощі всі до одної; Скакала через річку, і всі три міхи вирвалися і булькнули у воду.

– Га, то вже, видно, така моя доля, що тут мені вмирати. Прощавай, лисичко-сестричко! Пробач мені за все, чим я тебе обидив та образив!

– Прощаю тобі, їжаче, – мовила лисичка, витираючи сльози з очей, – прощаю тобі од всього серця.

– А йди, лисичко-сестричко, обіймемося ще раз на прощання!

Лисиця обняла їжака, хоч і як їй було не до смаку. Та що, неборак на смерть лагодиться, та як же йому не вволити останню волю?

– Поцілуй мене, лисичко-сестричко, – просив їжак. – Адже ми вік звікували, як брат з сестрою.

Нахилилася лисичка до їжака, щоб його поцілувати, та ледве торкнулася своїм язиком до його зубів, а їжак тільки клац! Ухопив її зубами за язик та й держить. Що вже Лисиця не крутилася, вертілася, що вже скавучала й плакала, їжак держав за язик, поки не прийшов господар. Побачивши, що їжак спіймався в сильце і держить Лисицю за язик, він розсміявся, впіймав лисицю, а їжака відпустив на волю.