100 чарівних казок світу, стр. 35

Кравчина вийшов із-за дерева, накинув єдинорогові мотузку на шию, відрубав сокирою ріг і повів звіра до короля.

Але король і тепер не хотів давати обіцяну винагороду та поставив іще одну умову: перш аніж одружитися з принцесою, кравчина має спіймати дикого кабана.

– Охоче! – відповів юнак.

Коли кабан побачив кравчину, він кинувся на нього, грізно вишкіривши ікла. Але кравчина шмигнув у каплицю, що була поблизу, і відразу вискочив звідти через маленьке віконце з іншого боку. Кабан кинувся за ним усередину, а кравчина тим часом оббіг навколо каплиці й зачинив двері.

Розлюченого звіра було спіймано. Адже він був величезний і не міг вискочити у вікно.

Кравчина вирушив до короля. Той хоч-не-хоч мусив виконати обіцянку й віддати кравчині свою дочку та половину королівства.

Весілля зіграли дуже бучно, і кравець став королем.

Якось уночі принцеса почула, як чоловік сказав уві сні:

– Гей, поший мені куртку і заштопай штани, інакше я відлупцюю тебе аршином!

Вона зрозуміла, що великий герой був насправді кравцем, і вранці поскаржилася батькові.

Король заспокоїв її і сказав:

– Уночі залиш двері спальні незачиненими. Щойно твій чоловік засне, мої слуги зв'яжуть його й віднесуть на корабель, який відвезе його в далекі краї.

Але королівський зброєносець усе чув і розповів кравчині.

Коли королеві здалося, що чоловік заснув, вона встала, подала знак слугам і знову лягла.

А кравчина, що тільки прикидався, ніби спить, почав кричати:

– Гей, поший мені куртку і заштопай штани, інакше я відлупцюю тебе аршином! Я прикінчив сімох одним ударом, убив двох велетнів, привів із лісу єдинорога, спіймав дикого кабана. Чи мені боятися тих, хто стоїть за дверима!

Слуги почули, злякались і кинулися тікати так, ніби за ними гналося ціле військо.

Відтоді ніхто не наважувався зачепити кравчину, і він залишався королем до кінця свого життя.

Горщик каші

Жила собі дівчинка. Якось пішла вона в ліс по ягоди й зустріла бабусю.

– Здрастуй, дівчинко, – сказала старенька. – Дай мені ягід, будь ласка.

– Бери, бабусю, – відповіла дівчинка.

Поїла старенька ягід і сказала:

– Я тобі теж дещо подарую. Ось тобі горщик. Варто лише сказати: «Раз, два, три, горщику, вари!» – і він почне варити смачну солодку кашу. А якщо сказати: «Раз, два, три, горщику, не вари!» – він одразу перестане варити.

– Дякую, – сказала дівчинка, узяла горщик і пішла додому.

Тепер вони з матір'ю завжди мали на обід смачну солодку кашу.

Одного разу дівчинка пішла з дому, а мати поставила горщик перед собою і сказала:

– Раз, два, три, горщику, вари!

Горщик почав варити і наварив дуже багато каші. Мати наїлася досхочу, але забула, як зупинити горщик. Каша була в кімнаті, на ґанку, вже була й на вулиці, а горщик усе варив. Злякалася мати, побігла по дочку, але не змогла перебратися через дорогу – гаряча каша текла рікою.

Добре, що дівчинка була недалеко. Побачила вона, що робиться, і побігла додому. Сяк-так вилізла на ґанок, відчинила двері і гукнула:

– Раз, два, три, горщику, не вари!

Горщик перестав варити кашу. Але ще довго городяни їли кашу, черпаючи просто з вікон, а той, кому доводилося їхати чи йти по вулиці, мусив проїдати собі в каші дорогу.

Але ніхто не скаржився. Дуже смачна та солодка була каша.

Ганс і смугастий кіт

Водного мельника не було родини – тільки троє учнів. Якось він скликав їх і каже:

– Рідних дітей мені Господь не дав, тож хочу відписати млин одному з вас. А матиме його собі той, хто знайде для мене найкращого в світі коня. Ступайте, а через сім років вертайтеся, та не з порожніми руками.

Молодший з учнів, Ганс, був велике ледащо, та ще й дурний, як ступа, – тож усі з нього глузували.

– А ти куди зібрався? – брали його на сміх старші учні. – Навіть як і пощастить тобі з млином – він же тобі так треба, як собаці п'ята нога.

Ганс мовчки прошкував поряд, але вночі старші знайшли спосіб утекти від нього. Наступного ранку прокинувся Ганс, засмутився: «Що мені робити? – скиглив він. – Як знайти того коня без сторонньої допомоги?».

Так, бідкаючись сам до себе, не відразу помітив Ганс смугастого кота, який сидів у нього в головах.

– Куди простуєш, любий Гансе? – мовив до нього звір людським голосом.

– Якби ж то знаття, – зітхнув Ганс.

– Тримайся мене, не супереч мені ні в чому, і тоді за сім літ найкращий у світі кінь буде наш.

– Гаразд, – погодився Ганс. – Якщо ти так легко навчився людської мови, либонь, усе тобі до снаги.

От повів його кіт до свого палацу, а там – безліч слуг. Заходилися коло гостя, умили, причепурили й нагодували вишуканим харчем. У палаці взяв собі Ганс пишно оздоблену опочивальню, де й звикав спати на справжніх шовках.

День у день тепер з ранку до вечора Ганс робив усе, що йому наказував кіт: проріджував кущі срібним топірцем, поливав із золотого глека троянди в саду, обчімхував гілля на деревах діамантовими ножицями.

А якось помітив парубок, що одяг став йому замалий, взуття затісне, та й спитав у кота:

– Любий коте, я геть забув, скільки часу триває моя гостина. Якщо минуло сім років, то вже ж можу я забрати обіцяного мені коня?

– Чекай, – зразу спинив його кіт. – Спершу побудуй будинок зі срібла. Матимеш для роботи срібні цвяхи, молоток і дошки!

– Згода, – кивнув на те Ганс і притьмом взявся до роботи.

А коли все зробив, кіт запросив його на стайню, щоб він зміг вибрати коня до своєї вподоби.

Коні були один від одного кращий, тож Ганс не зміг вирішити, який з них найліпший.

– Тоді зробимо так, – запропонував кіт. – Повертайся до млина, а я через три дні сам приведу твого коня.

Послухав його Ганс, перебрався у своє зношене дрантя та й подався до мельника. На превелике його здивування застав парубок у млині старших учнів. Ті саме привели двох коней – таких старезних шкап, аж порохня з них сипалась.

– А де ж твій кінь, Гансе? – поцікавилися вони.

– Він прибуде за три дні, – відповів Ганс.

– А бува не через три роки? Добрий же кінь, якщо плуганиться повільніше за подорожнього! – старші учні підняли хлопця на глузи.

Мельник і собі наскіпався на Ганса:

– Як ти посмів упхатися до мого білосніжного, мов борошно, млина в цьому брудному лахмітті? Геть звідси!

Почвалав Ганс у повітку, до корів, там і оселився. А через три дні зупинилася перед млином парадна карета, вся золотом виграє, спереду в неї шестерня баских коней запряжена.

А на прив'язі слідом за каретою виступає сьомий кінь, та такий гарний, що в цілому світі такого немає. А на тому коневі верхи їде юна принцеса, а сама – прекрасна на вроду.

– Агов, мельнику! – гукнула дівчина.

Старий мельник не міг вийти з дива: засліплений небаченою казковою розкішшю, він раз по раз низько кланявся, вітаючи юну вершницю.

– Скажи, де зараз твій молодший учень Ганс, що старанно служив у мене сім років? – запитала принцеса.

– Е-е… у повітці, ваша ясновельможносте, – змушений був зізнатися мельник.

З карети з'явилися слуги, вимили Ганса кришталево чистою водою з діжі, вбрали парубка в такі пишні шати, що й сам король носить.

– Мельнику, – веліла принцеса, – бери коня, якого добув для тебе Ганс.

– Це ж найкращий у світі кінь, – зрадів мельник. – Млин твій, Гансе!

Але ні Гансу, ні тим паче принцесі млин не був потрібний. Вони сіли разом у чудову карету, що вся золотом вигравала, та й поїхали собі до того будинку, який Ганс збудував із чистого срібла. Він на той час уже виріс у справжній палац. Тож Ганс із принцесою повінчалися і прожили в ньому довге й щасливе життя.

Ганс-їжак

Водного заможного селянина не було дітей. Через те з нього так часто насміхалися, що одного разу спересердя він сказав дружині:

– Ми мусимо обов'язково мати дитину, хай навіть їжака, аби наш був!