100 чарівних казок світу, стр. 119
– Ось що, лицарю, – суворо сказав цар, – маю ще нерідну доньку, як дві краплі води схожі вони одна на одну. Як упізнаєш серед них рідну, її й віддам.
От пішли царівни вбиратися в однакові шати, а Білий Арап тим часом згадав про бджолине крильце, підпалив його та й покликав до себе бджолину царицю.
– Не клопочися цим, Білий Арапе, – заспокоїла його бджолина цариця, дізнавшись про його скруту. – Зі мною ти впізнаєш її серед тисячі: та красуня, що від мене хусточкою відмахнеться, і буде рідна донька Рудого царя.
Рушив Білий Арап із бджолою на плечі до світлиці, де його вже чекали цар із доньками, та й ну до красунь придивлятися. А бджолина цариця тільки те й знає, що кружляє біля лиця царівни – та й відмахнулася хусточкою. А Білий Арап і підвів її до царя:
– Ось цю дівчину я з собою забираю.
Нічого не вдіє далі Рудий цар, каже:
– Не вдалося їй тебе з товаришами погубити – тобі нею й володіти.
Поклонився Білий Арап цареві та й ну царівну квапити:
– Збирайся хутчіш, голубонько, бо племінник Зелен-царя, а мій пан почне дорікати мені, що мене тільки по смерть посилати можна.
– Скорий поспіх – людям посміх, – відказала йому царська донька. – Перш ніж я покину отчий дім, відрядімо твого коня і мою голубку на край світу за трьома гілками солодкої яблуні та живою і мертвою водою. І якщо моя голубка швидше повернеться, то ти і думати не смій, щоб я з тобою їхала. А якщо твій кінь – сама хоч на край світу за тобою піду.
Погналися кінь з голубкою наввипередки. Голубка першою досягла краю світу – на те вона й легша була, прудкіша. А як схопила три гілки солодкої яблуні, зачерпнула води живої й мертвої, заступив їй кінь дорогу. Та хоч як улещав, умовляв голубку, все марно. Голубка рішуче відмовилася оддати свої здобутки – мусив кінь їх силою відняти.
Отже привіз кінь першим три гілки солодкої яблуні та чарівної води. То царівна й скорилася покірливо своїй долі, схопилася на коня, так само чарівного, і приєдналася до Білого Арапа з його дивною свитою, яка, до речі мовити, скоро покинула їх удвох.
І так ті парубок з дівчиною за довгу дорогу одне до одного приросли, що передумав Білий Арап лисому лиходію таку красуню оддавати. Царівні Білий Арап теж припав до серця. Хай що буде, а вони їдуть далі своїм шляхом.
Зустрічати Білого Арапа з царівною вийшов Зелен-цар, а з ним і доньки його, «племінник», і царський дворовий люд. Як побачив лисун, яка в Рудого царя донька красуня, зараз кинувся допомагати їй коня розсідлувати. Та царівна відганяє того геть од себе:
– Не наближайся, – каже йому, – мерзотнику! Не для тебе я сюди приїхала, а для Білого Арапа, адже він і є справжній племінник Зелен-царя.
Усі, хто був поруч, присутні так і завмерли, а самозванець, з якого царівна машкару зірвала, кинувся на Білого Арапа й відрубав йому голову батьковим мечем, гукаючи:
– Ось маєш, кривоприсяжнику!
Заіржав тоді несамовито кінь Білого Арапа, накинувся на самозванця і аж тоді заспокоївся, як підняв його високо-високо та гепнув ним об землю з-понад хмар.
А доки всі метушилися, донька Рудого царя хутко приклала Білому Арапові голову до тіла, трьома гілками солодкої яблуні обплела, скропила спершу мертвою водою, потім живою, і ожив її королевич. Протер він очі й мовив до царівни:
– Як же міцно я спав!
– І не прокинувся б ти ніколи, Білий Арапе, якби не я, – сказала донька Рудого царя, цілуючи його і повертаючи королевичу старий батьківський меч.
А Зелен-цар зараз же закоханих благословив і своїм королівством правити призначив. На їхньому весіллі гуляли бідні й багаті, бджолина цариця і мурашиний народ – словом, усі. А може, і досі гуляють.
Деніле Препеляк
Жили в одному селі рідні брати, обидва були одружені. Старший був працьовитий, бережливий і заможний, що не зробить – усе до ладу, от тільки дітьми Бог обділив. А молодший брат був нещасливий бідняк, ледачий, зате дітлахів – семеро по лавках. А ось жінка у бідняка була працелюбна і добра, а в багатого – скупа і злішої не знайти.
Тільки й водилося у бідного брата, що пара волів – хоч і гладких, та все ж таки без плуга-борони, воза-саней яка з них користь? Щоразу, коли була в них потреба, просив у інших, частіше – у брата, в якого всього було вдосталь. А того потім жінка шпиняла.
– Рідня ріднею, – любила повторювати вона, – а копійка любить, щоб її рахували.
– Не скупися, жінко. Окрім мене, братові допомогти нікому.
Так би й далі велося, якби не віз. Через кожні два дні Деніле по воза приходить: то дрова привезти треба, то борошно, то сіно…
– Послухай, брате, – сказав нарешті старший молодшому. – У тебе ж є воли, чому воза не купиш? Мого вже геть поламав, нічого вже позичати.
– Твоя правда, – погодився молодший, – та де ж гроші взяти?
– Бери волів – вони у тебе рослі і гарні – і йди на ярмарок. Продаси цих – інших візьмеш, які дешевші. А на різницю воза купиш, господарство заведеш собі.
– Слушна порада!
Поспішив додому, вивів волів на налигачі та й пішов на ярмарок. Піднімається на похилий пагорб, а назустріч йому чоловік, поперед себе нового воза котить, щойно на ярмарку купив.
– Почекай, добрий чоловіче, – звернувся до нього Деніле. – Притримай свого воза, на одне слово підійди.
– Я почекав би, та він не стоїть. А що?
– Віз у тебе нібито сам їде?
– Хіба сам не бачиш?
– Пропоную обмін: ти мені воза, я тобі волів, намучився вже з ними: то сіна їм треба, то загороду давай, то від вовків бережи… Вже якось приловчуся воза штовхати, якщо він і сам їде.
– Я дивлюся, ти не такий простий, як здаєшся… – сказав господар воза. – Тобі поталанило, що я сьогодні зговірливий – по руках: тобі – віз, мені – воли!
Узяв Деніле воза, під гору додому йде.
– Зовсім сказився віз! Як накладу мішків з борошном чи сіном, щоб так само котився!
А віз знай собі мчить уперед, немов обігнати його хоче.
Але за спуском пішов підйом. Спинився віз – і ні з місця.
– Погана була ідея з возом!
Насилу зсунув він воза вбік, закріпив на місці, сів на дишло і міркує:
«Ну й ну! Якби я був Деніле Препеляк, волів би занапастив, а якби не був, воза б знайшов. Препеляк я чи ні?…»
Бачить – перехожий жене кози.
– Гей, друже, – каже Деніле. – Чи не поміняєш козу на воза?
– Навіть не знаю… Коза у мене дійна, спокійна…
– Що слова на вітер кидати? Забирай воза, віддавай козу!
Хіба посперечаєшся? Віддав козу, узяв воза. Потім попутного воза дочекався, прив'язав до нього свого… Постояв Деніле з відкритим ротом і повів козу на ярмарок. А худобина на всі боки рветься, скоро зовсім набридла.
Йде він далі з козою, а назустріч чоловік з базару повертається – гуску під пахвою несе.
– Здоров був, добрий чоловіче! – каже Деніле.
– І тобі не хворіти!
– А давай мінятися? Бери у мене козу, а мені віддай гуску.
Поторгувалися трохи, і Препеляк забрав гуску. Приходить на ярмарок, а птах як заґелґоче на все горло: га-га-га-га!!!
– Ну й ну! Чорта здихався, з його батечком зв'язався! Так і оглухнути недовго!
Навпроти чоловік гаманці продавав. Обміняв Деніле гуску на гаманець, що на довгих ремінцях на шиї носять, повертів його в руках і каже:
– Дурна макітра, що ж я накоїв! Була пара – не воли, а чудо, залишився з порожнім капшуком! Немов лихий мене поплутав, а я ж не вперше на ярмарку.
Добрався Деніле до рідного села – і до брата:
– Здорово, брате!
– Заходь, Деніле! Скільки ж ти на ярмарку пропадав?
– Поспішив туди людям на сміх.
– Що за новини з міста несеш?
– Та нещасні воли мої пропали, ніби їх і не було.
– Невже звір напав чи обікрали тебе?
– Та власною рукою віддав, брате.
Розповів Деніле братові про всі свої міни.
– Що не кажи, братику, рідкісний ти простак!
– Згоден, брате, але тепер я набрався уму-розуму. Візьми собі гаманець, мені він не потрібний. Але ради Бога позич мені востаннє воза з волами: дров з лісу привезти, а то у жінки з дітьми вогонь розвести нічим…