100 чарівних казок світу, стр. 104

Сокіл злетів над теремом царським, впорхнув у широке вікно, сів на руку княжни своєї та поглядав на неї ясними, розумними очима. У цей самий час чорний півень востаннє вдихнув, а ясний сокіл спорхнув на підлогу й постав у тому ж вигляді, як колечко нещодавно перед княжною: перетворився на молодця молодецького.

Зі смертю Будунтая Кузя залишився, правда, без уміння перетворюватися і приймати інший образ, але не журився дуже за тим; живучи в довольстві і в багатстві з дружиною своєю, колишньою княжною Ми-лоликою, невдовзі посів він престол царський, жив та княжив, солоно їв, та кисло пив, старих своїх, гуслярів, годував…

Казка про Шемякін суд

Шемяка народився не воєводою, а мужиком. Край його був бідний, народу розумного мало, письменного небагато, а Шемяка у дьячка у святці дивитися навчився, знав свято, по прикметах, відрізняти від буднів, ходив у тонкому кафтані – от його й посадовили в старости. Шемяка мужик сумирний: коли спить, так без палиці проходь сміливо; і чесний, заговорить, так немов твої краснобаї, душа на долоні й серце на язику; а що скаже, то і свято, де рука, там і голова… Шемяка наш простий, та добрий і Бога боявся; так мужики і сподівалися діждати від нього добра, та й по всьому…

Приходить до старости Шемяки баба просити на хлопця, що горщики побив. Хлопцю нудно було; спіймав він коняку, а оскільки він був не з найспритніших, так не вмів і сісти, поки кума його не підсадила. Конячка почала його бити, понесла, а на лихо тут у сусідки горщики сушаться – понесла, та повз горщики; він як пішов їх лобом ляскати, всі порахував, скільки їх було!

Суддя Шемяка подумав та й вирішив: щоб кума сплатила збитки та горщики сусідки, за те, що хлопця криво на коняку посадила…

Тепер підійшла друга баба з проханням. До неї в город і на двір почав ходити сусідський півень; і такий він забіяка, що б'є без жалю її півня і відганяє від курей, а сусідка зберегти його не хоче. Тоді суддя Шемяка наказав спіймати їй свого півня і принести та звелів писарчуку своєму очинити йому ніс набагато тонше і гостріше, подібно до пера, щоб він міг зручніше побивати півня сусіднього. Але він скоро, і не дочекавшись перемоги своєї, зачах і помер голодною смертю. Що ж робити; на гріх майстра нема; кінь о чотирьох ногах, та спотикається, а в нашого півня, покійника, тільки дві й були!

Тепер іще прийшла баба просити за мужика. їхали вони разом, баба з мужиком, на ринок; мужик почав міркувати: продам я курку, продам яйця та й куплю горщик молока; а я, проказала баба здуру, я хліба накришу. Тоді мужик ударив її в щоку і вишиб у неї два зуби; а коли вона спитала, заридавши, за що, так він відповів їй: «Не квась молока». Мужик із бабою прийшли до Шемяки і просили одне на одного; мужик приніс два зуби, які вишиб, у руках.

– Квасити молоко чуже не годиться, – сказав Шемяка. – Але й ти не правий, земляче: провина одна. Віддай бабі зараз же обидва зуби, та й ідіть, Господь з вами! Тут і без вас тісно: сьогодня ще ні крихти, ні краплі в глотку не втрапило, а б'єшся, б'єшся, як сліпий цап об ясла!

За такі та інші подібні справи нашого судді, старости Шемяки, посадили його на воєводство і почали вже називати Шемякою Антоновичем. Готовий стіл, готовий дім, а чолобитників, прохачів на ґанку широкому, що не протовпишся! Шемяка став, як вівсяна каша, сам себе вихваляти й оспівувати: я, мовляв, і малого гріха, і малої неправди не стерплю ні в кому, хто винен, так винен…

Прийшов міщанин до воєводи Шемяки Антоновича просити на сусіда. Сусід у нього був убогий, на ймення Харитон, відставний цілувальник. Прийшов він просити у заможного хазяїна коняку. В мене, каже, і сани стоять напоготові, і батіг є, і топор за поясом, лише коняки немає! не відмов, батечку!

Так і кума моя, Соломоніда, що на Волзі жила, було на Масляній пошле онучку до золовки: наказала, мовляв, бабуся кланятися, намірилася млинці пекти, так уже и поставила водички, і солі, запасла і сковорідку, а звеліла просити: чи нема борошна гречаного, та молока, та масла!

Позичив сусід Харитонові, відставному цілувальнику, коняку, прийшов той до нього і за хомутом; а як хомута зайвого у цього не було, так він йому не дав. Тоді вбогий Харитон наш не чекав: він привязав коняку просто до саней за хвіст і поїхав по дрова; коли ж, наваливши великий віз, повертався з лісу додому, ворота відчинив, подворітню виставити забув, а саму коняку вдарив батогом. Вона кинулася в підворітню і вирвала собі хвіст увесь, а сани лишилися за воротами. Харитон приводить коняку без хвоста, а хазяїн, не прийнявши її, пішов на нього просити.

Воєвода Шемяка звелів коняку ту привести і засвідчити, чи справді вона без хвоста! А коли це виявилося правдою, тоді воєвода Шемяка суд вчинив: як цей вбогий мужик, Харитон, відставний цілувальник, узяв коняку з хвостом, то й повинен повернути таку саму; чому б і не взяти йому її до себе і тримати, поки в неї не виросте хвіст.

«Ну, от і гора з плеч, – сказав Шемяка подумки, – зробиш діло, і душі легше! От мудрість бути воєводою!»

«Вдалося сміливцю присісти та їжака роздавити, – подумав сват Дем'ян. – Нашому воєводі хочу зуби виривай, людина іншій прислужилася, а сама винна залишилася… А я б воєводі Шемяці сказав казку, як слон-воєвода дозволив вовкам взяти з овець по шкурі з сестри, а більше не звелів їх чіпати ні волосинкою! Подивимося, що далі буде».

Приходить іще прохач, за справою кримінальною. Син віз батька, хворого і сліпого, на санчатах у баню і спустився з ним біля мосту на лід. Тоді той же Харитон, відставний цілувальник, ішов п'яний через міст, упав з мосту і вбив до смерті хворого старого, якого син віз на санчатах до бані. Харитон, потрапивши до суду за справою кримінальною, трохи перетрухав; а коли його покликав Шемяка-суддя, то він, ставши позаду просителя, показував судді важку, туго набиту шкіряну сумку, ніби обіцяв йому велику кількість грошей. Шемяка Антонович, суддя і воєвода, наказав і суд вчинити такий: щоб Харитонові-цілувальнику стати під мостом, а вищеназваному синові вбитого стрибати на нього з моста і вбити його до смерті. Небіжчику ж віддати останню почесть і відвести землі сажень, викопати землянку, зняти з нього мірку та зшити на нього дерев'яний тулуп, і дати відзнаку, хрест на весь зріст.

Сват мій Дем'ян, почувши все це, замовк і рукою махнув. Тепер, каже, хоч святих винось! До пори був Шемяка простий, а як у знать і силу втрапив, так і пустився у всілякі художества: на словах Авраам, а по справах – Хам; із речей своїх, шиє, кроїть і вигадує, на замовлення, на гроші, на людей, на лице – що далі, то краще!

Нарешті приходить іще проситель. Той самий дурний Харитон напросився до мужика в хату погрітися. Мужик його впустив, нагодував і на полаті спати поклав. Харитон зірвався з полатей, упав у люльку, задавив дитину. Батько привів Харитона до судді і, дуже засмучений втратою своєї дитини, просив учинити суд і правду. Береза не загроза, де стоїть, там і шумить! Харитон-цілувальник знав уже дорогу до правосуддя: він знову показав Шемяці з-за просителя туго набиту шкіряну сумку, і все гаразд…

Ах ти Шемяка Антонович! Суддя, і воєвода, і блюститель правди руської, типун тобі на язик! Лукавий сам не візьметься розсудити безпристрасніше від твого; а хто хоче знати останній вирок судді Шемяки, той купи за три гривни оповідання про суд Шемякін, із тонкими малюнками, чи то суздальського, чи то володимирського художника, що починається словами: «У Палестинах два мужі живаше» – і читай – у мене і язик не повернеться переказувати; а я на прохання свата зауважу тільки, що зображення суду Шемякіного, церемоніалу ходи мишей, які ховають кота, і подібні до них, безпідставно називаються звичайно лубковими: це, каже Дем'ян, показує невігластво і принизливо для суздаль-ців; зображення ці майстерно вирізаються на вільхових дошках, а не на м'якому й волокнистому лубку. Але ж сват мене заговорив…