На запах м’яса, стр. 46
– За три куплю! – гарячково видихнула незнайомому дядькові на тому кінці дроту. – Якщо до Різдва…
Кинула трубку, впала на підлогу – мацала-мацала під диваном: де та Вітчина схованка?! Тільки б знайти! Зопріла, знесилилася, живіт розболівся – лягти б! – та Майка вперто продовжувала обстежувати диван. Врешті здогадалася подивитися під дерев’яним бильцем. Джекпот! Витягла стару косметичку, перерахувала – три тисячі баксів.
– Тільки б дядько погодився! – Тремтіла од незрозумілих, істеричних почуттів. Обережно поклала гроші в схованку, впала на крісло – перед очима біла хатка.
Вітка одразу помітила зміни в поведінці подруги: пожвавішала, ковтала пігулки, ішла кудись, Вітку із собою не кликала.
– Тобі краще?
– Печива купила. «Зоологічного». Захотілося.
– То їж!
– Згодом…
– Гілю… Тобі краще? – Вітка підійшла ближче до Майки, в очі заглядала. – Блін! Приємно дивитися! Може, з нами в Карпати?
– Ні, що ти… Я тут… Можна? Я… не вішатимуся.
– А я ж тобі казала… Минеться! – усміхнулася Вітка.
– Ви їдете… коли?
– Другого січня. Дев’ятого повернемося.
– Круто! – Майка напружилася, не витримала – кинула розгублений погляд на диван. Хоч би Вітка гроші не забрала!
– Дзвонитиму тобі щодня.
– Не переймайся. Я в нормі.
– Та щось ти аж занадто в нормі, – сказала Вітка. – Наркоту якусь стала пити?
– Ні…
– Не бреши! Бігаєш кудись. Очі блищать, смикаєшся.
Майка впала на крісло, відвернулася. «Їдь, їдь, їдь!» – бісилася подумки.
Другого січня Вітка рвонула в Карпати. За два дні Майка спустошила Вітчину косметичку й купила хату в Капулетцях. Ще за три дні запхала в рюкзак свої речі і вийшла з Вітчиної квартири на Воскресенці. Посеред кімнати лишилося розкладене крісло, порожні Майчина сумка й Вітчина косметичка.
Записки не лишала: хіба мертві перед живими вибачаються?…
4
В останні дні лютого Лупин хутір занесло по вікна – з теплого тапчана Майка бачила, як від важкого мокрого снігу ламалися гілки старих груш, падали на огорожу. Огорожа похилилася – і крукові не сісти: завалиться разом із нею. Кружляв над Майчиним обійстям, крукав роздратовано. Врешті знайшов місце – опустився на грушу, на уламки шиферу поміж гілок, що вони слугували дахом Ісусу і Богоматері. Сидів над іконами, крутив головою, оцінював ситуацію блискучим чорним оком. А ситуація геть без кольору. Як той сніг.
– Може, лікаря з Добриків покликати? – Горох не відходив від дівчини: здійснив спробу втечі, повернувся добровільно, сам собі наказав: «Хай одужає, потім розберемося».
Та Майка ніяк не оклигувала. Температура нормальна, не кашляє вже, але й не підводиться. Лежить на тапчані – як та нитка, годі й питати, чи здорова, – тане.
– Ти – мої ліки, – одне йому. Ох, божевільна, трясця матері… І така халепа – як прошепоче оте: «Ти – мої ліки», Горохові тієї ж миті одне жадання – як псові на сучку… Що за маячня?… «Цілитель», твою наліво…
– Та добре… – бурмоче знічено. – Але лікаря б однаково покликати…
– Нащо? Сніг розтане – я встану, – відказує Майка. – От побачиш…
Першого березня – почув Бог Горохові мордування – сніг розтанув: сонце як продралося крізь хмари, так і зависло над Лупиним хутором, ніби його хто гвіздками до небес прибив. На ніч божа рука закривала важку чорну завісу, а зранку – блим! – знову сонце сяє, тепло несе. Пташки розцвірінчалися – за різноголосим галасом крукання не розчути.
– Весна… – Майка сиділа на ґанку, підставляла під сонце бліде лице.
– Мань… Ти як? – Толя примостився поруч, дивився на дівчину з підозрою: то плаче, то скаче, як її зрозуміти?
– Два місяці вже на хуторі… – відповіла. – Іду на рекорд. Весна…
– Мені в Капулетці треба, – попросився Горох. – Робота є… Дах підремонтувати. Зароблю трохи. Для нас…
Майка глянула на кульгавого збентежено.
– Та добре… – відповіла Толиними словами.
– Харчі… Є все. Ти їж хоч щось. Бо то дурне: готуємо й викидаємо, готуємо й викидаємо – хоч свиню заводь. Круки он… привчилися. Зранку сидять, очікують.
– Та добре, – повторила Майка.
– І топи… Не сиди в морозі.
– Весна ж… – усміхнулася.
– Топитимеш?
– А ти надовго?
– З тиждень із тим дахом колупатимуся.
– Топитиму.
І хоч Тольчине серце віщувало – утне щось! – зібрався, поїхав, бо вже останні гроші на ту Маню витратив, а треба ж і далі якось жити.
Майка наїлася пігулок – тинялася двором, наче вперше його бачила: без снігу таке все незнайоме, нове. Онде під уламками господарського двору, що він увесь на дрова пішов, сухий хміль обплів і кущі, і дерева. А кущі – та це ж малина! Під старими грушами здичавіла полуниця зелене листя розправила, виноград під хатою. На городі, що він на луг дивиться, під сухим коричневим бадиллям зелений килим ніжний. Чи бадилля повиривати?
– Привіт, Ілюзіє…
Санджив іде двором, як власним. От нема їм тут парканів – усюди люди…
– Город розчищаєш?
– Щось буде… – Майка знизує плечима, дивиться на невелику купу сухого бур’яну під ногами: легко висмикується. Так легко, що в серці проростає надія: картоплю посадити… Чи квіти… Чи щось таке, щоби воно аж на осінь вродило. І дочекатися… Зібрати восени врожай… Уже третій місяць після втечі жива…
– Я з проханням до тебе. – Санджив стає поряд із Майкою, дере сухий бур’ян із землі. – Хауса мого зможеш нагодувати?
Звучить, як знущання!
– Чим? Власними грудьми?
Санджив усміхається іронічно.
– Риби у ставку наловив.
– На твоєму боці вулиці сусідів повно. Троянов, Уляна…
– Уляна в Київ свічки повезла. Валерій Михайлович уже тиждень на конференції в Харкові. І мені треба від’їхати.
– Куди? В інші виміри?
Санджив не дратується, рве бур’ян.
– У Трахтемирів…
– Що там?
– Місце сили…
– Заслаб?
– Друзі збираються. І я не проти підживитися. – Санджив дивиться на Майку. – То як?
– Я до твого чудовиська й підійти побоюся.
– Лишу рибу для нього в сараї на поличці. Щоби миші не дісталися. Відчиниш двері, поставиш миску з рибою в коридорчику. Тільки двері не забудь зачинити, бо Хаус кинеться мене шукати.
– Серйозно?
– Так. Коли я вдома, Хаус живе своїм життям, полює на подвір’ї, на луках, а коли їду… кидається навздогін. Уже було…
– Це я сама-самісінька на ввесь хутір лишаюся? – врешті допетрала Майка.
– Тебе оповиватимуть мої добрі думки, – заспокоїв Санджив.
До сутінків Майка товклася на городі, та що нижче сонце схиляло голівку обрію на плече, то менше сподівалася на ефемерну Сандживову підтримку. До хати ноги не несли – з городу все навкруги видно, а з вікна що? Підкрадеться злодюжка якийсь – кричи не кричи – заріже! Страх сили забрав. У животі – камінь.
– Пігулку… – Попленталася до хати, роззиралася: нікого?
Нікого. Витягла з рюкзака целофановий пакет із ліками, мало не розревлася, бо – пастка! – у пакеті тільки порожні упаковки від пігулок. Блін… Блін! Могла б Уляну попросити пігулки привезти, Толю, Санджива… І Троянова. Кинулася Горохові дзвонити: ні фіга, «абонент поза зоною». А інших телефонів у Майки немає.
– Дідько! Не хочу… – Розшматувала пакет, упала на тапчан.
Аж під вікном – хрусь. Як підскочила – і про живіт забула.
– Хто там?! – гукнула в чорну ніч.
Нікого. Ухопила ніж, посунула надвір.
– Хто тут?! – Трусилася, вдивлялася в темряву. – Гей! Чуєте?
Обійшла хату, вийшла на доріжку – навпроти темні вікна Уляниної хати, Троянова, Санджива. Сусідських обійсть не видно – ніч надто темна. Та вони там, є… Для ілюзорного спокою вистачало одного – бачити світло в тих вікнах.
Посунула на інший бік вулиці. Дійшла до Сандживової хати: у Сашка переночує. З Хаусом! Який ідіот наважиться в клітку з хижою дикою кішкою ввійти? А Майка з тварюкою якось до ранку перетовчеться. Риби побільше взяти, хай жере, вона ж екологічно чиста. Ліхтарик, дурепа, забула, та повертатися не стала – страшно. Навпомацки знайшла в сараї рибу, півгодини шукала ключ від Сандживової оселі, який він лишив під виноградом, загубила ніж…