Темна вежа. Темна вежа VII, стр. 80

— Твій час допомагати настане, — сказав він, — але після того, як ми виграємо цей перший бій. Ти бачиш Джейкового пухнастика, Шимі?

— Еге ж, він з Родом.

— Він розмовляє. Піди спитай, чи схоче він і з тобою поговорити.

Шимі слухняно пішов туди, де Чакі/Гейліс досі гладив Юкову голову, опустився на коліно і попросив Юка назвати своє ім’я. І шалапут зробив це майже оцразу, до того ж напрочуд чітко. Шимі розсміявся, і Гейліс теж. Вони сміялися, як пара дітлахів із Кальї. Дітлахів-рунтів.

А Роланд тим часом повернувся до Дінкі й Теда. Губи на спохмурнілому обличчі стрільця стислися в майже невидиму білу лінію.

— Коли почнеться стрілянина, він має бути десь у безпечному місці. — Стрілець показав жестом, як ключ повертається в замковій шпарині. — Якщо ми програємо, то вже не матиме значення, що з ним буде далі. Та як переможемо, то його допомога знадобиться нам ще принаймні один раз. А може, й двічі.

— Щоб потрапити куди? — спитав Дінкі.

— В Америку Наріжного світу, — відповів Едді. — До маленького містечка Ловелл в Західному Мені. На самісінький початок червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року, наскільки це дозволить подорож в один бік.

— Схоже, напади в Шимі почалися після того, як він перекинув мене в Коннектикут, — тихо сказав Тед. — Ви ж розумієте, що ваша подорож до Америки може ще більше підірвати його здоров’я? Чи навіть убити? — Він говорив рівним буденним тоном. Просто цікавлюся, панове.

— Ми розуміємо, — кивнув Роланд. — Коли настане час, я чітко поясню йому, чим він ризикує, і запитаю, чи…

— Та ну, чувак, всі ці розпитування можеш собі запхати в те місце, де завжди темно, — скривився Дінкі. Він так нагадав Едді його самого, яким він був перші кілька годин на узбережжі Західного моря: розгубленого, сердитого, спраглого героїну, — що його навідало дежа-вю. — Якщо ти скажеш йому, що хочеш, аби він себе підпалив, то єдине, що він тебе спитає, — чи є в тебе сірники. Ти для нього Ісус Христос.

Зі змішаними відчуттями страху й хворобливої цікавості Сюзанна чекала на відповідь Роланда. Але той мовчав. Лише пильно дивився на Дінкі, тримаючись великими пальцями за петлі в патронташі.

— Думаю, ви розумієте, що мертвий не зможе повернути вас із Америки сюди, — миролюбнішим тоном проговорив Тед.

— Перестрибнемо цю перепону, коли до неї підійдемо, — сказав Роланд. — А поки що й інших перепон вистачає.

— Я рада, що спершу ми візьмемося за Девар-Тої, — промовила Сюзанна. — Те, що там відбувається, — просто паскудство.

— Таак, мем, — протягнув Дінкі й підняв уявного капелюха. — Точне слівце.

Напруга в печері розвіялася. За їхніми спинами Шимі наказав Юкові перекотитися на спину, і той слухняно виконав команду. Род усміхався до вух. Сюзанні стало цікаво, чи давно Гейлісу з Чейвена випадала оказія показати цю свою усмішку, таку по-дитячому чарівну.

Вона хотіла було спитати в Теда, чи можна якось дізнатися про те, який зараз в Америці день, але передумала. Якби Стівен Кінг був мертвий, вони б уже про це знали. Так сказав Роланд, і в його правоті вона не сумнівалася. Поки що письменник був живий-здоровий, спокійнісінько марнував свій час і дорогоцінну уяву на якесь безглуздя, поки світ, що його він був народжений уявляти, і далі припадав порохом у нього в голові. Не дивно, що Роланд був злий на нього. Вона й сама трохи на нього сердилася.

— Який у вас план, Роланде? — спитав Тед.

— План базується на двох припущеннях: що ми можемо їх здивувати, а потім викликати серед них паніку. Навряд чи вони тепер сподіваються, що хтось може їм завадити. Від Пімлі Прентиса і до останнього охоронця-г’юма, який стереже огорожу ззовні, — жоден з них не має підстав думати, що їх потурбують, не кажучи вже про напад. Якщо мої припущення слушні, ми переможемо. Якщо ж програємо, то принаймні не доживемо до тієї миті, коли останній Промінь не витримає і Темна вежа впаде.

Знайшовши грубо накреслену карту Алгула, Роланд розгорнув її на землі. Усі решта зібралися довкола.

— Ці бічні колії, — сказав він, показуючи на позначку під номером 10. — Деякі зламані локомотиви і вагони стоять за двадцять ярдів від південної огорожі. Принаймні у бінокль так видно. Чи не так?

— Авжеж. — Дінкі показав на середину найближчої до огорожі лінії. — Можна й півднем його назвати, чому ні, слово не гірше за інші. На цій колії стоїть товарний вагон, дуже близько до огорожі. До нього лише десять ярдів чи десь так. На ньому напис «СОО Лайн».

Тед кивнув.

— Добре прикриття, — завважив Роланд. — Я б сказав, навіть чудове. — Він показав на територію за північним краєм селища. — А тут різноманітні сараї.

— Там раніше тримали різні матеріали, — пояснив Тед. — Але тепер більшість стоять порожні. Якийсь час там ночували Роди, але шість чи вісім місяців тому Пімлі й Горностай їх вигнали.

— Порожні вони чи ні, але місця для прикриття там більше, — сказав Роланд. — А земля позаду них і довкола, яка незахаращена і більш-менш рівна? Рівна настільки, щоб ця машина могла пересуватися вперед і назад? — Він показав великим пальцем на «прогулянковий трайк Сюзі».

Тед і Дінкі перезирнулися.

— Певна річ, — сказав Тед.

Сюзанна очікувала, що Едді протестуватиме, не одразу здогадається, що замислив Роланд. Але він промовчав. Добре. Вона вже подумки прикидала, яка зброя їй знадобиться.

Хвилину-дві Роланд сидів мовчки, роздивлявся карту, неначе розмовляв з нею без слів. Тед запропонував йому сигарету, стрілець узяв. Потім почав говорити. Двічі малював шматком крейди на бічній стінці ящика зі зброєю. Ще двічі домальовував на карті стрілки: одна вказувала на гадану північ, друга — на південь. Тед поставив одне питання, Дінкі — друге. Позаду них з Юком гралися, наче двійко дітей, Шимі та Гейліс, а шалапут дуже точно повторював їхній сміх.

Коли Роланд договорив, Тед Бротіґен сказав:

— А ти чимало крові збираєшся пролити.

— Справді, збираюся. І якнайбільше.

— Для дами ризиковано, — відзначив Дінкі, поглянувши спершу на неї, а потім на її чоловіка.

Сюзанна не сказала нічого. Промовчав і Едді. Він розумів усю ризикованість, як і те, чому Роланд хотів, щоб Сьюз була на півночі селища. «Прогулянковий трайк» забезпечував їй мобільність, якої вони потребували. Що ж до ризику, то вони вшістьох збиралися вступити в бій з шістдесятьома. Чи більше. Авжеж, ризик неминучий, і авжеж, проллється кров.

Кров і вогонь.

— Я могла б задіяти ще декілька кулеметів, — сказала Сюзанна. Її очі вже набули того особливого блиску, що виразно свідчив про присутність Детти. — Якби ними можна було керувати дистанційно, як іграшковим літаком. Не знаю. Але я рухатимусь, це точно. Я крутитимуся, як вугор на пательні.

— І з цього може щось путнє вийти? — різко запитав Дінкі.

Роланд невесело всміхнувся.

— Ще й як може.

— Як ви можете це стверджувати? — спитав Тед.

Едді пригадав Роландові аргументи перед їхнім дзвінком до Джона Каллема і міг би відповісти на запитання, але право відповідати належало діну ка-тету (якщо той цього бажав), тож він промовчав.

— Бо інакше бути не може, — відповів стрілець. — Іншого шляху я не бачу.

Розділ XI

АТАКА НА АЛГУЛ СЬЄНТО

Почався наступний день. Ще трохи — і сирена мала просигналити про ранкову зміну. Скоро ввімкнулася б музика, засяяло б сонце і нічна зміна Руйначів вийшла з Читалки, поступаючись ранковій зміні. Усе йшло за правилами, а проте Пімлі Прентис минулої ночі спав не більш ніж годину, та й то всю ту годину його терзали неприємні хаотичні сни. Врешті-решт близько четвертої (годинник на його тумбочці стверджував, що скоро четверта ранку, хоча хтозна, котра там була насправді, та й не мало це більше значення, бо кінець уже був близько) він підвівся й сів у крісло в кабінеті, дивлячись з вікна на темну Алею, де о цій порі не було нікого, крім одного самотнього отупілого робота, котрий забрав собі в голову, що має патрулювати територію, і тепер безцільно розмахував руками з гострими пальцями-пінцетами на тлі неба. Ті роботи, які ще працювали, стали в ці дні дуже ненадійні, але виймати з них акумулятори було небезпечно, бо деякі були заміновані й могли вибухнути за першої ж спроби їх вимкнути. І нічого не можна було з тим вдіяти, крім як примиритися з їхніми витівками й нагадувати собі, що невдовзі це все скінчиться, слава Ісусу й Господу-Вседержителю. Певної миті колишній Пол Прентис відкрив горішню шухляду стола, витяг кольт «миротворець» сорокового калібру й поклав його собі на коліна. Саме з цієї зброї колишній начальник, Гумма, виконав вирок над гвалтівником Кемероном. За час, поки Пімлі перебував на своїй посаді, йому жодного разу не довелося нікого страчувати, і він був цьому радий. Але тримати револьвер на колінах, відчувати його вагу завжди було приємно, це якось заспокоювало. Хоча навіщо йому заспокоюватися серед ночі, а надто зараз, коли все йшло так гладко, він і гадки не мав. Все, що знав напевне, — якісь аномальні сплески активності з’явилися на приладах глибинної телеметрії, як любили їх величати Фінлі й Дженкінс, їхній головний технік (неначе ті інструменти працювали на дні океану, а не в комірчині підвального приміщення, яка прилягала до довжелезної кімнати з кориснішими пристроями). Пімлі любив називати речі своїми іменами, тож свою тривогу розпізнав: то було передчуття неминучого кінця. Він сказав собі, що це просто справджувалося дідусеве прислів’я: він майже дійшов до порогу, тож тепер час і про яйця потурбуватися.