Темна вежа. Темна вежа VII, стр. 31
— Ага, — сказав Каллем. І коли усмішка старого стала ширшою й щирішою, Едді полишили останні сумніви. Вони знайшли саме ту людину, яка потрібна була їм у цьому світі. Правду кажеш і скажи Ґану спасибі велике-велике.
— Едді, начепи свій револьвер, — сказав Роланд, простягаючи йому револьвер з потертими сандаловим руків’ям.
Мій. Тепер він називає його моїм. По спині в Едді пробіг холодок.
— Я думав, ми вирушаємо туди, де нас чекають Сюзанна та Джейк. — Але він досить охоче взяв револьвер і начепив його собі на пояс.
Роланд кивнув.
— Але я вважаю, що спершу ми маємо завершити одну невеличку справу, і стосується вона тих, хто вбив Каллагена, а тоді намагався прикінчити Джейка. — Вираз його обличчя залишався незворушним, але Едді Дін та Джон Каллем обидва здригнулися від холоду, що пробіг їхньою шкірою. Їм дуже хотілося тієї миті відвести од стрільця погляди.
Так було ухвалено смертний вирок для Флагерті, тахіна Ламли та їхнього ка-тету, хоч самі засуджені про це й не підозрювали, що само по собі було більшою милістю, ніж вони заслуговували.
«Боже мій», — хотів сказати Едді, та з його губ не зірвалося ні звуку.
Вони їхали на північ Черепаховою алеєю слідом за однією задньою фарою Джонового пікапа, що ще працювала. Попереду Едді бачив сяйво, і воно все яскравіше розгорялося. Спершу він подумав, що то ліхтарі під’їзної доріжки якого-небудь багатія, потім — що то прожектори. Але світіння ставало дедалі яскравішим, сліпуча синьо-золотиста лавина світла ліворуч від них, там, де гірський хребет спадисто спускався до озера. Вони наближалися до джерела світла (пікап Каллема тепер ледве повз дорогою), і зненацька Едді охнув і тицьнув указівним пальцем — від головного сяйва відділилося кружальце і полетіло до них, мінячись різними кольорами: від синього до золотистого й червоного, від червоного до зеленого, потім золотистого й знову синього. А в самому кружальці виднілося щось подібне до комахи з чотирма крильцями. І коли вона шугонула понад пікапом, відлітаючи до темного лісу на східному боці шляху, то глянула в їхній бік, і Едді побачив, що в комахи людське обличчя.
— Що… заради Бога, Роланде, що…
— Тахін, — коротко відказав стрілець. У світінні, що дедалі дужчало, його обличчя було спокійним і стомленим.
Від головного джерела відділялося дедалі більше кружалець світла й ринуло через дорогу кометним потоком. Едді бачив мух, крихітних колібрі, таких гарних, що вони здавалися ювелірною роботою, і щось на зразок крилатих жаб. А поза ними…
Задня фара пікапа заблимала, але Едді так захопився спогляданням, що мало не врізався в Каллема, і врізався б, якби Роланд не крикнув, щоб привести його до тями. Едді зупинив «ґелексі», перевівши ручку коробки передач у нейтральне положення, але не завдав собі клопоту поставити машину на ручне гальмо чи хоча б заглушити двигун. Потім виліз і попрямував до асфальтованої під’їзної доріжки, що спускалася вниз крутим схилом, на якому росли дерева. Його очі в ніжному світлі здавалися величезними, рот був розтулений від подиву. Каллем приєднався до нього і став, дивлячись униз. Обабіч доріжки бовваніло два знаки. На тому, що ліворуч, було написано «Кара Сміхотуха», на другому стояла цифра 19.
— Дивовижно, правда? — тихо спитав Каллем.
«Сто пудів», — спробував відповісти йому Едді, але слова все ще застрягали йому в горлі й з губ зірвався хіба що затамований хрипкий подих.
Світло линуло з лісу на східному боці дороги і ліворуч від під’їзної доріжки «Кари Сміхотухи». Дерева тут (переважно сосни, ялини й берези, які взимку зігнуло завірюхою додолу) росли далеко одне від одного. А між ними походжали неспішно, немов на сільських танцях, сотні фігур. Їхні босі ноги шурхотіли опалим листям. Дехто вочевидь належав до Дітей Родерика, то були такі самі рунти-руїни, як Чевін з Чейвена. Їхня шкіра була вкрита чиряками від променевої хвороби, від волосся лишилося хіба що кілька пасм, та й то в небагатьох. Але світло, в якому вони брели, надавало їм осяйної, мало не сліпучої краси. Едді побачив однооку жінку, яка несла на руках згорток, схожий на мертву дитину. Вона подивилася на нього поглядом, сповненим скорботи, і її губи ворухнулися, та Едді нічого не почув. Він підніс кулака до лоба й зігнув коліно. Потім торкнувся куточка ока й показав на неї. Я тебе бачу, — промовляв той жест… принаймні він сподівався на це. — Бачу дуже добре. Жінка, що несла мертве чи спляче дитя, відповіла таким самим жестом і щезла.
У небі запекло вдарив грім, і в середину сяйва поцілила блискавка. Міцний стовбур старезної ялини, оперезаної мохом довкруж стовбура, розчахнувся. А всередині спалахнуло полум’я. Угору, до низько навислих хмар, шугонув великий стовп іскор — не вогню, а якихось неземних болотяних вогників. У тих іскрах Едді добачив крихітні тільця, що танцювали в потоці, й на мить втратив здатність дихати. Він немовби спостерігав за ескадроном фей Дзвінок: щойно вони були — і враз нема.
— Ти тільки поглянь, — благоговійно сказав Джон. — Нахожі! Боже милий, та їх тут сотні! Шкода, що з нами нема мого друзяки Донні, він мав би це побачити.
Едді зрозумів, що Джон Каллем правду каже: сотні чоловіків, жінок і дітей ішли між деревами, проходили крізь світло, з’являлися, зникали і знову з’являлися. Поки він дивився, на шию йому впала холодна крапля, а за нею ще одна, і третя. Вітер промчав деревами, зірвавши догори ще одну хвилю феєподібних істот і перетворивши дерево, розчахнуте блискавкою, на два велетенські смолоскипи, що потріскували.
— Ходімо, — сказав Роланд, беручи Едді за руку. — Зараз почнеться злива і світло згасне, як свічка. І якщо це станеться, коли ми ще будемо на цьому боці, ми застрягнемо тут.
— Де… — почав Едді, а тоді побачив сам. Ближче до кінця під’їзної доріжки, де ліс поступався місцем нагромадженню каміння, що спускалося до самого озера, був осередок світіння, наразі надто яскравий, щоб на нього можна було дивитися. У той бік і потягнув його Роланд. Джон Каллем ще мить постояв, зачарований видивом нахожих, а тоді рушив услід за ними.
— Ні! — крикнув через плече Роланд. Дощ уже припустив сильніше, холодні краплі били по шкірі, великі, завбільшки з монети. — Джоне, у тебе є робота! Най тобі добре ведеться!
— Вам теж, хлопці! — крикнув Джон у відповідь. Зупинився і помахав на прощання рукою. Небеса прорізав спалах електрики, й на мить його обличчя освітилося яскраво-блакитним сяйвом, відтінене найтемнішою барвою чорноти. — Вам теж!
— Едді, ми забіжимо в самісінький центр світла, — сказав Роланд. — Це не двері стародавнього народу, це портал Приму… магія, розумієш. Вони перенесуть нас, куди забажаємо. Головне — як слід зосередитися.
— А куди…
— Нема часу! Джейк сказав мені куди силою думки! Просто тримай мене за руку й ні про що не думай! Я сам усе зроблю!
Едді хотів запитати, чи впевнений Роланд у цьому на всі сто, проте часу справді не було. Роланд побіг, Едді за ним. Вони припустили схилом униз, у самісіньке світло. Едді відчув його шкірою — наче мільйон маленьких ротиків дихав йому на обличчя. Під їхніми ногами хрускотів товстий лісовий килим. Праворуч горіло дерево. Він відчував, як пахтить смола, й чув сичання кори в полум’ї. Осердя світла вже було зовсім поряд. Спершу Едді побачив крізь його прозору запону озеро Кезар, а потім величезна сила схопила його й потягла вперед крізь холодний дощ у те сліпуче шелесливе жевріння. Лиш на одну мить його око вихопило обриси дверей. Потім він з подвійною силою стиснув Роландову руку й заплющив очі. Вкрита листям земля втекла з-під їхніх ніг, і вони полетіли.
Розділ VII
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ
Флагерті стояв навпроти дверей «Нью-Йорк/Федік», на яких лишилися глибокі сліди від кількох пострілів, але в цілому неушкоджених, — нездоланного бар’єру, що якимось незбагненним чином пропустив мале гадюченя. Біля нього принишк Ламла, очікуючи, коли гнів Флагерті вщухне. Решта теж чекала, розважливо не порушуючи мовчанки.